04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"02" липня 2015 р. Справа№ 910/7341/15-г
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Шапрана В.В.
суддів: Буравльова С.І.
Андрієнка В.В.
при секретарі Місюк О.П.
за участю представників:
від позивача - Растєгаєва Ю.В.
від відповідача - Ковригін О.В.
розглянувши матеріали апеляційної скарги Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» на рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2015 (суддя Домнічева І.О.)
за позовом Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз»
до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»
про стягнення коштів,-
Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» про стягнення коштів.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.05.2015 позов задоволений частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 58 365,60 грн. заборгованості, 4 461,37 грн. пені, 5 262,50 грн. 3% річних, 2 859, 91 грн. інфляційних втрат. В іншій частині позовних вимог було відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій вказує, що рішення прийнято при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, а тому просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 14.05.2015 повністю та постановити нове рішення, яким в задоволені позовних вимог відмовити повністю.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2015 прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 02.07.2015.
Через відділ документального забезпечення до суду від представника позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а тому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Представники сторін в судове засідання на вказану з'явилися та надали усні пояснення стосовно предмету спору.
Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні матеріали справи, встановив наступне:
30.09.2010 між Дочірньою компанією «Укртрансгаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (надалі - позивач, постачальник) та Дочірнім підприємством «УКРАВТОГАЗ» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (надалі - відповідач, покупець) було укладено Договір поставки продукції № 266-К (далі - Договір).
На виконання розпорядження Кабінету Міністрів України «Про реорганізацію дочірніх компаній Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» від 13.06.2012 № 360-р та наказу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України «Про реорганізацію Дочірньої компанії «Укртрансгаз «Нафтогаз України» від 18.07.2012 №530 було припинено діяльність Дочірньої компанії «Укртрансгаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», внаслідок реорганізації шляхом перетворення в Публічне акціонерне товариство «УКРТРАНСГАЗ».
У відповідності до умов договору (п. 1.1.), постачальник, зобов'язувався на умовах визначених Договором передати у власність покупцеві, спецвзуття, згідно специфікації, а відповідач зобов'язувався прийняти та оплатити продукцію.
Згідно з положеннями договору (п. З.4.), відповідач оплачує позивачу 100% вартість продукції по факту поставки зазначеної продукції шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок позивача до закінчення дії договору.
Відповідно до п. п. 9.1., 9.2. договору, строк дії цього договору починає свій перебіг з моменту його підписання та діє до 31.12.2010.
Закінчення строку дії цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору.
На виконання умов договору, позивачем була здійснена поставка продукції, що підтверджується видатковою накладною № 545 від 30.09.2010 на загальну суму 58365,60 грн.
Позивач, звертаючись із даним позовом до суду, мотивує свої вимоги тим, що відповідач, в порушення умов договору оплату поставленої продукції не здійснив, внаслідок чого утворилася заборгованість в розмірі 58365,60 грн.
Відповідач, заперечуючи проти заявлених вимог та оскаржуючи постановлене судом першої інстанції рішення, обґрунтовує це тим, що ним до суду першої інстанції подавалася заява про застосування позовної давності до вимог позивача за договором від 30.09.2010.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Як вбачається із наявних матеріалів справи, позивачем, на виконання умов договору зі свого боку було здійснено поставку продукції на загальну суму 58365,60 грн., що підтверджується видатковою накладною № 545 від 30.09.2010, копія якої наявна в матеріалах справи.
Дана видаткова накладна підписана вповноваженими представника сторін та скріплена відповідними печатками товариств.
Факт здійснення поставки позивачем та прийняття відповідачем продукції не оспорювалося представником відповідача ані в суді першої ані в суді апеляційної інстанції.
Проте, в порушення умов договору відповідачем оплата отриманої продукції від позивача, здійснена не була.
Між сторонами були підписані акти взаєморозрахунків 01.10.2013, 01.07.2012, 01.01.2014, яким підтверджується наявність заборгованості відповідача перед позивачем в тому числі і за спірним договором № 266 від 30.09.2010 на суму 58365,60 грн.
Вказані акти підписані вповноваженими представника сторін та скріплені печатками товариств.
Представник позивача та представник відповідача при розгляді апеляційної скарги в суді апеляційної інстанції підтвердили той факт, що вказані акти взаєморозрахунків включають в тому числі й суму боргу за спірним договором № 266 від 30.09.2010.
Відповідач, заперечуючи проти заявлених вимог та оскаржуючи постановлене судом першої інстанції рішення, зазначає про пропуск позивачем позовної давності, оскільки обов'язок по оплаті поставленої продукції у відповідача, відповідно до умов договору, виник з дати поставки товару - 30.09.2010 і по 31.12.2010, в той час як позивач до Господарського суду міста Києва звернувся із позовом про захист свого порушеного права лише 25.03.2015.
