33013 , м. Рівне, вул. Набережна, 26А
13 липня 2015 р. Справа № 918/578/15
за позовом Приватного підприємства "Домінус"
до відповідача 1: Державного комунального підприємства "Міське об'єднання парків культури та відпочинку м. Рівне"
до відповідача-2: Рівненської міської Ради
про визнання права користування земельною ділянкою
Суддя Андрійчук О.В.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився
від відповідача-1: Мушкеєв В.В., дов. від 01.03.2015 року
від відповідача-2: Горчак Ю.П., дов. від 29.04.2015 року
Статті 20, 22, 91, 93 ГПК України сторонам роз'яснені.
Відводи з підстав, передбачених ст. 20 ГПК України, відсутні.
Протокол судового засідання складено відповідно до ст. 811 ГПК України.
У травні 2015 року Приватне підприємство "Домінус" звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Державного комунального підприємства "Міське об'єднання парків культури та відпочинку м. Рівне" про визнання права користування земельною ділянкою, про припинення права користування земельною ділянкою та про встановлення земельного сервітуту.
Позовні вимоги мотивовані тим, що:
Ухвалою Господарського суду Рівненської області у справі № 14/264 від 05.06.2007 року затверджено мирову угоду між відповідачем-1 та позивачем, за умовами якої, зокрема сторони визнали, що в ході виконання договору оренди ПП "Домінус" за власні кошти створено нову річ - кафетерій та літні павільйони. При цьому ДКП "Міське об'єднання парків культури та відпочинку м. Рівного" не заперечує щодо набуття за ПП "Домінус" у встановленому порядку права власності на вказану новостворену річ.
27.09.2012 року на підставі вказаної ухвали позивач зареєстрував за собою право власності на нежитлові приміщення кафетерію та літніх павільйонів.
Згідно з ч. 1 ст. 377 ЦК України, ч. 2 ст. 120 ЗК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщенні, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
З огляду на викладене, позивач звернувся до відповідача-1 з клопотанням про надання згоди на вилучення з постійного користування останнього та подальшого оформлення права користування земельною ділянкою за собою, необхідну для обслуговування нежитлових приміщень кафетерію та літніх павільйонів, однак відповіді не отримав. Вважаючи, що діями (бездіяльністю) відповідача-1 порушено його право на набуття права користування земельною ділянкою, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
У матеріально-правове обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на ст.ст. 11, 15, 16, 377 ЦК України, ст.ст. 98-100, 120, 141, 158 ЗК України.
Ухвалою від 15.05.2015 року порушено провадження, справу призначено до розгляду на 23.05.2015 року та у порядку ст. 24 ГПК України залучено до участі у справі іншого відповідача - Рівненську міську раду, оскільки зі змісту ст.ст. 12, 17 ЗК України вбачається, що розпорядження землями територіальної громади та землями державної власності (в межах, визначених ЗК України), у тому числі надання їх у користування, належить до повноважень органів місцевого самоврядування і органів виконавчої влади та здійснюється відповідно до вимог цього Кодексу, то в будь-якому спорі, що стосується права користування земельною ділянкою, належною до земель державної чи комунальної власності, суд має залучити до участі у справі відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування як уповноважений орган власника земельної ділянки.
Ухвалою суду від 08.06.2015 року розгляд справи відкладено на 15.06.2015 року та у порядку ст. 30 ГПК України викликано для дачі пояснень, що виникли під час розгляду справи, представника Управління земельних відносин.
15.06.2015 року через службу діловодства господарського суду від позивача надійшло клопотання про призначення у справі судової земельно-технічної експертизи, на вирішення якої поставити такі питання: визначити площу земельної ділянки, на якій розташовані будівлі та споруди, належні на праві власності позивачу, та площу земельної ділянки, необхідної для їх обслуговування; визначити можливі варіанти встановлення земельних сервітутів.
