Справа № 199/3532/15-ц
(2/199/1954/15)
іменем України
26 червня 2015 року м. Дніпропетровськ
Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська у складі:
Головуючий-суддя Сенчишин Ф.М.
При секретарі Карабань А.Є.
За участю позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради про встановлення факту належності домоволодіння спадкодавцю, визнання права власності на домоволодіння в порядку спадкування за законом,
Позивач ОСОБА_1 просить суд встановити факт належності його батьку ОСОБА_4 домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, та визнати за позивачем право власності на це домоволодіння в порядку спадкування за законом. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що домоволодіння за вказаною адресою збудував батько позивача на відведеній для цієї мети земельній ділянці, однак останній не зареєстрував своє право власності. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і позивач, як такий, що фактично вступив у володіння спадковим майном, фактично прийняв спадщину після смерті батька. До нотаріуса із заявою про прийняття спадщини позивач звернувся тільки в 2013 році, але отримав обґрунтовану відмову в отриманні свідоцтва про право власності на домоволодіння, у зв'язку з чим вбачає єдиним способом реалізації своїх спадковий прав судовий захист.
Позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 в судовому засіданні підтримали в повному обсязі заявлені позовні вимоги та доводи позовної заяви, на яких вони ґрунтуються.
Відповідач Дніпропетровська міська рада, належним чином та завчасно сповіщена про час та місце розгляду справи, в судове засідання представника не направила, про причини неявки свого представника суд не повідомила. За ухвалою суду справа розглянута за відсутності відповідача.
На підставі досліджених доказів судом встановлені наступні фактичні обставини:
Згідно копії свідоцтва про смерть (а.с. 4), ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4.
За ч. 2 ст. 524 ЦК України (1963 року), спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.
Заповіту ОСОБА_4 після себе не залишив, що підтверджується інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру «Заповіти / спадкові договори» (а.с. 66).
Згідно ч. 1 ст. 529 ЦК України (1963 року), при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.
Дружина спадкодавця ОСОБА_5, згідно копії свідоцтва про смерть (а.с. 73), померла ще ІНФОРМАЦІЯ_2.
Позивач ОСОБА_1 є рідним сином померлого, що підтверджується копією свідоцтва про народження (а.с. 5).
Останній на підставі ч. 1 ст. 529 ЦК України є спадкоємцем за законом першої черги.
Як передбачено ст. 548 ЦК України (1963 року), для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
З інформаційної довідки зі спадкового реєстру «Спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину» (а.с. 64) вбачається, що жоден зі спадкоємців до нотаріуса в межах шестимісячного строку із заявою про прийняття спадщини або видачу йому свідоцтва про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 не звертався.
У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 549 ЦК України (1963 року), вважається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.
Позивачем надана копії домової книги (а.с. 29-33), з якої вбачається, що на момент смерті ОСОБА_4 позивач ОСОБА_1 мешкав разом з ним за адресою: АДРЕСА_1.
Таким чином, ОСОБА_1 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 549 ЦК України (1963 року) є таким, що прийняв спадщину після смерті ОСОБА_4
Інші спадкоємці першої черги за законом, які у встановленому законом порядку прийняли спадщину після смерті ОСОБА_4 дослідженими судом доказами не встановлені.
27 липня 2013 року позивач звернуся до Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори з завою про видачу йому свідоцтва про право на спадщину (а.с. 61).
За результатами розгляду вказаної заяви 06 вересня 2013 року нотаріусом була винесена постанова про відмову позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 72). Постанова обґрунтовується тим, що на зазначене домоволодіння не були надані правовстановлюючі документи, а за відомостями БТІ реєстрація права власності на домоволодіння не проводилася, отже право власності на спадкове майно у спадкодавця відсутнє.
Вирішуючи позовні вимоги суд виходить з наступного.
Предметом спору є домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1.
Земельна ділянка, на якій розташоване домоволодіння рішенням Виконкому Амур-Нижньодніпровської райради депутатів трудящих м. Дніпропетровська № 1003 від 17 травня 1973 року була виділена ОСОБА_4 для будівництва індивідуального житлового будинку (а.с. 6).
Земельна ділянка була відведена ОСОБА_4 в натурі 10 серпня 1973 року, що підтверджується копією відповідного акту (а.с. 7).
З копії технічного паспорту на домоволодіння (а.с. 11-15) вбачається, що на відведеній земельній ділянці в 1979 році ОСОБА_4 був зведений житловий будинок літ. А-1 з прибудовами літ. а та а-1 загальною площею 80,5 кв.м., житловою площею 45,7 кв.м., а також господарчі будівлі: літня кухня літ. Б, вбиральня літ. В, сараї літ. Г та Д, огородження № 1,2.
В подальшому, згідно результатів технічної інвентаризації домоволодіння станом на 14 березня 2014 року (а.с. 100-105), була зведена нежитлова прибудова до житлового будинку літ. а-2 загальною площею 15,2 кв.м., внаслідок внутрішнього перепланування та облаштування отвору для вхідної двері в несучій зовнішній стіні житлового будинку, житловий будинок був фактично розділений на два окремі ізольовані жилі приміщення, а також були зведені лазня літ. Е, гараж літ. Ж, вольєр літ. И.
За копією довідки Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» (а.с. 70), саном на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі відсутні відомості щодо реєстрації права власності за адресою: АДРЕСА_1.
Рішенням державного реєстратора № 13954770 від 23 червня 2014 року (а.с. 9-10) позивачеві було відмовлено у державній реєстрації права власності на зазначений житловий будинок за ОСОБА_1, оскільки останнім не надано правовстановлюючий документ.
