Постанова
Іменем України
02 лютого 2009 року
Справа № 5020-1/051
Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Борисової Ю.В.,
суддів Гонтаря В.І.,
Голика В.С.,
за участю представників сторін:
позивача: ОСОБА_2, довіреність № 2269 від 22.09.08, фізична особа - підприємець ОСОБА_1;
відповідача: Мовенко Ольга Миколаївна, довіреність № 02-04/27-1 від 26.12.08, акціонерно-комерційний банк соціального розвитку "Укрсоцбанк" в особі Севастопольської філії Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку "Укрсоцбанк";
розглянувши апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 на рішення господарського суду міста Севастополя (суддя Алсуф'єв В.В.) від 22.10.2008 у справі № 5020-1/051
за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (вул.АДРЕСА_1,Севастополь,99014)
до Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку "Укрсоцбанк" (вул. Ковпака, 29,Київ 1,01001)
в особі Севастопольської філії Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку "Укрсоцбанк" (вул. Леніна, 15,Севастополь,99011)
про визнання договору частково недійсним
Позивач, фізична особа - підприємець ОСОБА_1, звернувся до господарського суду міста Севастополя з позовними вимогами до відповідача, Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку "Укрсоцбанк" в особі Севастопольської філії, з позовом про визнання недійсним підпункту 2.13.3 договору відновлювальної кредитної лінії №947/006-ДИ5-ВЛ від 14.03.2008, укладеного між відповідачем та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1.
Вимоги позову обґрунтовані положеннями статей 203, 215 Цивільного кодексу України, статей 193, 207 Господарського кодексу України, мотивовані тим, що умови вказаного підпункту договору, якими передбачено, що у разі, якщо позичальник не погодиться із запропонованими кредитором змінами розмірів процентів та/або комісій і не укладе протягом строку, встановленого у п.п. 2.13.2 цього договору відповідної додаткової угоди (договору про внесення змін) до цього договору, кредитор має право в односторонньому порядку розірвати цей договір в порядку, передбаченому договором та вимагати від позичальника дострокового погашення ним у повному обсязі заборгованості за кредитом, сплати процентів та комісій, а також можливості неустойки (штрафу, пені) відповідно до умов договору, є недійсними як такі, що не відповідають діючому законодавству. Крім того в силу частини другої статті 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов. Зобов'язання між позивачем та відповідачем в частині зазначеного вище підпункту договору не відповідає принципам добросовісності, розумності та справедливості, передбаченим цивільним законодавством.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач вважає, що провадження у справі підлягає припиненню на підставі пункту 5 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку із наявністю між сторонами третейської угоди.
Ухвалою господарського суду міста Севастополя від 15.10.2008 відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про припинення провадження у справі (а.с. 117-118).
Рішенням господарського суду міста Севастополя від 22.10.2008 у справі №5020-1/051 (суддя В.В. Алсуф'єв) позов фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 задоволений.
Визнаний недійсним підпункт 2.13.3 договору відновлювальної кредитної лінії №947/006-ДИ5-ВЛ, укладеного 14.03.2008 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Не погодившись з рішенням суду, позивач ОСОБА_1 звернулася до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить змінити судове рішення, доповнивши його резолютивну частину вказівкою про виключення визнаного недійсним підпункту 2.13.3 договору з умов підпункту 3.2.7 договору відновлювальної кредитної лінії №947/006-ДИ5-ВЛ. В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Вимоги апеляційної скарги мотивовані тим, що не зважаючи на визнання недійсним підпункту 2.13.3, відповідач у справі - Акціонерно-комерційний банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" на підставі умов підпункту 3.2.7 договору, який містить посилання на підпункт 2.13.3, буде мати можливість реалізувати направлену позивачу вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором від 01.08.2008 (вих. № 02-02/27-6340).
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу вказав на порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, та просив суд апеляційної інстанції рішення господарського суду скасувати, провадження у справі припинити.
У судових засіданнях представники сторін підтримали свої доводи та заперечення у повному обсязі.
При повторному розгляді справи в порядку й на підставах статті 101 Господарського процесуального кодексу України судова колегія встановила наступні обставини.
