ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
28 липня 2015 року (в порядку письмового провадження) № 826/10374/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Кротюка О.В. , суддів Літвінової А.В. Мазур А.С. вирішив адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Пенсійного фонду України
провизнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії
Обставини справи:
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Пенсійного фонду України (далі - відповідач) про визнання протиправними дії, зобов'язати вчинити дії.
Відповідач заперечив проти позовних вимог, з підстав, викладених у письмовому запереченні, долученому до матеріалів справи.
Позивач просив розглядати справу за його відсутності.
На підставі ч.6. ст. 128 КАС України судом ухвалено про розгляд справи в письмовому провадженні.
Розглянувши подані позивачем та відповідачем документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
встановив:
ОСОБА_1, який мешкає в державі Ізраїль 22.12.2014 направив звернення до Пенсійного фонду України в якому просив внести та затвердити відповідні зміни до «Порядку подання та оформлення документів на призначення пенсії» пенсіонерам, які проживають за межами України у відповідності до Закону та Конституції України. Окрім того, позивач просив на підставі вказаних змін визначити уповноважений територіальний орган пенсійного фонду та зобов'язати його прийняти документи та виплатити останньому пенсію за межі України.
Листом від 14.01.2015 заявнику надано відповідь, згідно якої ОСОБА_1 повідомлено про те, що питанням призначення пенсії займається відповідний територіальний підрозділ до якого слід звернутися заявнику. Також було зазначено що виплата пенсії здійснюється в рамках території України. Разом з тим, питання призначення пенсій громадянам України які постійно проживають у Державі Ізраїль буде вирішуватися у разі прийняття Верховною Радою України проекту закону про ратифікацію Угоди між Україною та Державою Ізраїль про соціальне забезпечення.
Позивач вважає бездіяльність відповідача протиправною в частині що стосується не внесення змін до «Порядку подання і оформлення документів для призначення пенсії» відносно врегулювання положень щодо подання заяв та призначення пенсій громадянам України, які проживають за межами кордону України. Зобов'язати внести відповідні зміни до профільних нормативно-правових актів відповідача щодо врегулювання вказаних вище недоліків. Також позивач просить суду зобов'язати відповідача визначити уповноважене територіальне управління Пенсійного фонду України для подання документів щодо призначення пенсій, призначити і виплачувати пенсію.
Стаття 161 КАС України встановлює, що під час прийняття постанови суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
У відповідності до положень частини 1 статті 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Згідно положень статті 86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
Пункт 6 статті 92 Конституції України встановлює, що виключного законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування регулюються Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон N 1058-IV від 09.07.2003).
Так, ч. 3 ст. 4 вказаного закону передбачено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначається види, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
В той же час, ст. 5 Закону N 1058-IV регламентує, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Окрім того, Законом N 1058-IV визначається, зокрема, коло осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.
Відповідно до п. 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2014 № 280 (далі - Положення), Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України.
З системного аналізу вказаних норм, судом вбачається, що Пенсійний фонд України не має ні підстав, ні повноважень приймати нормативно-правові акти, що регулюють питання призначення пенсій всупереч положенням Закону.
Поряд з цим, суд не бере до уваги покликання позивача на Рішення Конституційного суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009, оскільки останнім покладено безпосередньо на Верховну раду України обов'язок щодо приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах з якими Україною не укладеного відповідного договору
За таких обставин позовні вимоги в частині визнання бездіяльності Пенсійного фонду України щодо виконання обов'язків з внесення змін до основного документу діяльності Пенсійного фонду України - Порядку подачі та оформлення документів для призначення пенсії та зобов'язання вчинити певні дії не можуть бути визнані судом обґрунтованими та не підлягають до задоволення.
Відносно позовних вимог щодо зобов'язання Пенсійного фонду України визначити уповноважене територіальне управління ПФУ та дати йому вказівку: - прийняти у позивача необхідні документи для призначення пенсії за віком; призначити та виплатити позивачу в Ізраїль пенсію за віком з 28.02.2011 року згідно Конституції України та дійсним пенсійним законодавством суд зазначить наступне.
Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.09 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 9 липня 2003 року №1058-IV.
Пункт 2 частини першої статті 49 "Припинення та поновлення виплати пенсії" Закону виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Друге речення статті 51 "Виплата пенсії у разі виїзду за кордон" Закону під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Вказані положення Закону, визнані неконституційними, стосуються виключно питання припинення виплати раніше призначеної на території України пенсії і жодним чином не регулюють питання призначення пенсії жодній з категорій пенсіонерів.
Мотивувальна частина рішення також не містить будь-яких висновків щодо питань призначення пенсії.
З врахуванням викладеного правовідносини, що виникли у зв'язку з прийняттям рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.09 р., жодним чином не стосуються позивача, якому станом на час звернення до суду та прийняття рішення у адміністративній справі пенсія згідно законодавства України не призначалася і не виплачувалася.
Згідно преамбули Закону України "Про пенсійне забезпечення" (№ 1788-XII від 05.11.1991) цей Закон відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.
Громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
Іноземці та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами (ст. 1 вказаного закону).
Громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються.
Пенсії, призначені в Україні до виїзду на постійне проживання за кордон, виплачуються за 6 місяців наперед перед від'їздом за кордон. За час перебування цих громадян за кордоном виплачуються тільки пенсії, призначені внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання (ст. 92 вказаного закону).
Вищеперераховані положення законодавства України є чинними, неконституційними не визнавалися.
Як вбачається зі змісту позовної заяви та додатків до неї позивач 14.08.1990 року виїхав з України на постійне проживання в Ізраїль. На момент виїзду з України призначеної пенсії не мав.
Так, у відповідності до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 N 1543-XII (далі - Закон N 1543-XII) всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є громадянами України.
Аналіз вказаного свідчить, що особа є громадянином України у випадку постійного проживання на території України на момент проголошення її незалежності - 24.08.1991 року.
Позивачем не надано підтверджуючих документів, а судом не встановлено, що останній є громадянином України та постійно проживав на території України на момент проголошення її незалежною. В той же час, матеріали справи свідчать, що позивач виїхав за межі України - 14.08.1990, тобто майже за рік до проголошення останньої незалежною.
Статтею 46 Конституції України передбачено, зокрема, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Статтею 1 Закону України «Про громадянство» 18.01.2011 N 2235-III визначено, що громадянин України це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.
Поряд з цим, законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
Згідно ч. 4 ст. 8 Закону України N 1058-IV іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Аналізуючи вищевикладене суд дійшов до висновку, що право на отримання пенсійних виплат мають:
1. Громадяни України;
2. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У відповідності до положень ч.1. ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого:
1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, керуючись положеннями ст. 92 ЗУ "Про пенсійне забезпечення" суд дійшов висновку, що права та інтереси позивача не порушено, оскільки останній виїхав на постійне місце проживання за межі території України ще в 1990 році, тобто без набуття статусу громадянина України, що в силу закону зумовлює відсутність підстав для призначення пенсії. Вказане зумовлює обставини безпідставності позовних вимог щодо іншої частини позову.
Враховуючи вищевикладене в сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цілому.
Оскільки позовні вимоги задоволенню не підлягають, то судові витрати позивача не відшкодовуються.
Керуючись ст.. 9, 71, 159, 163 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
В задоволенні адміністративного позову відмовити.
Постанова набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.. 254 КАС України. Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги в порядку і строки, встановлені ст..186 КАС України.
Головуючий Суддя О.В. Кротюк
Судді А.В. Літвінова
А.С. Мазур