ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
17.06.2015Справа № 910/9650/15
За позовом Публічного акціонерного товариства «УКРТРАНСГАЗ»
до Дочірнього підприємства «УКРАВТОГАЗ» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»
про стягнення 14 807, 20 грн.
Суддя Ломака В.С.
Представники сторін:
від позивача: Решитова Е.В. за довіреністю № 80 від 30.12.2014 р.;
від відповідача: не з'явився.
Публічне акціонерне товариство «УКРТРАНСГАЗ» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Дочірнього підприємства «УКРАВТОГАЗ» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (далі - відповідач) про стягнення 14 807, 20 грн., які складаються з 10 409, 88 грн. основного боргу, 1 873, 78 грн. пені, 728, 69 грн. штрафу, 857, 11 грн. інфляційних втрат, 937, 74 грн. 3% річних. Крім того, позивач просив суд покласти на відповідача судові витрати щодо сплати судового збору у розмірі 1 827, 00 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до укладеного між сторонами Договору від поставив відповідачу продукцію, за яку останній в порушення взятих на себе зобов'язань в повному обсязі не розрахувався, внаслідок чого у нього виникла заборгованість перед позивачем. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.04.2015 р. порушено провадження у справі № 910/9650/15, її розгляд призначено на 06.05.2015 р.
06.05.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.
Представник позивача в судовому засіданні 06.05.2015 р. позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні 06.05.2015 р. проти позову заперечив, надав відзив на позовну заяву б/н від 06.05.2015 р., за змістом якого проти позову заперечує, посилаючись на пропуск позивачем строків позовної давності. Також, представником відповідача в порядку ст. 267 ЦК України подано заяву б/н від 06.05.2015 р. про застосування строків позовної давності.
В судовому засіданні 06.05.2015 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 10.06.2015 р.
02.06.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.
У судовому засіданні 10.06.2015 р. від представника відповідача надійшли додаткові документи у справі, а саме: довідка про те, що на підставі Договору № 250-К/89-234-У від 13.10.2010 р. зі сторони РВУ «Київавтогаз» ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» уповноваженою особою були отримані матеріальні цінності на загальну суму 10 409, 88 грн.
Від представників сторін у судовому засіданні 10.06.2015 р. надійшло клопотання про продовження строку вирішення спору на 15 днів.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.06.2015 р. на підставі клопотання представників сторін було продовжено строк вирішення спору на 15 днів та в судовому засіданні оголошено перерву до 17.06.2015 р.
11.06.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.
Представник відповідача в судове засідання 17.06.2015 р. не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.
При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.
Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
У судовому засіданні 17.06.2015 р. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
13.10.2010 р. між Дочірньою компанією «Укртрансгаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (правонаступником прав та обов'язків якого відповідно до п. 1.2. Статуту є Публічне акціонерне товариство «УКРТРАНСГАЗ») (позивач, продавець) та Дочірнім підприємством «УКРАВТОГАЗ» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (в особі начальника Регіонального виробничого управління «Київавтогаз») (відповідач, покупець) було укладено Договір купівлі-продажу № 250-К/234-У (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого продавець зобов'язується продати, а покупець прийняти та оплатити частини та матеріали - далі по тексту - продукція, відповідно до специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору (Додаток № 1).
Назва, кількість та асортимент продукції зазначені у специфікації, яка є невід'ємною частиною до цього Договору (Додаток № 1) (п. 2.1. Договору).
Пунктом 3.1. Договору було передбачено, що ціна продукції зазначена у специфікації, яка є невід'ємною частиною цього Договору (додаток № 1).
Згідно з п. 3.2. Договору загальна сума цього Договору складає 10 409, 88 грн., враховуючи ПДВ 20% 1 734, 98 грн.
Додатком № 1 до Договору сторони визначили найменування продукції, яку позивач зобов'язується поставити відповідачу, її кількість, ціну та загальну вартість з урахуванням ПДВ.
В силу п. 4.2. Договору факт поставки продукції підтверджується видатковою накладною, яка підписується повноважними представниками сторін у день отримання продукції.
Виходячи з п. 4.4. Договору, датою поставки продукції визнається дата, вказана в накладній про прийняття продукції покупцем.
