ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
24 червня 2015 року м. Київ № 826/1850/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Погрібніченка І.М., при секретарі судового засідання Легейди Я.А. та за участю:
позивача - ОСОБА_1,
та представників:
відповідача - Глущенко О.М.,
третьої особи - не прибув,
розглянувши у відкритому судовому засіданні питання щодо звернення суду в порядку ч. 5 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України до Верховного Суду України при розгляді адміністративної справи
за позовомОСОБА_1
до третя особа,Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Міністерство внутрішніх справ України
провизнання протиправним та скасування наказу, визнання незаконним звільнення та поновлення на роботі,
На підставі ч. 7 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 24 червня 2015 року проголошено вступну та резолютивну частини ухвали.
ОСОБА_1 звернувся з позовом про:
- визнання нечинним та скасування наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 30.01.2015р. №59 о/с;
- визнання незаконним звільнення позивача з посади;
- зобов'язання відповідача поновити позивача на займаній посаді.
Ухвалою суду від 10.02.2015р. відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду.
Як свідчать матеріали справи, позивача звільнено на підставі наказу Міністерства внутрішніх справ України № 53 о/с від 17.01.2015 року, наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві № 59 о/с від 30.01.2015 року відповідно до вимог п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про очищення влади" та згідно з пунктами 62 "а", 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Позивач зазначає, що закон України "Про очищення влади" було застосовано до нього протиправно, оскільки він є таким, що суперечить Конституції України (встановлює певну відповідальність щодо особи позивача "заднім числом", стосовно обставин, подій та випадків, які мали місце до його прийняття).
Окрім цього, на його переконання в результаті звільнення на підставі приписів Закону України "Про очищення влади" обмежено права позивача, гарантовані Конституцією України, що, зважаючи на недотримання принципу презумпції невинуватості, недоведеність наявності обґрунтованих підстав для такого звільнення, - є недопустимим. Також позивач вказує, що в силу ст.58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Як вбачається зі змісту вказаних наказів позивача звільнено на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014 року № 1682 -VI та пунктів 62 "а", 66 (особи рядового і начальницького складу, які скоїли вчинки, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, звільняються з органів внутрішніх справ) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 № 114.
Так, відповідно до ч.ч.1-3 ст.1 Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014 № 1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
У відповідності до ст.3 ч.2 вказаного Закону, заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, зокрема, п.10)- працівника правоохоронного органу, який складав та/або своєю дією сприяв складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29 січня 2014 року № 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року № 743-VII;
Вирішуючи питання щодо необхідності звернення в порядку ч. 5 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України до Верховного Суду України суд виходить з того, відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В статті 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Крім того, згідно Європейських стандартів з люстрації, які ґрунтуються, зокрема, на Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1096 (1996) "Про заходи щодо подолання наслідків минулих комуністичних тоталітарних систем", були схвалені Вказівки щодо забезпечення дотримання люстраційними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.
Зокрема, Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 резолюції № 1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказано також, що повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості.
Положеннями статті 9 Міжнародної конвенції № 158 Міжнародної організації праці "Про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця", ратифікованої Постановою Верховної Ради України № 3933-ХІІ від 04.02.1994 року, передбачено, що тягар доведення наявності законної підстави для звільнення лежить на роботодавці.
Таким чином, очищення влади має здійснюватися з дотриманням принципу презумпції невинуватості та доведення вини особи, що є єдиною підставою для застосування відповідальності, якою, в даному випадку, є заборона, передбачена частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади".
Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 року №9 зазначено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевірити їх відповідність законові. Суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з яких власник або уповноважений ним орган не пов'язували звільнення.
Отже, звільнення позивача без зазначення підстав та доведеності конкретних вчинених ним правопорушень може призвести до порушення конституційних принципів рівності громадян перед законом та індивідуального характеру юридичної відповідальності та права на працю і доступ до державної служби.
З огляду на вищенаведене, суд вважає необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.
Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Частина 2 ст. 38 Конституції України визначає, що громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
У відповідності до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Статтею 62 Конституції України визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Отже, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
На думку суду, звільнення без зазначення підстав та доведеності конкретних вчинених правопорушень є порушенням конституційних принципів рівності громадян перед законом та індивідуального характеру юридичної відповідальності.
Враховуючи зазначене, норми зазначеного закону не можуть бути підставою для звільнення позивача із займаної посади.
Судом встановлено, що приймаючи оскаржуване рішення відповідачем було допущено порушення цілого ряду визначених Конституцією України свобод позивача, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 8, 22, 64 Конституції України.
На думку суду, вказані положення Конституції України не були враховані при прийняття оскаржуваного рішення, оскільки у зв'язку із його прийняттям обсяг прав позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження за наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України.
В контексті наведеного суд вважає за необхідне звернути увагу на положення ст. 64 Конституції України, відповідно до якої принцип рівності прав та свобод не може бути порушено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Аналіз вищенаведених норм права дає суду дійти висновку, що усі особи, які займали посади, визначені у ст. 3 Закону, автоматично визнаються винуватими у сприянні узурпації влади Президентом України Віктором Януковичем, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини та підлягають обмеженням, що передбачені Законом.
Натомість вищенаведене суперечить Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.
Отже, звільняючи позивача з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014 року № 1682 -VI та пунктів 62 "а", 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 № 114, відповідач не дотримався будь-якого порядку доведення його винуватості, чим безперечно порушив приписи ст. 62 Конституції України.
Таким чином, у суду виникають сумніви щодо правомірності оскаржуваного рішення, оскільки, на думку суду, воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи позивача, визначені ст. 21, 24, 58, 61, 62 Основного Закону України.
У взаємозв'язку з наведеним, суд зазначає, що відповідно до ч. 5. ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.
Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" передбачено, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.
Дослідивши зміст позовної заяви, заслухавши пояснення присутніх представників осіб, які беруть участь у справі, з метою досягнення однозначної визначеності у питанні про те, чи відповідають в контексті доводів позивача окремі вищезгадані положення Закону України "Про очищення влади" наведеним вище положенням Конституції України та, відповідно, з метою з'ясування питання щодо їх конституційності, забезпечення застосування при вирішенні спору норм Закону, які відповідають Конституції України, а також з метою забезпечення дотримання конституційних прав і свобод позивача, суд вважає за необхідне звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності вищезгаданих окремих положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України.
Керуючись п. 5 ст. 9, ст.ст.160, 165 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -
1. Звернутися до Верховного Суду України із зазначеною ухвалою суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України "Про очищення влади" положенням Конституції України, а саме:
- пункту 10 частини 2 статті 3 Закону України "Про очищення влади" положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини другої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.
2. Копію ухвали направити сторонам та Верховному Суду України (разом із копією позовної заяви).
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя І.М. Погрібніченко
Повний текст ухвали виготовлено 24.06.2015 року