ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
16.07.2015Справа №910/14358/15
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Чинчин О.В., при секретарі судового засідання Бігмі Я.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України
до Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій»
про визнання недійсним Договору оренди нежилого приміщення №26 від 30.11.2012 року
Представники:
від Позивача: Платова Ю.П. (представник за довіреністю);
від Відповідача: Бородкін Д.І. (представник за довіреністю);
Державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України (надалі також - «Позивач») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» (надалі також - «Відповідач») про визнання недійсним Договору оренди нежилого приміщення №26 від 30.11.2012 року.
Позовні вимоги вмотивовано тим, що 30.11.2012 року між Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України (Орендар) та Приватним акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій» (Орендодавець) було укладено Договір оренди нежилого приміщення №36, відповідно до умов якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв у строкове платне користування нежиле приміщення, яке знаходиться в підвальному поверсі нежилого будинку - офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, лі. «А», загальною площею 464,92 кв.м. За актом прийому - передачі (повернення) приміщення від 15.12.2014 року у зв»язку з розірванням Договору оренди нежилого приміщення №36 від 30.11.2012 року Орендар повернув, а Орендодавець прийняв приміщення яке знаходиться в підвальному поверсі нежилого будинку - офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, лі. «А», загальною площею 464,92 кв.м. Як зазначає Позивач, в момент укладення спірного договору сторонами не було дотримано вимог п.2 ч.1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в частині обов»язкової державної реєстрації. За таких підстав, просить Суд визнати недійсним Договір оренди нежилого приміщення №26 від 30.11.2012 року.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 08.06.2015 р. порушено провадження у справі № 910/14358/15, судове засідання призначено на 18.06.2015 р.
17.06.2015 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить Суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі та клопотання про зупинення провадження по справі до розгляду справи №910/26998/14.
18.06.2015 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку із неможливістю уповноваженого представника бути присутнім в судовому засіданні.
18.06.2015 року в судове засідання з'явився представник відповідача. Представник позивача в судове засідання не з'явився, про час і місце судового засідання був повідомлений належним чином, вимоги ухвали суду про порушення провадження по справі від 08.06.2015 року не виконав.
Суд на місці ухвалив - задовольнити клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи, а клопотання представника відповідача про зупинення провадження по справі відкласти до встановлення фактичних обставин по справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.06.2015 року відкладено розгляд справи на 02.07.2015 року, у зв'язку з неявкою представника позивача в судове засідання, невиконанням вимог ухвали суду.
02.07.2015 року в судове засідання з'явились представники сторін. В судовому засіданні представник позивача надав усні пояснення по суті спору, якими підтримав вимоги та доводи позовної заяви.
Представник відповідача в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору, якими заперечив проти задоволення позовних вимог.
Суд, ознайомившись з матеріалами справи, вислухавши представників сторін, керуючись ст. 38 ГПКУ, з метою повного та всебічного розгляду спору, прийшов до висновку - зобов'язати Позивача надати письмові пояснення чи заперечення з посиланням на належні докази з урахуванням Відзиву Приватного акціонерного товариства "Інститут розвитку передових технологій".
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.07.2015 року відкладено розгляд справи на 16.07.2015 року, у зв'язку з витребуванням додаткових доказів по справі.
16.07.2015 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшли письмові пояснення по суті спору.
В судовому засіданні 16.07.2015 року представник Позивача підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив Суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В судовому засіданні представник Відповідача проти задоволення позовних вимог заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Суд, розглянувши клопотання Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» про зупинення провадження у справі №910/14358/15 до розгляду апеляційної скарги Київським апеляційним господарським судом по справі №910/26998/14 за позовом Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» до Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України про стягнення 3 592 249 грн. 83 коп. та за зустрічним позовом Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України до Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» про визнання права оренди нежитлового приміщення, зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст.79 Господарського процесуального кодексу України господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом.
Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному конкретному випадку з'ясовує, як пов'язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом, а також те, чим обумовлюється неможливість розгляду справи.
Пов'язаність справ полягає у тому, що рішення іншого суду, який розглядає справу, встановлює обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у даній справі, зокрема, факти що мають преюдиціальне значення.