За умовами п. 3.4. Договору продавець після поставки продукції, та підписання сторонами відповідної видаткової накладної, виписує рахунок-фактуру, у якому зазначається ціна та вартість поставленої продукції згідно зі специфікацією до цього Договору.
Відповідно до п. 3.5. Договору покупець здійснює 100% оплату вартості продукції протягом 5 днів після отримання рахунку-фактури шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця, зазначеного в розділі 10 Договору.
Цей Договір набирає чинності з моменту підписання і діє до 31.12.2010 р. (п. 9.1. Договору).
На виконання умов Договору позивач передав відповідачу через його представника Кибу О.О., яка діяла по довіреності № 60 від 13.10.2010 р., продукцію на підставі накладних-вимог № 03/10-2016 від 13.10.2010 р., № 04/10-2006 від 13.10.2010 р., № 05/10-2013 від 13.10.2010 р., № 06/10-2015 від 13.10.2010 р., № 08/10-2011 від 13.10.2010 р., № 09/10-2012 від 13.10.2010 р., № 12/10-2002 від 13.10.2010 р., № 13/10-2027 від 13.10.2010 р., № 23/10-2023 від 13.10.2010 р., № 24/10-2004 від 13.10.2010 р., № 14/10-2009 від 13.10.2010 р., № 15/10-2005 від 13.10.2010 р., № 16/10-2025 від 13.10.2010 р., № 19/10-2021 від 13.10.2010 р., № 20/10-2026 від 13.10.2010 р., № 21/10-2003 від 13.10.2010 р., № 22/10-2014 від 13.10.2010 р.
Проте, відповідач у передбачені п. 3.5. Договору строки отриману продукцію не оплатив, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість в сумі 10 409, 88 грн.
01.07.2012 р., 01.10.2012 р., 15.01.2013 р. сторонами було підписано акти звірки взаємних розрахунків, відповідно до яких сальдо на користь позивача станом на 30.06.2012 р., 30.09.2012 р., 31.12.2012 р. відповідно, складало 1 091 584, 19 грн.
У вказану заборгованість відповідно до довідки від 02.03.2015 р. входить борг за спірним Договором в сумі 10 409, 88 грн., що відповідачем не спростовано та не заперечується.
З огляду на те, що відповідач так і не розрахувався за поставлений позивачем товар, останній вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу.
Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Як зазначено в Інформаційному листі Вищого господарського суду України «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 р., якщо інше не встановлено укладеним сторонами договором або актом цивільного законодавства, перебіг строку виконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу, починається з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, і положення частини другої статті 530 названого Кодексу, в якій ідеться про строк (термін) виконання боржником обов'язку, що не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, до відповідних правовідносин не застосовується.
При цьому, в п. 1.7. Постанови Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» зазначається, що нормою ст. 530 ЦК України передбачено, між іншим, можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу.
В той же час, як зазначалося вище, п. 3.5. Договору його сторони визначили, що покупець здійснює 100% оплату вартості продукції протягом 5 днів після отримання рахунку-фактури шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця, зазначеного в розділі 10 Договору.
Аналізуючи зміст вищевказаного пункту Договору, суд вважає необхідним зазначити наступне.
Під час розгляду справи судом встановлено, що факт поставки позивачем визначеної у Додатку № 1 до Договору продукції підтверджується наявними в матеріалах справи накладними-вимогами, які з боку відповідача підписані без зауважень та заперечень.
Підписання покупцем накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і яка відповідає вимогам, зокрема, ст. 9 названого Закону і Положенню «Про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88, та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.
Судом встановлено, що надана в обґрунтування позовних вимог накладні оформлені відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і Положення «Про документальне забезпечення записів бухгалтерського обліку», містять всі обов'язкові реквізити, а відтак є первинними документами, що підтверджують здійснення відповідних господарських операцій.
Відповідно до п. 3.4. Договору, продавець після поставки продукції та підписання сторонами відповідної видаткової накладної, виписує рахунок-фактуру, у якому зазначається ціна та вартість поставленої продукції згідно зі специфікацією до Договору.
Докази того, що при підписанні спірної видаткової накладної відповідач не отримав рахунок-фактур в матеріалах справи відсутні. Умовами договору не передбачено, що рахунок-фактури для оплати поставленої партії товару виставляється покупцю окремо, шляхом вручення чи надсилання.
