13 лютого 2007 р.
№ 35/249
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючий суддя
Муравйов О. В.
судді
Полянський А. Г.
Фролова Г. М.
розглянувши
касаційну скаргу
Державного підприємства "Донецька залізниця" в особі Краснолиманської дирекції залізничних перевезень
на рішення
Господарського суду Донецької області від 16.11.2006 року
по справі
№ 35/249
за позовом
Державного підприємства "Донецька залізниця" в особі Краснолиманської дирекції залізничних перевезень
до
Товариства з обмеженою відповідальністю "ЦЗФ "Узлівська"
про
стягнення 1421,21 грн.
За участю представників сторін:
від позивача:
не з'явився
від відповідача:
Лисенко О. В. -дов. №юр-01 від 02.01.2007 року
Ухвалою від 10.01.2007 року колегії суддів Вищого господарського суду України, касаційна скарга Державного підприємства "Донецька залізниця" в особі Краснолиманської дирекції залізничних перевезень була прийнята до провадження новоутвореною колегією суддів у наступному тимчасовому складі: головуючий -Муравйов О.В., судді Полянський А.Г., Коробенко Г.П., а розгляд справи був призначений на 13.02.2007 року.
У зв'язку з виходом судді Фролової Г. М. з лікарняного, справа № 35/249 розглядається колегією суддів у постійному складі, утвореному розпорядженням від 25.08.2005 року № 02-20/13 Заступника Голови Вищого господарського суду України, у складі: головуючий -Муравйов О. В., судді Полянський А. Г., Фролова Г. М.
Відводів зазначеному складу колегії суддів не заявлено.
В судовому засіданні 13.02.2007 року за згодою відповідача оголошено вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач Державне підприємство "Донецька залізниця" в особі Краснолиманської дирекції залізничних перевезень, звернувся до Господарського суду Донецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЦЗФ "Узлівська" про стягнення 1421,21 грн.
Рішенням Господарського суду Донецької області від 16.11.2006 року по справі № 35/249 (суддя Мальцев М. Ю.) в задоволенні позовних вимог позивачу було відмовлено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Державне підприємство "Донецька залізниця" в особі Краснолиманської дирекції залізничних перевезень звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги Державного підприємства "Донецька залізниця" в особі Краснолиманської дирекції залізничних перевезень. В касаційній скарзі заявник стверджує про порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права.
В запереченнях на касаційну скаргу, які розцінені колегією суддів Вищого господарського суду України як відзив на касаційну скаргу, Товариство з обмеженою відповідальністю "ЦЗФ "Узлівська" заперечує проти доводів Державного підприємства "Донецька залізниця" в особі Краснолиманської дирекції залізничних перевезень, у зв'язку з чим просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а касаційну скаргу Державного підприємства "Донецька залізниця" в особі Краснолиманської дирекції залізничних перевезень -без задоволення.
Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на неї, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла наступного висновку.
Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що між позивачем та відповідачем був укладений договір на подання та забирання вагонів на залізничну під'їзну колію №1/19 від 23.09.02р. п.п. 4, 5 якого передбачено, що вагони на під'їзну колію подаються по повідомленням, які передаються не пізніше чім за дві години до подачі. Вагони на під'їзний путь подаються локомотивом залізниці з розстановкою вагонів по фронтам навантаження, вивантаження. Здача вагонів проводиться у місцях навантаження та вивантаження згідно з Правилами.
29.11.05р. між позивачем та відповідачем був укладений договір №26005 про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надання залізницею послуги, п.3.1. якого передбачено, що розмір плати за користування вагонами та контейнерами наданими на під'їзні колії, вантажовласник сплачує згідно з Правилами користування вагонами та контейнерами.
08.01.06р. на коліях станції Трудова накопичилось 259 вагонів з вантажем. В подальшому впродовж до 15.01.06р. накопичення вагонів продовжувало зростати, що підтверджується актами загальної форми, які додані до матеріалів справи.