Неможливість розгляду справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені господарським судом самостійно у даній справі, тобто господарський суд не може розглянути певну справу через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок: а) непідвідомчості; б) обмеженості предметом позову; в) неможливості розгляду тотожної справи; г) певної черговості розгляду вимог.
За таких підстав, Суд приходить до висновку про відмову в задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» про зупинення провадження у справі №910/14358/15 до розгляду апеляційної скарги Київським апеляційним господарським судом по справі №910/26998/14, оскільки Заявником не наведено належних обґрунтувань неможливості розгляду даної справи до вирішення справи №910/26998/14 Київським апеляційним господарським судом.
Відповідно до статті 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 16 липня 2015 року, на підставі статті 85 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.
Відповідно до статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України, в судовому засіданні складено протокол.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
30.11.2012 року між Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України (Орендар) та Приватним акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій» (Орендодавець) було укладено Договір оренди нежилого приміщення №36, відповідно до умов якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв у строкове платне користування нежиле приміщення, яке знаходиться в підвальному поверсі нежилого будинку - офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, лі. «А», загальною площею 464,92 кв.м., до якої входить:
- основна площа підвального поверху - 381,9 кв. м.;
- допоміжна площа підвального поверху, в тому числі площа загального користування згідно пропорційного розподілу - 83,02 кв.м.
Приміщення, що передається в оренду, належить орендодавцю на підставі свідоцтва про право власності на нежилий будинок - офісний центр, виданого Головним управлінням комунальної власності м. Києва 31.01.2006 року за № 53-в (п.1.2 Договору).
Пунктом 2.1 Договору передбачено, що приміщення, зазначене в п.1.1 цього договору, повинно бути передане орендодавцем та прийняте у строкове платне користування орендарем 01 грудня 2012 року.
Відповідно до п.2.2 Договору, передача приміщення здійснюється за актом прийому-передачі приміщення, який засвідчується підписами та печатками сторін (додаток №2), який становитиме, після його підписання, невід'ємну частину цього договору.
Згідно з п.8.1 Договору, договір набуває чинності з моменту його підписання Сторонами.
Строк оренди становить 35 (тридцять п'ять) місяців з дня передачі площі у фактичне користування по акту прийому-передачі приміщення (п.8.2 Договору).
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов Договору оренди нежилого приміщення №36 від 30.11.2012 року Відповідач передав, а Позивач прийняв в строкове платне користування нежилі приміщення, які розташовані в підвальному поверсі нежилого будинку - офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, літера "А" загальною площею 464,92 квадратних метра, до якої входить: основна площа підвального поверху - 381,9 кв. м.; допоміжна площа підвального поверху, в тому числі площа загального користування згідно пропорційного розподілу - 83,02 кв.м., що підтверджується Актом прийому - передачі приміщення від 01.12.2012 року.
За актом прийому - передачі (повернення) приміщення від 15.12.2014 року у зв»язку з розірванням Договору оренди нежилого приміщення №36 від 30.11.2012 року Орендар повернув, а Орендодавець прийняв приміщення, яке знаходиться в підвальному поверсі нежилого будинку - офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, лі. «А», загальною площею 464,92 кв.м.
В обґрунтування заявлених позовних вимог Позивач посилається на те, що в момент укладення спірного договору сторонами не було дотримано вимог п.2 ч.1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в частині обов»язкової державної реєстрації. За таких підстав, просить Суд визнати недійсним Договір оренди нежилого приміщення №26 від 30.11.2012 року.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.
За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписівст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.
Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
Згідно із статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
За приписами статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).
Як встановлено Судом, 30.11.2012 року між Державним підприємством «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України (Орендар) та Приватним акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій» (Орендодавець) було укладено Договір оренди нежилого приміщення №36, відповідно до умов якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв у строкове платне користування нежиле приміщення, яке знаходиться в підвальному поверсі нежилого будинку - офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81, лі. «А», загальною площею 464,92 кв.м.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Вичерпного переліку умов, істотних для договорів оренди (найму), ЦК України і ГК України не містять. Однак за змістом статей 759 - 762 ЦК України слід дійти висновку, що істотними для даного виду договорів є умови про предмет договору, плату за користування майном та строк такого користування.