14.03.2008 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (кредитор) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (позичальник) було укладено договір відновлювальної кредитної лінії №947/006-ДИ5-ВЛ, за умовами якого кредитор зобов'язався надавати позичальнику грошові кошти окремими частинами (траншами) зі сплатою 14,5 процентів річних за кредитом та комісій в розміру та в порядку, визначеному Тарифами на послуги по наданню кредитів, що містяться в Додатку 1 до цього договору (а.с. 81), який є невід'ємною складовою частиною цього договору в межах максимального ліміту заборгованості позивальника за кредитом в сумі 2500000,00 грн. з наступним графіком зниження максимального ліміту заборгованості кінцевим терміном погашення усієї заборгованості за кредитом не пізніше 05.03.2018 (а.с. 73-81).
В якості забезпечення виконання позивачем взятих на себе зобов'язань перед кредитором за договором щодо повернення кредиту та інших витрат і задоволення вимог кредитора, відповідачем укладений іпотечний договір з майновим поручителем позивача -товариством з обмеженою відповідальністю „Юг-Инвест” (пункт 1.3 договору).
Підпунктом 2.13.3 договору передбачено, що у разі, якщо позичальник не погодиться із запропонованими кредитором змінами розмірів процентів та/або комісій і не укладе протягом строку, встановленого у п.п. 2.13.2 цього договору відповідної додаткової угоди (договору про внесення змін) до цього договору, кредитор має право в односторонньому порядку розірвати цей договір в порядку, передбаченому договором та вимагати від позичальника дострокового погашення ним у повному обсязі заборгованості за кредитом, сплати процентів та комісій, а також можливості неустойки (штрафу, пені) відповідно до умов договору.
При цьому, вимога кредитора щодо дострокового погашення його вимог за цим договором підлягає задоволенню у тридцятиденний строк від дня її пред'явлення.
На підставі зазначеного підпункту договору 01.01.2008 відповідач направив на адресу позивача вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором, в якому відповідач повідомляє позивача про розірвання в односторонньому порядку договору від 14.03.2008 та вимагає у тридцятиденний строк достроково погасити заборгованість за кредитом зі сплатою процентів та комісії, а також передбачені неустойки відповідно до умов договору у зв'язку з відмовою позивача підписати додаткову угоду до кредитного договору від 14.03.2008 про підвищення за ініціативою відповідача процентної ставки з 14,5 до 19 процентів річних (а.с. 15, 16).
Вважаючи зазначений підпункт 2.13.3 договору відновлювальної кредитної лінії таким, що порушує права позичальника та суперечить законодавству України, посилаючись на статті 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 179, 207 Господарського кодексу України, позивач звернулася до суду з вимогою про визнання його недійсним.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що висновки, викладені в рішенні суду першої інстанції, відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам у справі, тому підстави для задоволення апеляційної скарги, зміни або скасування судового рішення відсутні. Такі висновки судом апеляційної інстанції зроблені виходячи з наступного.
Предметом позову у даній справі є вимога фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про визнання недійсним підпункту 2.13.3 договору відновлювальної кредитної лінії, укладеного 14.03.2008 між нею та банківською установою -кредитором.
Правовими підставами заявленого позову зазначені положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України та статті 207 Господарського кодексу України.
Оскільки всі недійсні угоди, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об'єднує одна спільна риса, - це суперечність правовим нормам, господарський суд, вирішуючи спір щодо недійсності угоди, згідно з пунктом 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” зобов'язаний у встановленому законом порядку встановити обставини з наявністю яких чинне законодавство пов'язує недійсність угоди, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Судом першої інстанції обґрунтовано враховано, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, який набрав чинності одночасно з Цивільним кодексом України, та норми якого у регулюванні майнових відносин суб'єктів господарювання є спеціальними по відношенню до норм Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини другої статті 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов.
Встановивши, що стандартні форми кредитних договорів розроблені відповідачем з метою нормативного регулювання кредитного обслуговування клієнтів середнього і малого бізнесу, та підлягають застосуванню лише в редакції, доведеної Головним офісом Банку (лист №50-16/30-89 від 11.01.2007) (т. 1, а.с. 106-111), суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що договір сторін, що досліджується, містить в собі ознаки договору приєднання.
