ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
15.07.2015Справа №910/11600/15
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерлізінвест», Дніпропетровська обл., м.Підгородне, ЄДРПОУ 33442626
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркомплект Плюс», м.Київ, ЄДРПОУ 32846894
про визнання договору недійсним
Суддя Любченко М.О.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився
від відповідача: не з'явився
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерлізінвест», Дніпропетровська обл., м.Підгородне звернулось до господарського суду м.Києва з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркомплект Плюс», м.Київ про визнання недійсним договору №17-А від 02.12.2013р. оренди приміщення.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що спірний правочин було укладено з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, контрагентами не було погоджено умов щодо всіх суттєвих положень договору оренди, а саме вартості об'єкта оренди, що, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерлізінвест», свідчить про наявність підстав для визнання договору №17-А від 02.12.2013р. недійсним.
У судове засідання 15.07.2015р. позивач не з'явився, представника не направив, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, не скористався. Проте, Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерлізінвест» було належним чином повідомлене про час та місце розгляду справи, з огляду на наступне.
За приписами ст.65 Господарського процесуального кодексу України ухвала про порушення провадження у справі надсилається учасникам судового процесу за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.
Відповідно до п.11 листа №01-8/123 від 15.03.2007р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Статтею 93 Цивільного кодексу України встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.
Згідно із ч.4 ст.89 вказаного Кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.
Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
За змістом наявного у матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців місцезнаходженням позивача на теперішній час є: 52002, Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, м.Підгородне, вул.Зелена, буд.6. Одночасно, в матеріалах справи наявне ще одна адреса заявника, а саме: 51938, м.Дніпропетровськ, вул.Матросова, 19.
На вказані адреси судом на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України було скеровано, в тому числі, ухвалу від 10.06.2015р. з метою повідомлення заявника про час та місце розгляду справи, що підтверджується долученою до матеріалів справи копією реєстру поштових відправлень суду.
Наразі, конверт, скерований позивачу на адресу для листування, було вручено адресату, що підтверджується поштовим повідомленням №0103034421580. Конверт, направлений на юридичну адресу позивача, до суду повернуто не було.
У відповідності до п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» за змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду.
Одночасно, господарським судом прийнято до уваги, що попередня кореспонденція, що направлялась позивачу, була вручена адресату, що підтверджується наявними в матеріалах справи поштовими повідомленнями.
За таких обставин, приймаючи до уваги направлення господарським судом поштової кореспонденції за адресами позивача, які наявні в матеріалах справи, та, в тому числі, зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, з огляду на позицію Вищого господарського суду України, суд дійшов висновку про належне повідомлення вказаного учасника судового процесу про час і місце розгляду справи.
Наразі, суд зазначає, що інформація стосовно слухання судом справ є публічною та розміщується на офіційному сайті господарського суду м.Києва в мережі Інтернет, що також свідчить про наявність у позивача можливості дізнатись про слухання справи за його участю.
Відповідач у відзиві №28/05в від 28.05.2015р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення з огляду на відповідність укладеного між сторонами правочину вимогам чинного законодавства України.
У судовому засіданні 15.07.2015р. відповідач також не з'явився, представника не направив, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, під час слухання справи у вказаному засіданні суду не скористався. Проте, наведений учасник судового процесу був належним чином повідомлений про час та місце слухання справи, з огляду на таке.
За приписами п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (п.4 ч.2 ст.81-1 Господарського процесуального кодексу України), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони про час і місце наступного судового засідання.
Отже, враховуючи, що присутність представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркомплект Плюс» у минулому судовому засіданні підтверджується протоколом від 10.06.2015р. судового засідання, суд дійшов висновку, що відповідач був обізнаний про час та місце наступного слухання справи.
З приводу неявки сторін у судове засідання 15.07.2015р. господарський суд зазначає наступне.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
Судом також враховано, що ухвалою від 10.06.2015р. явка учасників судового процесу у судове засідання обов'язковою не визнавалась.
При цьому, як зазначено вище, господарський суд має право відкласти розгляд справи лише у межах строків, передбачених ст.69 Господарського процесуального кодексу України.
Суд наголошує, що строк вирішення спору фактично сплив, а отже у суду відсутня можливість відкладення розгляду спору на іншу дату.
Таким чином, незважаючи на те, що учасники судового процесу не з'явились у судове засідання 15.07.2015р., справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка сторін не перешкоджає вирішенню справи по суті.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:
За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст.759 Цивільного кодексу України).
Як свідчать матеріали справи, 02.12.2013р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтерлізінвест» (орендар) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Укркомплект Плюс» (орендодавець) було укладено договір №17-А оренди приміщення, відповідно до п.1.1 якого орендодавець зобов'язується передати орендареві, а орендар зобов'язується прийняти в строкове платне користування нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: 03028, м.Київ, вул.Оскольська, 31, за номерами 24-26, загальна площа яких складає 130 кв.м, та обладнання, інвентар згідно додатку, та зобов'язується сплачувати орендодавцю орендну плату.
За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).
Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу (ст.284 Господарського кодексу України).
Наразі, господарський суд зауважує, що вичерпного переліку умов, істотних для договорів оренди (найму), Цивільний кодекс України і Господарський кодекс України не містять. Однак, за змістом статей 759 - 762 Цивільного кодексу України слід дійти висновку, що істотними для даного виду договорів є умови про предмет договору, плату за користування майном та строк такого користування. Аналогічну правову позицію наведено у Постанові №12 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна».