15.06.2015 року через службу діловодства господарського суду від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечив з огляду на таке. У позивача у порядку, визначеному ст.ст. 125, 126 ЗК України, п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не виникло право користування земельною ділянкою. Законодавством, зокрема ст. 92 ЗК України, не передбачено набуття права постійного користування земельною ділянкою комунальної власності приватними юридичними особами для обслуговування приміщень кафетерію і літніх павільйонів. ЗК України передбачає порядок вилучення земельних ділянок, який позивачем дотриманий не був. Щодо встановлення земельного сервітуту, то такий спір передається на вирішення суду у випадку не досягнення між сторонами домовленості про його встановлення. Крім того, позивач не набув статусу землекористувача, а отже вимагати встановлення земельного сервітуту не має права.
Ухвалою суду від 15.06.2015 року розгляд справи відкладено на 22.06.2015 року.
22.06.2015 року через службу діловодства господарського суду від відповідача-2 надійшов відзив, за яким останній зазначає, що в силу вимог чинного законодавства передача земельних ділянок комунальної власності у власність чи в користування громадян або юридичних осіб є виключним правом міської ради. Також перехід права власності на нерухомість автоматично не тягне за собою перехід права користування земельною ділянкою. Крім того, позивач не є власником (користувачем) земельної ділянки, а отже не може вимагати встановлення сервітуту.
Ухвалою суду від 22.06.2015 року розгляд справи відкладено на 30.06.2015 року, у порядку ст. 30 ГПК України викликано для дачі пояснень, що виникли під час розгляду справи, представника Управління Держземагенства у м. Рівному.
30.06.2015 року через службу діловодства господарського суду від позивача надійшла заява про зміну предмета позову, яка по суті зводиться до конкретизації вимог, а саме: про визнання права постійного користування та про припинення права постійного користування частиною земельної ділянки.
У судовому засіданні 30.06.2015 року оголошено перерву до 06.07.2015 року.
У судовому засіданні 06.07.2015 року оголошено перерву до 13.07.2015 року.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши копії документів на їх відповідність оригіналам, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
03.05.1995 року між позивачем (орендар) та відповідачем-1 (орендодавець) укладено договір оренди, згідно з яким орендодавець надав в оренду орендаря нежитлове підсобне приміщення танцмайданчику площею 30,6 кв.м., територію танцмайданчику, а також кафе "Вітерець", що знаходяться у парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченка в м. Рівне.
Відповідно до п.п. 2.1.-2.3. договору орендодавець зобов'язався надати орендарю приміщення по акту прийому-передачі, в якому вказується технічний стан приміщення. Без додаткового письмового узгодження надати згоду на переобладнання і поліпшення орендарем орендованих приміщень та танцмайданчика без порушення норм безпеки в будівництві. Відключення водо- та електропостачання зі сторони орендодавця забороняється.
Орендар зобов'язався утримувати приміщення у порядку, передбаченому санітарними і протипожежними правилами. Після прийомки орендованого приміщення зробити його ремонт та реконструкцію. Пристосування приміщення до діяльності орендаря проводиться ним за свій рахунок і з дозволу орендодавця (п.п. 3.1.-3.3. договору).
Згідно з актом передачі нежитлового приміщення танцмайданчику парку культури та відпочинку ім. Т.Г. Шевченка від 29.12.1995 року орендодавець передав, а орендар прийняв підсобне нежиле приміщення танцмайданчику парку культури та відпочинку ім. Т.Г. Шевченка в наступному технічному стані: фундамент та цоколь приміщення бетонний, товщиною 0,4 м, стіни цегляні (товщина 0,25-0,30 м), нештукатурені, обгорілі після пожежі, підлога глиняна, дах виготовлений з брусків крокви, частина із них прогнивша, покриті азбестобетонними хвилястими листами, з яких більше 80% побитих або з тріщинами, в приміщенні є старі напівгнилі віконні ставні та щитові двері. Віконний блок відсутній, зовнішня штукатурка стін покрита склокрихтою із значними пошкодженнями, водо- та енергопостачання в приміщенні відсутні.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області у справі № 14/264 від 05.06.2007 року затверджено мирову угоду між відповідачем-1 та позивачем, за умовами якої, зокрема сторони визнали, що в ході виконання договору оренди ПП "Домінус" за власні кошти створено нову річ - кафетерій та літні павільйони. При цьому ДКП "Міське об'єднання парків культури та відпочинку м. Рівного" не заперечує щодо набуття за ПП "Домінус" у встановленому порядку права власності на вказану новостворену річ.