У відповідності до ст. 256,257, 261 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Дійсно, як вбачається із відбитка штемпеля канцелярії господарського суду міста Києва позивач із позовом до відповідача звернувся 25.03.2015, в той час як відповідач, за умовами договору повинен був сплатити вартість поставленої продукції в період з 30.09.2010 по 31.12.2010.
Проте, перебіг позовної давностість в даному конкретному випадку перервався підписання вище вказаних актів взаєморозрахунків 01.10.2013, 01.07.2012, 01.01.2014.
Відповідно до ч.1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
У відповідності до п. 4.4 Постанови Пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 року № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» - правила переривання перебігу позовної давності (стаття 264 ЦК України) застосовуються господарським судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. Суду слід встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, що свідчать про визнання боргу, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.
До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.
Заперечення відповідача, викладені в апеляційній скарзі стосовно того, що акти взаєморозрахунків зі сторони відповідача підписаний головним бухгалтером, тобто не вповноваженою особою, як того вимагає чинне законодавство України, а отже не можуть підтверджувати факт визнання відповідачем боргу за спірним договором, не приймаються до уваги колегією суддів, з урахуванням наступного.
Згідно положень ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» (ч.ч. 4, 7) для забезпечення ведення бухгалтерського обліку підприємство самостійно обирає форми його організації:
- введення до штату підприємства посади бухгалтера або створення бухгалтерської служби на чолі з головним бухгалтером;
- користування послугами спеціаліста з бухгалтерського обліку, зареєстрованого як підприємець, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи;
- ведення на договірних засадах бухгалтерського обліку централізованою бухгалтерією або аудиторською фірмою;
- самостійне ведення бухгалтерського обліку та складання звітності безпосередньо власником або керівником підприємства. Ця форма організації бухгалтерського обліку не може застосовуватися на підприємствах, звітність яких повинна оприлюднюватися, та в бюджетних установах.
Ведення бухгалтерського обліку підприємства покладається на головного бухгалтера або іншої відповідальної особи на підприємстві.
Зі змісту вказаних законодавчих положень вбачається наявність повноваження у головного бухгалтера на підпис акту звірки взаєморозрахунків.
Як було встановлено в процесі розгляду апеляційної скарги, вказаний акт звірки був підписаний головним бухгалтером підприємства відповідача Вовк Н.М.
Головний бухгалтер Вовк Н.М. , як представник відповідача був на момент підписання акту звірки уповноваженої на вчинення відповідних дій особою, що визначено Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».
Крім того, відповідачем по справі не було надано ані суду першої ані суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів того, що статутні документи відповідача мають певні обмеження щодо дій головного бухгалтера з підписання актів звірки взаємних розрахунків з контрагентами по господарських договорах.
Підпис головного бухгалтера, що міститься на спірних актах звірки взаєморозрахунків, скріплений відповідною печаткою відповідача, відтиск якої не оспорювався відповідачем, до того вповноваженим представником не було заявлено та підтверджено відповідними доказами про те, що печатка підприємства із володіння уповноважених осіб підприємства вибувала чи викрадалася.
Отже, положення Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» свідчать про наявність достатніх правових підстав у заступника головного бухгалтера позивача та головного бухгалтера відповідача на підписання актів звірок взаємних розрахунків з відповідачем в силу покладених функціональних обов'язків.
Тому, акти звірок взаємних розрахунків станом на 01.07.2012, 01.10.2013 та 01.01.2014 підписані повноважними посадовими особами сторін, та свідчить про визнання відповідачем основної суми боргу, в тому числі за договором № 266-Х від 30.09.2010 в розмірі 58 365,60 грн.
Таким чином, відповідачем вчинено дії, які перериває строк позовної давності, та підтверджує відсутність факту в даному випадку пропуску позовної давності.
Аналогічної правової позиції дотримується у своїй постанові від 05.06.2014 № 913/2988/13 колегія суддів Вищого господарського суду України.
Крім того, у постанові Верховного Суду України від 24.04.2007 у справі № 26/271 сформульована правова позиція, відповідно до якої акт звірки взаєморозрахунків, підписаний з боку відповідача уповноваженою на це особою, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути обставиною, що свідчить про визнання боргу, а отже підставою для переривання строку позовної давності відповідно до ст. 264 ЦК України.