За таких обставин, суд вважає, що рахунок-фактура є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти; ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою у розумінні ст. 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 ЦК України, а тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов'язку оплатити поставлену позивачем продукцію.
Нормами ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Покупець, згідно з ч. 2 ст. 692 Цивільного кодексу України, зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Виходячи з вищевикладених вимог чинного законодавства та умов спірного Договору, суд дійшов висновку, що відповідач був зобов'язаний оплатити отриманий від позивача товар у строк до 18.10.2010 р. включно.
Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Оскільки відповідач прийняв замовлені ним товари, однак в обумовлені строки не сплатив позивачеві повністю їх вартості, відповідний борг, який існує на момент розгляду справи в суді, має бути стягнутий з нього в судовому порядку.
У свою чергу, що стосується заявленого відповідачем клопотання про застосування строків позовної давності щодо заявленої до стягнення суми основного боргу, то в його задоволенні слід відмовити з наступних підстав.
Так, позовна давність, за визначенням статті 256 ЦК України, - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.
За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Відповідно до ч. 1 ст. 264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
При цьому, частиною 3 ст. 264 Цивільного кодексу України передбачено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Як зазначено в п. 4.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», правила переривання перебігу позовної давності (стаття 264 Цивільного кодексу України) застосовуються господарським судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останній є докази, що підтверджують факт такого переривання.
Виходячи з п 4.4.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.
До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
З матеріалів справи вбачається, що 01.07.2012 р. (тобто в межах трирічного строку позовної давності) сторонами було складено та підписано акт звірки взаємних розрахунків станом на 30.06.2012 р.
Як зазначалось судом вище, до дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, може належати підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків.
Досліджуючи повноваження осіб, якими з боку обох сторін підписано акт від 01.07.2012 р. звірки взаєморозрахунків, суд вважає необхідним зазначити наступне.
Вимогами ч. 7 ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що головний бухгалтер або особа, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку підприємства: забезпечує дотримання на підприємстві встановлених єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку, складання і подання у встановлені строки фінансової звітності; організує контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій; бере участь в оформленні матеріалів, пов'язаних з нестачею та відшкодуванням втрат від нестачі, крадіжки і псування активів підприємства; забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах підприємства.
Згідно з наказом № 336 від 29.12.2004 р. Міністерства праці та соціальної політики «Про затвердження Випуску 1 «Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників» головний бухгалтер забезпечує ведення бухгалтерського обліку, організовує роботу бухгалтерської служби, контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій, здійснює заходи щодо надання повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан, результати діяльності та рух коштів підприємства, забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах.
Наказом № 148/234/383 від 10.11.1998 р. Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Державного комітету статистики України «Про інвентаризацію заборгованості за станом на 1 листопада 1998 року» затверджено форму акту звіряння розрахунків, зокрема визначено, що акт підписується представниками підприємств.
Виходячи з вищевикладеного, суд дійшов висновку, що чинним на момент складання акту звірки взаєморозрахунків від 01.07.2012 р. законодавством не було передбачено обов'язкового підписання акту звіряння саме керівниками суб'єктів господарських правовідносин, а з огляду на положення Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та Наказу № 336 від 29.12.2004 р. Міністерства праці та соціальної політики «Про затвердження Випуску 1 «Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників» в межах здійснення бухгалтерського обліку та посадових обов'язків такі повноваження фактично має головний бухгалтер (особа, що виконує його обов'язки).
Аналогічну правову позицію щодо необов'язковості підписання актів звірки взаєморозрахунків саме керівниками підприємств наведено Верховним Судом України у постанові від 24.04.2007 р. у справі № 26/271 та Вищим господарським судом України у постановах від 15.09.2009 р. у справі № 8/39, від 27.02.2012 р. у справі № 20/5009/5311/11, від 16.05.2013 р. у справі № 5024/1066/2012, від 05.06.2014 р. у справі № 913/2988/13, від 16.01.2014 р. у справі № 901/1682/13.