Через неможливість приймання відповідачем вагонів позивача з вантажем та відсутністю технічної можливості накопичення вагонів на станції призначення Трудова, керівництвом позивача був виданий наказ №29 від 08.01.06р. про затримку вагонів з вантажем на адресу відповідача по станції Микитівна, працівники якої склали акт форми ГУ -23 а №15 про затримку 3 вагонів.
Згідно відомості плати за користування вагонами та контейнерами №010327 позивач нарахував на відповідача плату за користування у зв'язку із затримкою вагонів на станції Микитівка. Виходячи із зазначеної відомості згадані вагони належать Російській залізниці, тобто - є вагонами іншої держави, що підтверджується й сторонами.
Як встановлено судом під час розгляду справи, позивач вимагає стягнення плати за користування спірними вагонами за період затримання цих вагонів на станції підходу - Микитівка, а не за період з моменту передачі цих вагонів відповідачу у користування на ст. Трудова (станція призначення) до моменту повернення відповідачем цих вагонів.
Така вимога суперечить умовам ч. 4 ст. 119 Статуту, якою встановлено, що вантажовласники та порти відшкодовують залізницям плату за користування вагонами інших держав від часу прийому цих вагонів від залізниці до повернення їх після виконання вантажних операцій у порядку, визначеному Укрзалізницею відповідно до міжнародних договорів з цих питань.
Тобто, за диспозицією цієї норми у разі використання українськими вантажовласниками (зазначеними у ст. 5 Статуту) та портами вагонів, що належать іншим державам, відповідна українська залізниця має право на компенсацію за рахунок цих вантажовласників (портів) витрат, що були понесені саме нею (залізницею) у зв'язку з оплатою іноземній залізниці вартості користування відповідними вагонами, згідно до умов міжнародних договорів з цих питань, але лише за певний період часу (від часу прийому цих вагонів від залізниці до повернення їх після виконання вантажних операцій), а спірні вагони російської залізниці у зазначений знаходилися на залізничній колії позивача - ст. Микитівка та відповідачем від залізниці не приймалися, про що свідчать відомість плати за користування вагонами та контейнерами № 010327, підписана відповідачем з застереженнями та акти форми "ГУ-23а", складені на станції призначення Микитівка.
Місцевим господарським судом під час розгляду справи не встановлено витрат, які поніс позивач у зв'язку із затриманням спірних вагонів. Як вірно зазначено відповідачем в запереченнях на касаційну скаргу, такі докази позивачем не надавалися. Взагалі, із змісту позовних вимог позивача вбачається, що ним заявлена вимога не про відшкодування плати за користування спірними вагонами, а стягнення плати за ці вагони як за власні.
При прийнятті рішення господарським судом враховано, що згідно ч. 1 ст. 129 Статуту обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача, пасажирів під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць. За ч. 2 ст. 129 Статуту комерційний акт складається для засвідчення таких обставин: а) невідповідності найменування, маси і кількості місць вантажу, багажу чи вантажобагажу натурою з даними, зазначеними у транспортних документах; б) у разі виявлення вантажу, багажу чи вантажобагажу без документів або документів без вантажу, багажу чи вантажобагажу; в) псування, пошкодження вантажу, багажу і вантажобагажу; г) повернення залізниці вкраденого вантажу, багажу або вантажобагажу. Згідно ч. 4 ст. 129 Статуту в усіх інших випадках обставини, що виникли в процесі перевезення вантажу, багажу і вантажобагажу і які можуть бути підставою для матеріальної відповідальності, оформляються актами загальної форми.
