01 липня 2015 р.м.ОдесаСправа № 815/1777/15
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Андрухів В. В.
Судова колегія Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого: Градовського Ю.М.
суддів: Кравченко К.В.
ОСОБА_1
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_2 ОСОБА_3 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 6 травня 2015р. по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання нечинним з моменту його прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання вчинити певні дії, -
У березні 2015р. ОСОБА_2 ОСОБА_3 (далі позивач) звернувся в суд із позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі ДМС) в якому просив визнати нечинним з моменту його прийняття рішення від 16.03.2015р. за №170 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язати прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що є громадянином ОСОБА_4. Має дві вищі освіти, першу здобув в University de Sonfonia в період 2004-2008р.р. у м.Конакрі (ОСОБА_4), другу в Харківському національному аграрному університеті на факультеті фінансів та кредиту у 2009-2014р.р.. Причиною виїзду з країни громадської належності було отримання позивачем освіти економіста в Україні.
2 березня 2015р. позивач звернувся до Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду особової справи ОСОБА_2 ОСОБА_3, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшло до висновку щодо відмови громадянину позивачу в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця.
Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, оформленим наказом від 16.03.2015р. за №48, позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Про прийняте рішення позивачу було вручене повідомлення від 16.03.2015р. за №170.
Позивач зазначає, що в 2009р. під час навчання познайомився з дівчиною. Повідомивши батька про свій намір одружитись з християнкою, а сам він сповідує іслам, зазнав утиску та погроз зі сторони родини. На даний час позивач побоюється гніву та покарання від батька, оскільки порушив канони ісламу і національні традиції. Скоєне діяння унеможливлює його теперішнє повернення на Батьківщину. Посилаючись на зазначені обставини просить позов задовольнити.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 31 березня 2015р. у задоволені позові відмовлено.
В апеляційній скарзі апелянт просить постанову скасувати, ухвалити нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення норм права.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість постанови суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку про залишення скарги без задоволення, постанови суду без змін, з наступних підстав.
За правилами ст.200КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що заява ОСОБА_2 ОСОБА_3 є необґрунтованою, оскільки обставини на які посилається позивач не містять жодних ознак наявності умов для надання останньому статусу біженцем.
Вирішуючи спір судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та об'єктивно дослідив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Так, судом встановлено, підтверджено матеріалами справи і не спростовано сторонами, що ОСОБА_2 ОСОБА_3 народився 31.12.1985р. є громадянином ОСОБА_4, мешкав до виїзду з країни в м. Конакрі (ОСОБА_4). Причиною виїзду з країни громадської належності було отримання позивачем освіти економіста в Україні.
11.09.2008р. ОСОБА_2 ОСОБА_3 виїхав з країни громадянської належності легально, авіарейсом м. Конакрі (ОСОБА_4) - м. Раба (Марокко) - м. Стамбул (Туреччина) - м. Донецьк (Україна). Державний кордон України позивач перетнув 12.09.2008р. на підставі національного паспорту та студентської візи.
При виїзді із ОСОБА_4 позивач мав офіційне запрошення для навчання до Харківського національного аграрного університету, де він здобув ступінь магістра, отримавши диплом 27.06.2014р.
2 березня 2015р. позивач звернувся до Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду особової справи №2015 ОD 0040 громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_3, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області відмовило громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця.
Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, оформленим наказом від 16.03.2015р. за №48, позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі п.6 ст.8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Підставою для винесення вищевказаного рішення став висновок відповідача про те, що умови для надання ОСОБА_2 ОСОБА_3 статусу біженця, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону, відсутні.
Перевіряючи правомірність прийнятого рішення ДМС, суд першої інстанції виходив з того, що порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011р. за №3671-VI, міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п.13 ч.1 ст.1 цього ж Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Як встановлено судом першої інстанції, позивач не довів жодного суттєвого факту заяви, які б свідчили про утиски щодо нього особисто за жодною з ознак, визначених Конвенцією про статус біженців 1951 року. Позивач не має побоювань небезпеки життю у разі повернення на батьківщину. Матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за політичною ознакою. Позивач не надав фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї. Позивач ніколи не перебував членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був. Позивач не тікав від небезпеки, територію ОСОБА_4 залишив добровільно, маючи дозвіл влади країни на виїзд.
Також встановлено, що позивач до органу міграційної служби звернувся не за міжнародним захистом, а в пошуках шляхів легалізації на території Україні, оскільки перебуває на її території незаконно.
Згідно абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до ч.6-9 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Виходячи з наведеного, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанцій щодо відмови у задоволенні позову, так як відповідач при прийнятті рішення діяв в межах своєї компетенції та у спосіб, передбачений діючим законодавством.
В доводах апеляційної скарги апелянт посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. На думку судової колегії, викладені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті.
За таких обставин, судова колегія вважає, що постанова суду постановлена з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому не вбачає підстав для її скасування.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.196,200,206КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 6 травня 2015р. - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які брали участь у справі, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.
Головуючий: Ю.М. Градовський
Судді: К.В. Кравченко
ОСОБА_1