27.09.2012 року на підставі вказаної ухвали позивач зареєстрував за собою право власності на нежитлові приміщення кафетерію та літні павільйони, розташовані за адресою: вул. Соборна (Ленінська), 3д, м. Рівне, що стверджується витягом про державну реєстрацію прав № 35646721, виданого КП "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації" 27.09.2012 року.
Об'єкти нерухомого майна, що є власністю позивача, розташовані на земельній ділянці, що знаходиться за адресою: вул. Соборна, 3д, м. Рівне, яка є власністю територіальної громади м. Рівного та перебуває у постійному користуванні відповідача-1 згідно з Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 262085 від 14.06.2007 року.
Згідно з Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-5601545652015 від 02.07.2015 року форма власності земельної ділянки - комунальна, категорія земель - землі рекреаційного призначення (рішення Рівненської міської ради № 1545 від 28.07.2005 року).
До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів (ст. 50 ЗК України).
Частинами 1, 3, 4 ст. 52 ЗК України встановлено, що землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.
У зв'язку із набуттям права власності на об'єкти нерухомого майна позивач звернувся до відповідача-1 з клопотанням про надання згоди на вилучення з постійного користування останнього та подальшого оформлення права користування земельною ділянкою за позивачем, необхідної для обслуговування нерухомості, про що свідчить опис вкладення у цінний лист та рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення від 20.03.2015 року, однак відповіді на вказане клопотання від відповідача-1 не отримав.
З огляду на викладене, на думку позивача, у нього виникло право захисти своє порушене право на користування земельною ділянкою у судовому порядку шляхом:
- визнання права постійного користування на частину земельної ділянки, що перебуває у постійному користуванні відповідача-1, яка необхідна для обслуговування об'єктів нерухомого майна, належних на праві власності позивачу;
- припинення права постійного користування на частину земельної ділянки, що перебуває у постійному користуванні відповідача-1, яка необхідна для обслуговування об'єктів нерухомого майна, належних на праві власності позивачу;
- встановлення земельних сервітутів на частину земельної ділянки, що перебуває у постійному користуванні відповідача-1, а саме: право проїзду на транспортному засобі, право прокладання водопроводу та право відводу води.
Розглянувши вимогу позивача про визнання за ним права постійного користування на частину земельної ділянки, суд встановив таке.
Як зазначалося, 27.09.2012 року позивач зареєстрував за собою право власності на нежитлові приміщення кафетерію та літні павільйони, розташовані за адресою: вул. Соборна (Ленінська), 3д, м. Рівне.
Земельна ділянка, на якій знаходяться будівлі (споруди), право власності на які зареєстровані за позивачем, перебуває у постійному користуванні відповідача-1 відповідно до Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 262085 від 14.06.2007 року, виданого на підставі рішення Рівненської міської ради № 290 від 17.10.2006 року, цільове призначення (використання) земельної ділянки - для обслуговування парку культури ім. Тараса Шевченка.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
За ч. 1 ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
У той же час правові підстави набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності визначено ч. 1 ст. 116 ЗК України. Такими підставами є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, передбачених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Тобто виникнення права власності на об'єкти нерухомого майна не є безумовною підставою для укладення договору щодо земельної ділянки відповідно до положень ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України . Згідно з вимогами ст. 116 ЗК України та п. 34 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування Україні" обов'язковою умовою передачі у власність земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, є наявність позитивного рішення сесії відповідної ради про передачу земельної ділянки у власність (постанова Верховного Суду України від 14.11.2011 року у справі № 3-119гс11).