Суд, керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, враховує правовий висновок, викладений Верховним судом України у постанові № 6-54цс12 від 13 червня 2012 року, за яким відповідно до статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (вересень 2008 року), державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень. Згідно зі статтею 3 зазначеного Закону право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. Отже, право власності на збудоване до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його спорудження, а не виникає у зв'язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, яка є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою його виникнення.
Вирішуючи питання щодо порядку набуття права власності на нерухоме майно, який існував на час його спорудження, суд враховує розяснення, надані Пленумом Верховного Суду України у п. 9 своєї постанови № 4 від 24 червня 1983 року «Про практику розгляду судами України справ про спадкування», за якими суди мають враховувати, що право власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої Ради.
Також суд, керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, враховує правовий висновок, викладений Верховним судом України у постанові № 6-137цс13 від 18 грудня 2013 року, згідно якого питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Указ від 26 серпня 1948 року), що був визнаний таким, що втратив чинність, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ, і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Постанова від 26 серпня 1948 року), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва. Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п'яти як у місті, так і поза містом. Пункт 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника. Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства. Ці правові акти не пов'язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації. Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР була затверджена Міністерством комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року. Згідно з пунктами 6, 7 цієї Інструкції підлягали реєстрації всі будинки і домоволодіння, у тому числі належні громадянам на праві особистої власності, і здійснювалась вона на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів, перелік яких додано до вказаної Інструкції). Зокрема, за пунктом 10 цього переліку таким правовстановлюючим документом про право власності на жилий будинок, збудований після видання Указу від 26 серпня 1948 року, є затверджений виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акт державної комісії про прийняття будинку в експлуатацію. Таким чином, з моменту затвердження виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акта державної комісії про прийняття збудованого громадянином житлового будинку, цей громадянин набув статусу власника житлового будинку.
Також суд враховує, що згідно п. 32 Положення про житлово-будівельні колективи та індивідуальних забудовників у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженого постановою Ради міністрів Української РСР № 514 від 30 квітня 1958 року, документом, що підтверджує право особистої власності на одноквартирний будинок, є нотаріально посвідчений договір, укладений між виконкомом міської (районної) Ради депутатів трудящих з індивідуальним забудовником (п. 30), зареєстрований в органі технічної інвентаризації, а там де такого органу немає, - у виконкомі місцевої Ради депутатів трудящих.
Позивачем докази на підтвердження прийняття державною комісією збудованого ОСОБА_4 житлового будинку в експлуатацію та затвердження відповідного акту державної комісії виконавчим комітетом місцевої ради суду не надані. Відсутній такий акт і у інвентаризаційній справі на домоволодіння, копія якої надана КМ «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» (а.с. 81-99).
Той факт, що будинок не був прийнятий в експлуатацію, об'єктивно узгоджується з відсутністю в органі технічної інвентаризації реєстрації права власності на домоволодіння, при тому що його технічна інвентаризація була проведена в 1984 році.
Оскільки житловий будинок не був прийнятий в експлуатацію, ОСОБА_4 не набув на нього права власності (виходячи з того, що виникнення права власності пов'язане саме з фактом прийняття будинку в експлуатацію, а не реєстрації права власності) і таке право не може бути успадковане позивачем.
Крім цього, суд керуючись вимогами ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, враховує правовий висновок, викладений Верховним судом України у постанові № 6-130цс13 від 04 грудня 2013 року, згідно якого у розумінні ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а і об'єкт нерухомості, який виник в результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови уже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об'єкт втрачає тотожність з тим, на який власником (власниками) отримано право власності.
Як вже було зазначено, судом встановлено, що після завершення будівництва житлового будинку в 1979 році в подальшому без одержання дозволу органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, була зведена нежитлова прибудова до житлового будинку літ. а-2 загальною площею 15,2 кв.м. та внаслідок внутрішнього перепланування та облаштування отвору для вхідної двері в несучій зовнішній стіні житлового будинку, житловий будинок був фактично розділений на два окремі ізольовані жилі приміщення, а також були зведені лазня літ. Е, гараж літ. Ж, вольєр літ. И.
Внаслідок наведеного, житловий будинок та домоволодіння вцілому втратили тотожність з тим, на який було надано дозвіл на будівництво і право власності на яке виникло б у ОСОБА_4 при введенні житлового будинку в експлуатацію, отже домоволодіння набуло статусу самочинного будівництва.
Як розтлумачив Пленум Верховного Суду України в абз. 1 п. 7 Постанови «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року, якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво (частина перша статті 376 ЦК), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.
За наведених обставин, позивач має право на спадкування будівельних матеріалів, використаних в процесі самочинного будівнитва а також визначені майнові права, які ОСОБА_4 мав на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку позивач повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на зазначене нерухоме майно (введення в експлуатацію тощо).
Надання позивачем технічного висновку по інструментальному обстеженню будівельних конструкцій житлового будинку (а.с. 16-26) введення в експлуатацію змінити не може і суд не може погодитися з позицією позивача щодо перекладення на суд невластивих йому функцій по прийняттю в експлуатацію завершених об'єктів будівництва.
На підставі викладеного, позовні вимоги ОСОБА_1 у визначених ним межах задоволенню не підлягають, що не перешкоджає позивачеві звернутися до суду за захистом свого права з застосуванням належного способу захисту.
Оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено, понесені позивачем судові витрати на підставі ст. 88 ЦПК України розподілу між сторонами не підлягають.
Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88, 212, 214 ЦПК України, суд,
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради про встановлення факту належності домоволодіння спадкодавцю, визнання права власності на домоволодіння в порядку спадкування за законом - відмовити в повному обсязі.
На рішення може бути подана апеляційна скарга в Апеляційний суд Дніпропетровської області через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Головуючий :