Судова колегія погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає, що включення до договору умов, які надають кредитору право в односторонньому порядку розірвати договір, суперечить таким засадам цивільного законодавства як справедливість, розумність та добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України). При цьому ці засади цивільного законодавства є притаманними для будь-якого громадянського суспільства, і формальне їх закріплення в статті 3 Цивільного кодексу України не виключає їх застосування до будь-яких цивільних правовідносин.
Відповідно до приписів статті 55 Закону України „Про банки і банківську діяльність” відносини банку з клієнтами регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного Банку України та угодами (договорами) між клієнтом і банком. Тому і самі договори, і відносини, що з них виникають, не можуть відокремлюватися від кредитної політики банку і не можуть спрямовуватися на забезпечення лише інтересів банку.
Зі змісту підпункту 2.13.3 договору відновлювальної кредитної лінії, укладеного між сторонами, судом вбачається порушення прав та законних інтересів позивача, оскільки положення цього підпункту суперечить загальним підставам та порядку зміни та розірвання договорів, встановленим статтями 651-654 Цивільного кодексу України, адже, якщо сторони не досягли згоди щодо зміни або розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин (підвищення процентної ставки річних з 14,5 до 19 процентів річних, що істотно порушує баланс інтересів позивача), договір може бути розірваний (змінений) лише за рішенням суду на вимогу зацікавленої сторони.
Аналізуючи умови договору, якими передбачене право кредитної установи змінити процентну ставку за користування кредитом, що визначена договором, суд апеляційної інстанції також дійшов висновку, що відповідачем в порушення вимог процесуального закону не надано доказів наявності підстав для зміни кредитної політики внаслідок певних рішень законодавчої або виконавчої влади, НБУ, а також не наведені факти настання будь-якої іншої події, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів кредитора та яка не залежить від волі сторін (пункт 2.13 Договору).
Договір сторін не містить конкретних посилань на наявність у суспільстві будь-яких економічних, політичних або соціальних процесів як на підставу для застосування певного пункту договору, а отже, й немає підстав вважати, що на вартість кредитних ресурсів кредитора здійснено який-небудь вплив.
Слід також зауважити, що у відповідності до пункту 4 Роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України від 06.10.94 р. № 02-5\706 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів” зі змінами та доповненнями, вирішуючи спори, пов'язані з умовою договору щодо процентної ставки за наданий кредит, слід виходити також й з того, що розмір процентної ставки за кредит, а так само порядок її сплати встановлюються банком і визначаються у кредитному договорі в залежності від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які існують на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки Національного банку України та інших обставин. Одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом. Щодо кредитного договору, чинне законодавство не містить винятків з цього загального правила. Якщо сторони не досягли згоди щодо розміру ставки за кредит, у господарського суду відсутні підстави для встановлення цього розміру, оскільки відповідна умова є істотною для кредитних договорів і потребує згоди сторін, у тому числі в разі його зміни Національним банком України.
Крім того, не можна залишити поза увагою й те, що під час апеляційного провадження у справі Законом України №661-VI від 12.12.2008 були внесені зміни до статті 55 Закону України „Про банки і банківську діяльність”, які підлягають застосуванню до цих правовідносин у зв'язку із застосуванням конституційного принципу дії закону в часі та частини другої статті 5 Цивільного кодексу України: зворотну силу має закон, який пом'якшує відповідальність. Згідно з цими змінами банкам забороняється в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема, збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами або зменшувати її розмір за договорами банківського вкладу (крім вкладу на вимогу), за винятком випадків, встановлених законом.
Відповідні зміни були внесені й до Цивільного кодексу України, який, зокрема, доповнено статтею 1056-1, яка визначає порядок сплати процентів за кредитним договором, а також передбачає, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною.