Як вказувалось вище, об'єктом оренди за договором №17-А від 02.12.2013р. є нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: 03028, м.Київ, вул.Оскольська, 31, за номерами 24-26, загальна площа яких складає 130 кв.м. та обладнання, інвентар згідно додатку.
Строк оренди становить два роки одинадцять місяців з дати підписання акту приймання-передачі (п.4.2 договору №17-А від 02.12.2013р.).
За умовами.5.1 спірного правочину орендна плата за один календарний місяць користування об'єктом оренди, включаючи комунальні платежі та інші експлуатаційні витрати, складає 26 000 грн., в тому числі, податок на додану вартість.
У розділі 8 договору №17-А від 02.12.2013р. сторонами було погоджено порядок повернення об'єкту оренди.
Сторонами узгоджено, що договір вважається укладеним та набирає чинності з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі об'єкта оренди та його скріплення печатками сторін та діє до 02.11.2016р. (п.10.1 договору №17-А від 02.12.2013р.).
Як встановлено судом, оспорюваний правочин було підписано директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркомплект Плюс» А.П.Шутовою та генеральним директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерлізінвест» К.В.Місаковим.
Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору №17-А від 02.12.2013р. недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо істотних умов договору оренди, а отже спірний правочин було вчинено 02.12.2013р.
Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).
За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, заявник посилався на те, що спірний правочин було укладено з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, контрагентами не було погоджено умов щодо всіх суттєвих положень договору оренди, а саме вартості об'єкта оренди, що, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерлізінвест», свідчить про наявність підстав для визнання договору №17-А від 02.12.2013р. недійсним.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
За приписами ч.1 ст.203 Цивільний кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
У п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що невизначення сторонами у договорі однієї з суттєвих умов за своєю правовою природою може свідчити про його неукладення, а ніяким чином не вказує на його недійсність. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами.
Тобто, у даному випадку факт непогодження контрагентами у договорі №17-А від 02.12.2013р. вартості об'єкта оренди не є належною та достатньою підставою для визнання договору недійсним.
Крім того, судом при розгляді справи було встановлено, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтерлізінвест» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Укркомплект Плюс» було досягнуто згоди щодо істотних умов договору оренди, текст правочину було підписано представниками сторін та скріплено печатками господарських товариств.
Правову позицію стосовно правових наслідків невизначення в договорі оренди істотних умов, що передбачені чинним законодавством, висловлено і Верховним Судом України у постановах від 25.12.2013р. по справах №6-78цс13 та №6-94цс13.
Зокрема, Верховним Судом України зазначено, що особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Тобто, в процесі судового розгляду справи з'ясуванню підлягають обставини стосовно порушення прав позивача у зв'язку з відсутністю в договорі оренди певної умови, її істотності.
Суд наголошує, що за приписами ст.111-28 Господарського процесуального кодексу України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи судом ухвалами від 07.05.2015р., від 27.05.2015р. та від 10.06.2015р. було зобов'язано позивача надати документально підтверджені письмові пояснення стосовно прав та охоронюваних законом інтересів позивача, які були порушені внаслідок укладення договору №17-А від 02.12.2013р.
Проте, позивачем не представлено до матеріалів справи жодних належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів порушення внаслідок не визначення в договорі вартості об'єкту оренди прав та законних інтересів Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерлізінвест».
За висновками суду, з 19.05.2015р. (дата отримання ухвали про порушення провадження) у заявника було більш ніж достатньо часу для надання витребуваних судом доказів.
При цьому, суд зазначає, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Одночасно, за переконанням суду, відсутність у договорі визначеної позивачем умови не впливає на зміст прав та обов'язків сторін за спірним правочином та не може змінити суть правовідносин орендаря і орендодавця, тобто, умова договору стосовно вартості об'єкта оренди не є істотною.
До того ж, слід зауважити, що ч.3 ст.6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
У ст.627 вказаного нормативно-правового акту зазначено, що до сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2014р. №7-рп/2013 по справі за конституційним зверненням громадянина Козлова Дмитра Олександровича щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.
Одним з основоположних принципів забезпечення правового порядку в Україні є принцип дозвільної спрямованості, відповідно до якого учасникам, в тому числі, господарських правовідносин дозволено вчиняти будь-які дії, окрім тих, відносно яких існує законодавчо закріплена заборона чи прямий припис щодо конкретної поведінки учасників відповідних правовідносин.
Тобто, непогодження контрагентами у договорі оренди такої умови як вартість об'єкту може свідчити про волю сторін саме до такого врегулювання своїх правовідносин і ніяким чином не може вказувати на порушення під час укладання договору норм чинного законодавства, а отже, господарського порядку.
Таким чином, приймаючи до уваги правову позицію Вищого господарського суду України та Верховного Суду України, з огляду на те, що заявником не було представлено до матеріалів справи доказів порушення його прав та інтересів внаслідок неузгодження у спірному правочині вартості об'єкту оренди, суд дійшов висновку, що визнання договору №17-А від 02.12.2013р. недійсним з визначених позивачем підстав є необґрунтованим.
За таких обставин, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерлізінвест» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркомплект Плюс» про визнання недійсним договору №17-А від 02.12.2013р. оренди приміщення є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Всі інші заяви, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Судовий збір згідно з приписами ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за позивачем.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерлізінвест», Дніпропетровська обл., м.Підгородне до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркомплект Плюс», м.Київ про визнання недійсним договору №17-А від 02.12.2013р. оренди приміщення.
У судовому засіданні 15.07.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Повне рішення складено та підписано 20.07.2015р.
Суддя М.О. Любченко