Відповідно до ч. 1 ст. 284 Господарського кодексу України істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.
Суд зазначає, що укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором оренди, відповідно до статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Отже, договір оренди залежно від способу завершення укладення, за погодженням сторін, може бути як консенсуальним (вважається укладеним з моменту досягнення згоди щодо всіх істотних умов договору), так і як реальним (для якого недостатнім є лише досягнення згоди щодо всіх істотних умов договору, так як такий договір вважається укладеним з моменту вчинення фактичної дії, спрямованої на виконання стороною свого договірного обов'язку).
Сторонами спору укладено саме реальний договір оренди, який набирає чинності з дня передачі площі у фактичне користування по акту прийому-передачі приміщення, а також двосторонній та оплатний договір.
Відповідно до постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що при укладенні вказаного договору сторонами не було дотримано вимог п.2 ч.1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в частині обов»язкової державної реєстрації.
Відповідно до п.2 ч.1 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном.
Відповідно до статті 794 Цивільного кодексу України право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Проте, як встановлено Судом, згідно з п.8.2 Договору оренди нежилого приміщення №26 від 30.11.2012 року строк оренди становить 35 (тридцять п'ять) місяців з дня передачі площі у фактичне користування по акту прийому-передачі приміщення, тобто вказаний договір укладений на строк менше ніж 3 роки.
Суд зазначає, що чинним законодавством України не передбачено вимог щодо обов'язкової державної реєстрації речових прав та обтяжень на нерухоме майно за Договорами оренди, строк яких складає менш як три роки, а посилання Позивача на порушення вимог п.2 ч.1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в частині обов»язкової державної реєстрації, не приймається Судом до уваги.
Крім того, Суд зазначає, що посилаючись на недійсність Договору оренди нежилого приміщення №26 від 30.11.2012 року, Позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів відповідно до норм ст.ст. 33, 34, 36 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження його доводів, викладених у позовній заяві, відносно того, в чому саме полягає незаконність вказаного договору, що тягне за собою визнання її недійсним.
Крім того, у процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які тягнуть за собою визнання правочину недійсним, зокрема, шляхом: вчинення нового правочину; погодження правочину з відповідним державним органом, якщо це необхідно було для даного правочину, а таке погодження не було раніше здійснено тощо. Сторони також не позбавлені права вчинити правочин про внесення змін до правочину з метою приведення його у відповідність із законом (крім зміни ціни в договорі після його виконання, оскільки згідно з частиною третьою статті 632 Цивільного кодексу України така зміна не допускається). Якщо згаданий правочин (про внесення змін) не суперечить вимогам закону, господарський суд приймає судове рішення, виходячи з його умов. При цьому господарським судам необхідно мати на увазі, що законом не передбачено заборони стосовно надання правочинові, - в тому числі про внесення змін до іншого правочину, - за згодою сторін зворотної дії в часі (пункт 2.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 року " Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними).
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За таких обставин, сторони при укладенні спірного договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, підписавши Договір оренди нежилого приміщення №26 від 30.11.2012 року, а тому всі умови спірного Договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.
Таким чином, Суд приходить до висновку, що Позивачем не доведено суду належними засобами доказування відповідно до норм ст.ст. 33, 34, 36 Господарського процесуального кодексу України, що оспорюваний ним Договір оренди нежилого приміщення №26 від 30.11.2012 року суперечить закону, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили ці правочини, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочинів не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочин не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, Позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Таким чином, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України до Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» про визнання недійсним Договору оренди нежилого приміщення №26 від 30.11.2012 року.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору залишаються за Позивачем.
На підставі викладеного, керуючись статтями 32, 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. У задоволенні позовних вимог Державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України до Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» про визнання недійсним Договору оренди нежилого приміщення №26 від 30.11.2012 року - відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Дата складання та підписання повного тексту рішення: 20 липня 2015 року.
Суддя О.В. Чинчин