За змістом ст. 377 ЦК України, ст.ст. 120, 123, 124 ЗК України з виникненням права власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право одержати земельну ділянку у користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення у строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган державної влади або місцевого самоврядування (постанова Верховного Суду України від 06.12.2010 року у справі № 3-51гс10).
Згідно з приписами ст.ст. 142 - 145 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.
Відповідно ст. 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Статтею 12 ЗК України передбачено, що розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян і юридичних осіб, відноситься до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст.
У силу вимог ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
У ст. 12 Закону України "Про планування і забудову територій" передбачено, що сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених законом, відповідно до генеральних планів населених пунктів, в тому числі вирішують питання вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи в користування земельних ділянок.
Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (ст. 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
За ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.
Згідно з п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської Ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.
Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування визначений, зокрема ст.ст. 123, 134 ЗК України.
З наведеного вбачається, що з виникненням прав власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний уповноважений орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування.
Суд не вправі приймати рішення з питань, віднесених до виключної компетенції цих органів, наприклад, про надання земельних ділянок у власність або в користування, укладення договорів купівлі-продажу або оренди земельних ділянок, а також зазначати, яке конкретно рішення повинно бути прийнято.
Отже, до компетенції суду не входить вирішення питань, пов'язаних з набуттям чи припиненням права користування земельною ділянкою, оскільки відповідно до чинного законодавства України суд не має права перебирати на себе повноваження, віднесені до компетенції органів місцевого самоврядування. Суд може за наявності достатніх правових підстав визнати незаконними дії відповідача або визнати неправомірним необґрунтоване зволікання з розглядом питання, однак не може перебирати на себе функцію дозвільного органу, яка не покладена на суд законом.
Крім того, зі змісту ч.ч. 1, 2 ст. 120 ЗК України, ч. 1 ст. 377 ЦК України вбачається, що в разі набуття права власності на об'єкти нерухомого майна до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Відповідачу-1 земельна ділянка належить на праві постійного користування, а отже на такому ж праві має перейти до позивача.
Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (ч. 1 ст. 92 ЗК України).
У ч. 2 вказаної статті наведений вичерпний перелік осіб, які мають права набути у постійне користування земельну ділянку із земель державної та комунальної власності. До таких осіб, зокрема віднесено: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування".
Отже, суб'єкти господарювання приватної форми власності, до яких відноситься позивач у справі, не можуть набувати земельну ділянку на праві постійного користування.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що позивач з метою оформлення права користування земельною ділянкою звернувся з клопотанням лише до відповідача-1, в якого просив надати нотаріально засвідчену згоду на вилучення із його користування земельної ділянки.
Доказів оскарження дій (бездіяльності) відповідача-1 в частині ненадання згоди на вилучення частини земельної ділянки позивачем не надано.
При цьому жодних звернень до власника землі - відповідача-2, пов'язаних із отриманням земельної ділянки, необхідної для обслуговування належних йому об'єктів нерухомого майна, позивач у порядку, визначеному чинним законодавством, зокрема ст.ст. 123, 134 ЗК України, не ініціював.
Також, за приписами ст.ст. 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою, а право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону, або договором оренди землі та договором відчуження права оренди землі, зареєстрованими відповідно до закону.
Отже, рішення суду не є документом, на підставі якого може виникати право користування земельною ділянкою, а також не є документом, який посвідчує таке право та з прийняттям якого позивач може приступити до використання земельної ділянки.
І нарешті, право користування земельною ділянкою (постійне чи строкове) не є абстрактним та проміжним, воно або виникає у особи або ні, тому суд не вправі приймати рішень, пов'язаних із виникненням такого права, оскільки останні не матимуть жодних правових наслідків, а отже не призведуть до реального захисту прав позивача.
З наведеного вбачається, що вимога позивача про визнання за ним права постійного користування земельною ділянкою є безпідставною, а отже у її задоволенні належить відмовити.
Розглянувши вимогу позивача про припинення права постійного користування на частину земельної ділянки, суд встановив таке.
