08 квітня 2009 р.
№ 6/324-08(33/460-07)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді
Кривди Д.С. -(доповідача у справі),
суддів:
Жаботиної Г.В., Уліцького А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційне подання
Заступника прокурора Дніпропетровської області
на рішення
господарського суду Дніпропетровської області від 25.09.2008 року
у справі
№6/324-08(33/460-07) господарського суду Дніпропетровської області
за позовом
Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1
до
Криворізької міської ради
про
визнання права власності,
за участю представників сторін від:
позивача:
ОСОБА_2 -за довіреністю від 09.04.2008р.
відповідачів:
не з'явились
прокуратури:
Савицька О.В. -прокурор відділу ГП України (посвід. №231 від 20.07.2005р.)
Справа в господарських судах розглядалась неодноразово.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 25.09.2008р. (суддя Коваленко О.О.) позов задоволено повністю; визнано за Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1право власності на самочинно побудовані нежитлові приміщення у вигляді боксу по ремонту автомобілів “Б-1”, площею 74кв.м., та автомагазин “Б1-1”, площею 87,4кв.м., розташовані на орендованій земельній ділянці в АДРЕСА_1; судові витрати покладено на позивача.
Відповідно до ст. 29 ГПК України, прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційне, касаційне подання, подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб.
У касаційному поданні Заступник прокурора Дніпропетровської області просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25.09.2008 року та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст.331, 376 ЦК України.
Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали (фактичні обставини) справи на предмет правильності застосування судом норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення представника позивача та прокурора, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Як встановлено місцевим господарським судом, позивач використовував земельні ділянки під об'єктами, щодо яких він просить визнати право власності, на умовах оренди згідно з укладеним договором оренди землі від 19.05.2006р., за умовами п.5.1 якого земельна ділянка передавалась в оренду для розміщення авторинку. При цьому пунктом 7.4 даного договору умовою збереження стану об'єкта оренди землі -є заборона забудови земельної ділянки.
На зазначеній земельній ділянці позивачем самочинно були побудовані об'єкти нерухомості у вигляді боксу по ремонту автомобілів "Б-1", площею 74кв.м. та автомагазин "Б1-1", площею 87,4кв.м.
Визнаючи за позивачем право власності на спірні приміщення, суд першої інстанції виходив з наступного:
- відповідно до вимог ч.5 ст.376 ЦК України, яку, на думу місцевого господарського суду, слід застосувати як спеціальну норму, яка регулює правовідносини щодо самочинного будівництва, на вимогу власника (землекористувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, як самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб;
- з матеріалів справи не вбачається, що самочинно побудовані позивачем нежитлові приміщення порушують права інших осіб;
- самочинно побудовані позивачем оспорювані нежитлові приміщення відповідно до технічного висновку №48/07 від 09.11.2007р. є безпечними для експлуатації і збудовані у відповідності до вимог державних будівельних норм.
Вищий господарський суд України не може погодитися з переконливістю висновків судів попередніх інстанцій.
Як вбачається з матеріалів справи, позов заявлений про визнання права власності на самочинно побудовані нежитлові приміщення.
Згідно ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Положеннями Законів України “Про планування і забудову територій”, “Про основи містобудування” визначено певний порядок набуття права на будівництво, реконструкцію, тощо об'єктів містобудування та набуття права на початок виконання будівельних робіт.
Згідно ст.ст.24, 29 Закону України “Про планування і забудову територій” для зведення об'єктів будівництва, крім набуття речових прав на земельну ділянку, забудовник (підрядник) має отримати дозвіл міської ради на будівництво та дозвіл державної Інспекції архітектурно-будівельного контролю (інспекція ДАБК) на виконання будівельних робіт. Дозвіл на будівництво об'єкта містобудування не дає права на початок виконання будівельних робіт без одержання відповідного дозволу місцевої інспекції ДАБК.
Нормами ст.ст. 331, 376 Цивільного кодексу України закріплено правові підстави виникнення права власності на новостворене нерухоме майно; на підставі затвердженого акту прийняття об'єкту до експлуатації або за рішенням суду - на об'єкти самочинного будівництва.
Згідно ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Згідно Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2004р. № 1243 зазначена процедура здійснюється, зокрема, з метою перевірки комісією готовності об'єкту до експлуатації, та цим порядком передбачено затвердження акту державної приймальної комісії відповідним органом місцевого самоврядування, що утворив цю комісію, та реєстрацію в Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка видала дозвіл на виконання будівельних робіт.
Відповідно до ч.2 ст. 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Стаття 376 ЦК України визначає можливість визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в разі наявності обставин, передбачених частинами третьою, п'ятою цієї статті.
Так, частиною третьою ст. 376 ЦК України передбачено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
За змістом частини п'ятої цієї ж статті на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
За цих обставин суду належало з'ясувати, чи вирішував компетентний орган за зверненням позивача питання про надання останньому земельної ділянки розташованої під збудованим нерухомим об'єктом, такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва на ній.
Направляючи справу на новий розгляд, Вищий господарський суд України в постанові від 09.07.2008р. у даній справі вказував на необхідність врахування вищевикладених приписів їх сукупності та з'ясування обставин, з якими закон пов'язує можливість визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.
Відповідно до ч.1 ст.11112 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Проте, під час нового розгляду справи, в порушення вимог зазначеної норми процесуального права, суд першої інстанції вказівки, що містилися у постанові касаційної інстанції, не врахував.
Крім того, господарський суд не врахував, що відповідно до положень ст.95 ЗК України та ст. 25 Закону України "Про оренду землі" орендар, як тимчасовий землекористувач, з урахуванням умов надання земельної ділянки та її цільового призначення, має право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі та споруди лише за умови згоди на це орендодавця.
Вирішуючи юридичну долю спірного майна, зокрема, постановляючи рішення про задоволення позову та визнання права власності на це майно за позивачем, місцевий господарський суд неповно з'ясував обставини справи щодо дійсних прав та обов'язків сторін і не зазначив, які дії відповідача свідчать про те, що ним оспорюється чи не визнається право власності позивача на спірне майно.
Беручи до уваги викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25.09.2008р. підлягає скасуванню як таке, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, а справа при цьому має бути передана на новий розгляд.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, п.3 ч.1 ст.1119, 11110, ст.11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
Касаційне подання задовольнити частково.
Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25.09.2008р. у справі №6/324-08(33/460-07) скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Головуючий суддя Д.Кривда
Судді Г.Жаботина
А.Уліцький