24 червня 2015 року Справа № 914/4236/14
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
В. Корсака - головуючого,
М. Данилової (доповідача), Т. Данилової,
за участю представників:
позивачаКотовщиков Р.А. (договір про надання правової допомоги від 19.11.2014 р.)
відповідачаРубель С.П. (дов. від 12.06.2015 р. вих. 1362)
треті особине з'явився (про час та місце судового засідання повідомлено належним чином)
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Львівської міської ради та Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.03.2015р.
у справі№ 914/4236/14 господарського суду Львівської області
за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_6
до Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачаЛьвівської міської ради
провизнання договору оренди частково недійсним
Фізична особа-підприємець ОСОБА_6 звернувся до господарського суду Львівської області з позовом до Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради про визнання договору оренди частково недійсним.
Рішенням господарського суду Львівської області від 12.02.2015 р. (суддя Крупник Р.В.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26.03.2015 (колегія суддів: головуючий суддя Кордюк Г.Т., судді Гриців В.М., Якімець Г.Г.) позов задоволено повністю. Визнано недійсним положення пункту 7 Договору на право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення № 230-13 від 17.10.2013 р., укладеного між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 та Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради в частині встановлення терміну дії договору з 01.04.2013 р.; стягнуто з Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 1 218 грн. судового збору.
Львівська міська рада та Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради звернулись до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами на рішення господарського суду Львівської області від 12.02.2015 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.03.2015 р., в яких просять скасувати оскаржувані постанову та рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи доводи касаційних скарг, скаржники вказують на те, що суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального та процесуального права, зокрема, порушено норми статей 180 Господарського кодексу України, ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203, 631, 638, 640 Цивільного кодексу України, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, неповно з'ясували обставини справи, висновки судів не відповідають обставинам справи, не зазначено в чому саме полягає неправомірність дій відповідача при укладенні спірного договору, яким нормам не відповідає положення п. 7 договору.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні касаційної інстанції 24.06.2015 р., представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, ухвалою Львівської міської ради №2451 від 05.03.2009 р. затверджено положення про оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності для розміщення об'єктів соціально - культурного, торгівельного та іншого призначення.
Згідно з п.1.5 Положення про оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності для розміщення об'єктів соціально - культурного, торгівельного та іншого призначення, орендодавцем окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності для розміщення об'єктів соціально - культурного, торгівельного та іншого призначення є Управління комунальної власності.
Ухвалою Львівської міської ради від 19.05.2011 р. №440 "Про встановлення атракціонів у м. Львові" надано дозвіл на встановлення атракціонів, на яких не поширюється дія Правил будови і безпечної експлуатації атракціонної техніки власникам атракціонів, зазначених у додатку до вказаної ухвали "Перелік місць встановлення атракціонів".
18.07.2013 р. Львівською міською радою прийнято ухвалу № 2546 "Про внесення змін до ухвали міської ради від 19.05.11 р. № 440", якою внесено зміни до переліку місць встановлення атракціонів доповнивши його п. 19 - механізований атракціон на АДРЕСА_1, площа атракціону - 40 кв.м., власник - ОСОБА_6
17.10.2013 р. між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 (орендар) та Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради (орендодавець) укладено Договір №230-13 на право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення, предметом якого є надання орендодавцем орендареві права на тимчасове користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення на умовах оренди на терміни відповідно до ухвали міської ради від 18.07.13 № 2546 "Про внесення змін до ухвали міської ради від 19.05.11 р. № 440".
Відповідно до пп. 2.1.1. п. 2.1. оскаржуваного Договору орендодавець зобов'язався надати у тимчасову оренду конструктивний елемент благоустрою комунальної власності для розміщення атракціону площею 40,0 кв.м. (тротуар, газон, тощо) за адресою: м. Львів, АДРЕСА_1.
За умовами договору орендар сплачує орендодавцеві плату за користування об'єктом площею 40 кв. м. щомісячно до 25 числа поточного місяця у розмірі 571,54 грн. за місяць, у тому числі ПДВ 95,26 грн. (п. 3.2. договору).