Таким чином, на законодавчому рівні визначено, що встановлена у договорі процентна ставка не може бути збільшена банком в односторонньому порядку, та як слід, такі умови договору можуть бути визнані недійсними. Зважаючи на існуючі у суспільстві проблеми застосування певних кредитних умов, суд приймає до уваги, що законодавцем на цей час врегульовано низку питань щодо кредитних правовідносин, у тому числі й з приводу розглядуваного судом спору.
Звертаючи увагу на заявлені відповідачем у відзиві на апеляційну скаргу вимоги про скасування рішення місцевого господарського суду з посиланням на порушенням судом пункту 5 статті 80 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку із наявністю між сторонами третейської угоди, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність таких підстав, адже, як вірно зазначив господарський суд першої інстанції, умовами спірного договору, зокрема пунктом 6.1, 6.2, така можливість передбачена лише у зв'язку з укладенням та виконанням положень договору шляхом переговорів між сторонами на рівні їх уповноважених представників, у той час як визнання правочину недійсним жодним чином не пов'язано ані з укладенням, ані з виконанням договору та, виходячи з положень Цивільного та Господарського кодексів України, правочин не може бути визнаний недійсним шляхом проведення переговорів між сторонами.
З приводу вищенаведеної позиції відповідача у справі судова колегія вважає необхідним зазначити, що укладення, виконання та визнання недійсним правочину є самостійними інститутами у системі цивільного права, що складаються з окремих певних цивільно-правових норм, й поняття недійсності правочину або визнання його таким не можна ототожнювати з процесом укладення або виконання певного договору. Тобто дійсний спір виходить за межі третейської угоди сторін.
Крім того, частиною першою статті 20 Цивільного кодексу України передбачено, що право на захист особа здійснює на свій розсуд. Частина перша статті 16 цього кодексу містить положення щодо права кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, при цьому право на таке звернення до господарського суду для юридичних осіб, а також громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, гарантовано статтею 1 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з частиною 3 статті 3 Закону України «Про судоустрій України»судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами. Частина перша вказаної статті передбачає, що судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.
Щодо доводів відповідача про припинення провадження у справі з тих підстав, що спірний договір укладений з позивачем як фізичною особою, а не господарюючим суб'єктом, судова колегія вважає їх безпідставними та такими, що спростовуються матеріалами справи. Так, у заявці на отримання кредиту, оформленої на стандартному бланку банку, та у заяві на отримання кредиту, ОСОБА_1 зазначена як суб'єкт підприємницької діяльності та у якості позичальника фізичної особи - підприємця (т. 1, а.с. 85-87). Також у період дії кредитного договору з 14.03.2008 усі розрахунки з погашення кредиту та процентів за кредитом здійснювалися ОСОБА_1 як суб'єктом підприємницької діяльності з розрахункового рахунку фізичної особи -підприємця, відкритого в Акціонерно-комерційному банку соціального розвитку "Укрсоцбанк", що підтверджується договором № 23-07/27-23804 від 06.12.2007 на відкриття банківського рахунку та копіями платіжних документів (т. 1, а.с. 94-97).
Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, позивач, в цілому погоджуючись з рішенням суду, просить доповнити резолютивну частину рішення положенням про виключення визнаного недійсним підпункту 2.13.3 договору з умов підпункту 3.2.7 договору відновлювальної кредитної лінії №947/006-ДИ5-ВЛ, укладеного 14.03.2008 між сторонами, в якому міститься посилання на зазначений підпункт 2.13.3 договору, тобто фактично, позивачем заявлені вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, що безумовно виключає їх розгляд в апеляційному провадженні, оскільки відповідно до частини третьої статті 101 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Отже, на підставі встановлених фактичних обставин, місцевим господарським судом правильно з'ясовані виниклі між сторонами права і обов'язки, вірно застосовані норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, тому твердження відповідача про порушення і неправильне застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни, скасування законного та обґрунтованого судового рішення, а рівно й як для припинення провадження у справі, колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 101, 103 (пункт 1), 105 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду міста Севастополя від 22.10.2008 у справі №5020-1/051 залишити без змін.
Головуючий суддя Ю.В. Борисова
Судді В.І. Гонтар
В.С. Голик