Виходячи з п. 8 Правил у разі затримки вагонів на станції з причин, які залежать від вантажовласника, складається акт загальної форми, який підписується представниками станції і вантажовласника. В акті вказується час (у годинах та хвилинах) початку та закінчення затримки вагонів і їх номери. При цьому, у даному пункті приписи про те, що такий акт має складатися при затриманні вагонів лише на станції призначення -відсутні. Тобто, передбачений п. 8 Правил акт загальної форми за підписами представників станції та вантажовласника має складатися як при затриманні вагонів на станції призначення, так і на підходах до неї. Виходячи з умов ч. 2 ст. 34 ГПК України, згідно якої обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування згадані акти не можуть бути належним доказом підтверджуючим позовні вимоги. У даному випадку ним могли б бути лише оформлені відповідно до вимог п. 8 Правил акти загальної форми (форми ГУ-23), які позивачем не складались, факт того, що спірні вагони були затримані та простоювали на підходах до станції призначення саме з вини відповідача позивачем не доведений.
Наполягаючи на стягненні з відповідача плати за користування спірними вагонами у зв'язку з їх затриманням на станції Микитівка, позивач посилається лише на відповідні акти про затримання цих вагонів, накази про їх затримання, які не можуть бути доказом у розумінні вимог ст. 34 ГПК України.
Вимоги щодо стягнення додатково нарахованого ПДВ 20% на суму плати за користування іноземними вагонами (21,19 грн.) є також безпідставними, адже згідно частини 4 ст. 119 Статуту вантажовідправники, вантажоодержувачі та порти відшкодовують українським залізницям плату за користування іноземними вагонами, а не вносять її як це передбачено стосовно українських вагонів. Відповідно до "Правил експлуатації, пономерного обліку та розрахунків за користування вантажними вагонами власності інших держав", затверджених на п'ятнадцятому засіданні Ради залізничного транспорту держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав 24.05.1996р. зазначені іноземні вагони передаються іноземними залізницями українським залізницям, які і є користувачами цих вагонів. За користування ними відповідну плату іноземним залізницям вносять саме українські залізниці. Після чого плата відшкодовується українським залізницям особами, зазначеними у ч. 4 ст. 119 Статуту залізниць України. Вантажовідправники, вантажоодержувачі та порти не є користувачами іноземних вагонів, одержаних ними від українських залізниць для виконання вантажних операцій. Закон не передбачає нарахування ПДВ на суми, що підлягають відшкодуванню одними особами на користь інших у зв'язку із внесенням останніми цих сум третім особам на виконання відповідних зобов'язань. Тобто, вартість відшкодування плати за користування іноземними вагонами не є базою оподаткування у розумінні Закону. У зв'язку з чим нарахування ПДВ на ці суми є взагалі безпідставним. Доказів оплати позивачем відповідним іноземним залізницям податку на додану вартість у зв'язку із отриманням від них у користування вагонів позивач суду не надав. До того ж перерахування взагалі будь-якої суми ПДВ іноземним залізницям за користування вагонами позивачем не доведено.
Враховуючи зазначене, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з місцевим господарським судом в тому, що в задоволенні вимог позивачу має бути відмовлено.
Інші доводи, викладені Державним підприємством "Донецька залізниця" в особі Краснолиманської дирекції залізничних перевезень в касаційній скарзі, не приймаються Вищим господарським судом України, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи.
Оскільки встановлення фактичних обставин справи не входить до компетенції суду касаційної інстанції згідно із ст. 1117 ГПК України, доводи заявника касаційної скарги щодо переоцінки наявних у справі доказів колегією суддів Вищого господарського суду України відхиляються.
На підставі викладеного, Вищий господарський суд України вважає, що підстав для скасування рішення Господарського суду Донецької області від 16.11.2006 року по справі № 35/249 в даному випадку не має, а тому касаційна скарга Державного підприємства "Донецька залізниця" в особі Краснолиманської дирекції залізничних перевезень задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
Касаційну скаргу Державного підприємства "Донецька залізниця" в особі Краснолиманської дирекції залізничних перевезень залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Донецької області від 16.11.2006 року по справі № 35/249 залишити без змін.
Головуючий суддя
О. В. Муравйов
Судді
А. Г. Полянський
Г. М. Фролова