При цьому, відповідно до п. 3.1. договору обов'язок внесення орендної плати орендарем виникає з часу укладення договору оренди для розміщення об'єктів соціально-культурного, торгівельного та іншого призначення.
Пунктом 7 оскаржуваного Договору передбачено, що термін його дії встановлюється на 3 роки: з 01.04.2013 р. до 01.11.2013 р.; з 01.04.2014 р. до 01.11.2014 р.; з 01.04.2015 р. до 01.11.2015 р.
Позивач зазначив, що позовні вимоги про визнання недійсним пункту 7 договору на право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення № 230-13 від 17.10.2013 р., укладеного між позивачем та відповідачем мотивовані тим, що встановлений в п. 7 договору термін дії спірного договору на 3 роки (з 01.04.2013 р. до 01.11.2013 р.; з 01.04.2014 р. до 01.11.2014 р.; з 01.04.2015 р. до 01.11.2015 р.) порушує інтереси позивача як орендаря, початок спірного договору з періоду 01.04.2013 р. суперечить законодавству, оскільки користування об'єктом оренди розпочалось після укладення договору, крім цього, позивач зазначає про нарахування відповідачем орендної плати з 01.04.2013 р., на підтвердження чого надав позовну заяву відповідача про розірвання договору та стягнення заборгованості по орендній платі та ухвалою господарського суду Львівської області від 14.11.14 р. у справі № 914/4014/14 чим порушує права позивача.
Суди попередніх інстанцій, розглядаючи даний спір, погодилися із такими доводами позивача.
При цьому, виходили з того, що за загальним правилом договір є укладеним з моменту, коли сторони досягли згоди з усіх його істотних умов, а відтак, оскільки оскаржуваний договір укладено лише 17.10.2013 р., то саме з цього моменту вважається, що сторони досягли згоди з усіх його умов, і саме з цього моменту починає свій перебіг строк дії договору.
Суди дійшли висновку, що положення п. 7 договору в частині того встановленого терміну його дії, з 01.04.2013 р. є таким, що суперечить вимогам ст. ст 631, 638 та 640 Цивільного кодексу України.
Крім цього, врахувавши не спростування сторонами відсутність існування фактичних відносин між орендарем та орендодавцем, використання позивачем об'єкту оренди до моменту укладення договору №230-13 від 17.10.13 р., суд апеляційної інстанції зазначив про правильність висновків місцевого господарського суду стосовно того, що положення ч. 3 ст. 631 Цивільного кодексу України передбачає право сторін встановлювати умови договору, які застосовуються до відносин між сторонами, які виникли до моменту укладення договору, однак не встановлюють часу набуття договором чинності.
Вищий господарський суд України не може погодитися із такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
У відповідності до приписів ст. 287 Господарського кодексу України, орендодавцями щодо державного та комунального майна є органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевими радами управляти майном, - відповідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності.
Згідно з п.1.1 Положення про управління комунальної вланості Львівської міської ради, затвердженого рішенням виконавчого комітету міської ради від 07.12.2007 р. №1100 (зі змінами та доповненнями), управління комунальної власності Львівської міської ради є структурним підрозділом департаменту економічної політики Львівської міської ради.
Відповідно до Положення про розмежування повноважень між виконавчими органами Львівської міської ради, затвердженого ухвалою Львівської міської ради від 19.10.2006 р. №219, до повноважень департаменту економічної політики Львівської міської ради належить здійснення управління майном, що належить до комунальної власності міста у визначених міською радою та виконавчим комітетом межах, виконання повноважень орендодавця, продавця, органу приватизації майна комунальної власності міста, надання обліку орендних платежів та контролю за їх надходженням.
Оскільки окремого положення щодо встановлення і використання атракціонів немає, а договір №230-13 від 17.10.2013 р. має назву "Право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення", то до вказаних правовідносин необхідно застосовувати Положення про оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення, затвердженого ухвалою Львівської міської ради від 05.03.2009 р. №2451 та ухвалою Львівської міської ради №440 від 19.05.2011 р. (зі змінами) "Про встановлення атракціонів".