Як вбачається з позовної заяви, вимога про припинення права постійного користування на частину земельної ділянки, належної на праві постійного користування відповідачу-1, ґрунтується на вимогах ч. 2 ст. 149 ЗК України, згідно з якою вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень відповідних органів державної влади або місцевого самоврядування.
Відповідно до ч. 2 ст. 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідної сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки).
У свою чергу, порядок вилучення земельних ділянок у постійних землекористувачів врегульований ст. 149 ЗК України.
Так, за ч.ч. 1-3 вказаної статті земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог ст. 150 цього Кодексу.
Згідно з ч. 10 ст. 149 ЗК України у разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.
З врахуванням наведеного вбачається, що вилучення земельної ділянки з постійного користування відбувається за згодою постійного землекористувача та на підставі рішення відповідного органу державної влади або місцевого самоврядування.
При цьому незгода такого землекористувача може бути оскаржена у судовому порядку.
Як зазначалося, позивач таким правом не скористався, бездіяльності відповідача-1 до суду не оскаржив.
За таких обставин, вимога позивача про припинення права постійного користування також задоволенню не підлягає.
Стосовно вимоги позивача про встановлення земельного сервітуту, то суд вважає за необхідне зазначити таке.
Визначення змісту та види права земельного сервітуту і порядок його встановлення закріплено в ст.ст. 98, 99, 100 ЗК України.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.
За ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Виходячи з системного аналізу зазначених норм, зміст права земельного сервітуту полягає в тому, що власник (користувач) однієї земельної ділянки (панівної) має право на обмежене користування суміжною (сусідньою) земельною ділянкою (обслуговуючою) з метою усунення недоліків своєї ділянки, пов'язаних, зокрема, з її місцем розташування і природним станом, тобто обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями, перевагами, природними ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки, задля задоволення своїх потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Отже, з визначення земельного сервітуту вбачається, що право на нього виникає у власника або землекористувача земельної ділянки.
У той же час позивач права власності чи права користування земельною ділянкою у порядку, визначеному чинним законодавством, не набув, а отже не отримав права земельного сервітуту.
Крім того, у зазначеній категорії справ склалася така судова практика: суд зобов'язує відповідача укласти договір з позивачем у тому випадку, якщо обидві сторони не проти встановлення сервітуту в принципі, проте не змогли дійти згоди щодо умов договору. Якщо ж відповідач взагалі відмовляється від встановлення сервітуту, то суд встановлює його своїм рішенням.
У свою чергу, доказів звернення позивача до відповідача-1 з пропозицією встановити земельний сервітут, наслідком розгляду якої була відмова, суду не надано.
Слід також зазначити, що відповідно до п. 2 рішення Рівненської міської ради № 290 від 17.10.2006 року, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зобов'язано землекористувача - відповідача-1 забезпечити вільний доступ для прокладання нових, ремонту та експлуатації існуючих інженерних мереж і споруд на них, що знаходяться в межах закріплюваної за ним території.
Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення вимоги про встановлення права земельного сервітуту.
Щодо клопотання позивача про призначення у справі судової земельно-технічної експертизи, то слід зазначити таке.
Експертиза у справі призначається лише у випадку доцільності її проведення. Зважаючи, що суд не знайшов підстав для задоволення позову, відсутні підстави для призначення судової земельно-технічної експертизи.
Окремо слід зазначити, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ч. 1 ст. 79 ЗК України).
Порядок та умови формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав визначені ст. 79-1 ЗК України, зокрема за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок, а не на підставі висновку судового експерта.
Зважаючи на викладене, враховуючи, що позивач належними та допустимими доказами, як того вимагають приписи ст.ст. 33, 34 ГПК України, не довів обґрунтованості заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про відсутність підстав для їхнього задоволення.
Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 49, 82-85 ГПК України, суд
У задоволенні позову відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 ГПК України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 ГПК України.
Повне рішення складено 13.07.2015 року.
Суддя Андрійчук О.В.