Згідно зі статтею 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 43 ГПК України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Статтею 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно зі статтями 11, 509 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (зобов'язань), які мають виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, договору (ст. 526 Цивільного Кодексу України), а одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускаються (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Отже, враховуючи все вище зазначене, позивачем належними та допустимими доказами був доведений судам обох інстанцій факт наявності заборгованості відповідача перед позивачем на загальну суму 58365,60 грн. та цей факт не був спростований відповідачем у встановлений законом спосіб, а отже Господарський суд міста Києва правомірно дійшов висновку, що в цій частині позов підлягає задоволенню.
Крім основної суми боргу, позивач також просив суд стягнути з відповідача пеню в розмірі 4461,37 грн., 3% річних - 5262,50 грн., інфляційні втрати - 2859,91 грн. та штраф в розмірі 4085,59 грн.
Вимогами статті 610 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Відповідно до п. 5.3 договору, за кожен день несвоєчасної оплати вартості продукції на умовах, визначених у договорі, покупець сплачує на користь постачальник пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення поставки продукції.
За приписами ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
У відповідності до ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Статтею 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочу платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань").
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Перевіривши розрахунок пені, 3% річних та інфляційних втрат, здійснений позивачем, колегія суддів знаходить його арифметично вірним та обґрунтованим, а тому вимога про стягнення з відповідача 4 461,37 грн. пені за період з 0.01.2011 по 29.06.2011, 2 859,91 грн. інфляційних втрат та 5262,50 грн. 3% річних обґрунтовано та правомірно була задоволена судом першої інстанції.
Щодо заявленої вимоги позивача про стягнення 4 085,59 грн., що становить 7% штрафу від простроченої суми, колегія суддів зазначає наступне.
В обґрунтування заявленої вимоги щодо стягнення штрафу (7 %) позивач посилається на те, що ПАТ «Укртрансгаз» належить до державного сектору економіки, у зв'язку з чим за порушення відповідачем взятого на себе зобов'язання останній має відповідно до ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України сплатити позивачу штраф у розмірі 7 % вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення.
Відповідно до ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, у разі, якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
- за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
- за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Зі змісту ч. 2 статті 231 Господарського кодексу України вбачається, що дані пеня та штраф є видом відповідальності за порушення зобов'язань з передачі товарів, виконання робіт та надання послуг, які закуповуються за кошти державного бюджету, а не за порушення державною установою-відповідачем зобов'язання щодо оплати за поставлений товар. (Даний висновок підтверджується також зазначеним у постанові Верховного Суду України від 28.02.2011 у справі № 23/225, відповідно до якої зазначено, що обґрунтованими є також висновки господарських судів попередніх інстанцій про відмову в позові в частині стягнення з відповідача штрафу на підставі ст. 231 ГК України, оскільки за змістом частини 2 зазначеної статті, вказані санкції застосовуються у випадках прострочення виконання робіт, надання послуг, поставки продукції, а не за порушення грошового зобов'язання).
У відповідності до частини 2 статті 22 Господарського кодексу України, суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.
Згідно з ч. ч. 2 - 10 ст. 22 ГК України, суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів; повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом; законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям; держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління; правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах; держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів; законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм; процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу; органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
У відповідності до додатку № 1 до розпорядження Кабінету Міністрів України від 12.03.05 р. № 64-р, ПАТ «Укртрансгаз» є суб'єктом господарювання державного сектора економіки.
Враховуючи положення вищезазначених норм, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, санкції у вигляді штрафу, передбаченого абзацом 3 частини 2 статті 231 ГК України, можливо при сукупності відповідних умов, а саме:
- якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом;
- якщо, між іншим, порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки;
- якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.
При цьому, судом встановлено, що відповідачем допущено прострочення виконання саме грошового зобов'язання (тобто одна з умов застосування санкції порушена), а тому заявлена позивачем вимога про стягнення 7 % штрафу на підставі ч. 2 ст. 231 ГК України у розмірі 4 085,59 грн. правомірно та обґрунтовано судом першої інстанції була відмовлена до задоволення.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України у справі № 23/225 від 28.02.11 р. та постанові Вищого господарського суду України від 05.09.13 р. у справі № 911/1696/13 р.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції повно, всебічно і об'єктивно з'ясовано обставини справи, винесено рішення у відповідності до норм матеріального і процесуального права, з повним з'ясування обставин, що мають значення для справи, правомірно частково задоволені позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз», а тому апеляційна скарга Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» не підлягає задоволенню.
Зважаючи на те, що колегією суддів апеляційна скарга Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» залишається без задоволення, судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на відповідача.
Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 102, п. 1 ч. 1 ст. 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2015 у справі № 910/7341/15-г- без змін.
Матеріали справи № 910/7341/15-г повернути до Господарського суду міста Києва.
Головуючий суддя В.В. Шапран
Судді С.І. Буравльов
В.В. Андрієнко