Так, відповідно до вказаного положенням, затвердженого ухвалою Львівської міської ради від 05.03.2009 р. №2451 (в редакції, яка діяла на момент укладення договору) укладання договорів оренди для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення на окремих конструктивних елементах благоустрою комунальної власності, справляння орендної плати здійснює управління комунальної власності департаменту економічної політики.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Львівської міської ради від 19.05.2011 р. №440 "Про встановлення атракціонів у м. Львові" було надано дозвіл на встановлення атракціонів, на яких не поширюється дія Правил будови і безпечної експлуатації атракціонної техніки власникам атракціонів, зазначених у додатку до вказаної ухвали "Перелік місць встановлення атракціонів".
18.07.2013 р. Львівською міською радою було прийнято ухвалу № 2546 "Про внесення змін до ухвали міської ради від 19.05.11 р. № 440", якою внесено зміни до додатку вищезгаданої ухвали міської ради, а саме перелік місць встановлення атракціонів доповнено, зокрема, п. 19-механізований атракціон на АДРЕСА_1, площа атракціону - 40 кв. м., власник - ОСОБА_6
На виконання зазначених ухвал, 17.10.2013 р. між позивачем та відповідачем було укладено договір на право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення №230-13.
За умовами п. 1 договору, предметом цього договору є надання орендодавцем орендареві права на тимчасове користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення на умовах оренди на терміни відповідно до ухвал міської ради від 18.07.2013 р. № 2546 " Про внесення змін до ухвали міської ради від 19.05.11 р. № 440".
Відповідно до п. 2.1.1, предметом цього договору є конструктивний елемент благоустрою комунальної власності для розміщення атракціону площею 40, 0 кв. м. (тротуар, газон, тощо) за адресою: АДРЕСА_1.
Зі змісту п. 3.1. договору вбачається, що обов'язок внесення орендної плати орендарем виникає з часу укладення договору оренди для розміщення об'єктів соціально-культурного, торгівельного та іншого призначення.
А розділом 7 договору сторони передбачили, що термін його дії встановлюється на 3 роки: з 01.04.2013 р. до 01.11.2013 р.; з 01.04.2014 р. до 01.11.2014 р.; з 01.04.2015 р. до 01.11.2015 р.
Відповідно до ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Статтею 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно до ст. 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Статтею 203 цього ж Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтями 202, 205 Цивільного кодексу України закріплено загальне поняття правочину, яким є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Положеннями ст.ст. 626, 627 Цивільного кодексу України передбачено, що договори є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ст. 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У відповідності до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно до ст.ст. 203, 204 Цивільного кодексу України підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів касаційної інстанції зауважує, що ні місцевим господарським судом, ні судом апеляційної інстанції, не було наведено жодного конкретного та обґрунтованого нормами законодавства України висновку про невідповідність укладеного договору вищезазначеним нормам Цивільного кодексу України.
Крім того, у відповідності до ст. 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення.
Статтею 638 цього ж Кодексу встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст. 639 цього ж Кодексу договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Частинами 1-4 ст. 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Так, приймаючи рішення у даній справі, суди попередніх інстанцій не звернули увагу, що при укладенні договору оренди між сторонами було досягнуто згоди, щодо всіх його істотних умов в тому числі і терміну оренди та не врахували, що умова щодо терміну дії договору оренди №230-13, сторонами погоджена шляхом встановлення у договорі, що свідчить про наявність відповідної згоди між орендодавцем та орендарем.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Приписами п.п. 1, 2 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Як вбачається з матеріалів справи, фізична особа-підприємець ОСОБА_6 (орендар) належним чином виконував умови договору оренди від 17.10.2013 р., що свідчить про те, що при його укладенні між сторонами досягнуто згоди по всім істотним умовам, необхідним для такого виду договору.
З огляду на викладене, колегія суддів касаційної інстанції зауважує, що відсутні правові підстави для визнання частково недійсним договору оренди від 17.10.2013 р. №230-13.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Із приписів вищенаведених правових норм випливає, що позивач, звернувшись до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, зобов'язаний довести наявність або відсутність факту порушення оспорюваним договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача, що пов'язані з його особою.
Згідно з приписами ст.ст. 43 та 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Вищий господарський суд України вважає, що позивачем не доведено в установленому законом порядку факту порушення його прав та законних інтересів оспорюваним ним договором.
Статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Згідно з частиною 1 статті 11110 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення.
Так, колегія суддів касаційної інстанції скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, зауважує на той факт, що фактично позивач в даному позові оскаржує початок строку оплати оренди.
З цього приводу, колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що відповідно до розділу 3 договору №230-13 від 17.10.2013 р., орендна плата виникає з часу укладення договору оренди для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення.
У відповідності до п.1.6 Положення про оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення підставою для укладення договору оренди і набуття права на оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності для розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення є дозвіл, виданий управлінням архітектури департаменту містобудування або іншим уповноваженим органом.
Фактично дозволом на розміщення та здійснення діяльності атракціонів в м. Львові є прийнята Львівською міською радою Ухвала про встановлення атракціонів у м. Львові №440 від 19.05.2011 р. (зі змінами).
Згідно з п. 3.5 вказаного Положення, орендна плата нараховується з часу видачі дозволу на розміщення об'єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення.
Відповідний термін внесення платежу визначається в договорі та в дозволі.
З викладеного вбачається, що орендна плата чітко визначена в п. 3.5 Положення, а тому спір про нарахування орендної плати, не може бути підставою для визнання недійсним п. 7 договору оренди, так, як в ухвалі про встановлення атракціонів у м. Львові №440 від 19.05.2011 р. чітко визначено, що орендна плата за оренду конструктивних елементів благоустрою сплачується тільки в межах сезонного періоду з 01 квітня 2013 р. до 01 листопада 2013 р., з 01 квітня 2014 р. до 01 листопада 2014 р., 01 квітня 2015 р. до 01 листопада 2015 р.
В свою чергу, в ухвалі Львівської міської ради від 10.07.2014 р. №3573 зазначено, що орендна плата за користування окремими конструктивними елементами благоустрою для розміщення атракціонів нараховується з часу укладення договору у межах сезонного періоду з 1 квітня до 1 листопада (п. 4.2).
Таким чином, п. 7 договору, термін дії якого встановлюється на 3 роки та починається з 01.04.2013 р. - 01.11.2013 р.; 01.04.2014 р. - 01.11.2014 р.; 01.04.2015 р. -01.11.2015 р. є межами сезонного періоду дії цього договору.
Крім того, колегія суддів касаційної інстанції зауважує, що отримання дозволу на розміщення та здійснення діяльності атракціонів в м. Львові не дає право позивачу на встановлення конструктивних елементів благоустрою для розміщення атракціонів, таке право у позивача виникає з моменту укладення договору, а тому початок строку оплати оренди нараховується з часу укладення договору, тобто 17.10.2013 р.
Враховуючи те, що судами попередніх інстанцій було у повній мірі встановлено всі обставини, які мають значення для даної справи, проте таким обставинам була дана неправильна правова оцінка та неправильно були застосовані норми як матеріального, так і процесуального права, суд касаційної інстанції вважає за необхідне скасувати попередні судові рішення, і прийняти нове рішення у справі про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 1115 - 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, -
Касаційні скарги Львівської міської ради та Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради задовольнити.
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.03.2015 р. у справі №914/4236/14 та рішення господарського суду Львівської області від 12.02.2015 р. скасувати. Прийняти нове рішення.
В задоволенні позову Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 відмовити.
Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 на користь Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради 1218,00 грн. судового збору, який було стягнуто з відповідача за рішенням місцевого господарського суду; 609,00 грн. судового збору за перегляд справи в апеляційному господарському суді та 852,60 грн. судового збору за перегляд справи в суді касаційної інстанції.
Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 на користь Львівської міської ради 609,00 грн. судового збору за перегляд справи в апеляційному господарському суді та 852,60 грн. судового збору за перегляд справи в суді касаційної інстанції.
Доручити господарському суду Львівської області видати відповідні накази.
Головуючий суддя В. Корсак
Судді: М. Данилова
Т. Данилова