Як вбачається з матеріалів справи, акт звірки від 01.07.2012 р. з боку ДК «УКРТРАНСГАЗ» було підписано заступником головного бухгалтера Вовк Жанною Миколаївною. Повноваження вказаної особи підтверджуються наказом № 381 к від 21.10.2011 р. «Про переведення» та посадовою інструкцією заступника головного бухгалтера, яку затверджено 10.06.2010 р. директором ДК «УКРТРАНСГАЗ».
Відповідно до вказаної посадової інструкції саме заступник головного бухгалтера забезпечує ведення бухгалтерського обліку Компанії.
При цьому, розділом 7 посадової інструкції визначено, що заступник головного бухгалтера несе персональну відповідальність за належне виконання своїх обов'язків.
Повноваження вказаної особи на підписання акту позивачем під час розгляду справи не оспорювались.
З боку покупця акт звірки було підписано головним бухгалтером Регіонального виробничого управління «КИЇВАТОГАЗ» Дочірнього підприємства «УКРАВТОГАЗ» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» Погребною М.А.
Регіональне виробниче управління «КИЇВАВТОГАЗ» є відокремленим підрозділом Дочірнього підприємства «УКРАВТОГАЗ» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», який не є юридичною особою, виконує частину функцій головного підприємства та здійснює, в тому числі, бухгалтерський облік.
Повноваження вказаної особи на підписання акту позивачем під час розгляду справи не оспорювались.
Отже, з огляду на вищенаведене, господарський суд дійшов висновку, що акт від 01.07.2012 р. звіряння взаєморозрахунків з боку обох сторін було підписано уповноваженими на те представниками.
У відповідності до пояснень позивача, які не спростовані відповідачем, в означеному вище акті визначався зведений розмір заборгованості Дочірнього підприємства «УКРАВТОГАЗ» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» станом на 30.06.2012 р., до якого входить, в тому числі, основна заборгованість в сумі 10 409, 88 грн., що виникла на підставі договору № 250-К/234-У від 13.10.2010 р.
При цьому, господарський суд вважає, що хоча акт звірки взаєморозрахунків і не є первинним бухгалтерським документом, який засвідчує факт господарської операції, проте складання означеного акту та його підписання уповноваженими на те представниками сторін є дією, яка свідчить про визнання покупцем товару боргу і як наслідок переривання строку позовної давності у розумінні ст. 264 Цивільного кодексу України.
До того ж, судом встановлено, що вищевказані дії по визнанню боргу було вчинено відповідачем до моменту спливу трирічного строку позовної давності з моменту визначеного вище початку його перебігу.
За таких обставин, з огляду на наведене вище, господарський суд дійшов висновку, що підписання сторонами акту від 01.07.2012 р. звірки взаєморозрахунків вказує на визнання Дочірнім підприємством «УКРАВТОГАЗ» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» своєї заборгованості в розмірі 10 409, 88 грн. за договором № 250-К/234-У від 13.10.2010 р., що свідчить про переривання 01.07.2012 р. перебігу строку позовної давності за вимогами про стягнення означеної заборгованості.
Як зазначалось вище, після переривання перебіг позовної давності починається заново, отже, у даному випадку строк позовної давності за вимогою про стягнення основного боргу почав свій перебіг заново 01.07.2012 р. та на момент звернення до суду не сплив.
Що стосується заявлених позивачем вимог в частині стягнення пені в сумі 1 873, 78 грн. та штрафу в сумі 728, 69 грн., нарахованих позивачем на підставі ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, слід зазначити наступне.
Згідно зі ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ст. 230 ГК України).
Поняттям «штраф» та «пеня» дано визначення ч. ч. 2, 3 ст. 549 ЦК України.
Відповідно до зазначеної норми, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до ч. 2 ст. 231 ГК України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
- за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
- за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Аналіз наведеної норми матеріального права дає підстави для висновку, що застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, санкцій у вигляді пені та штрафу, передбачених ч. 2 ст. 231 ГК України, можливо за сукупності таких умов:
- якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом;
- якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки;
- якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що положення ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України не застосовуються до грошових зобов'язань.
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 06.12.2010 р. у справі № 3-4гс10, від 20.12.2010 р. у справі № 3-41гс10, від 28.02.2011 р. у справі № 3-11гс11, від 04.02.2014 р. у справі 3-1гс14, які відповідно до приписів ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень та всіх судів України, а суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.
Крім того, у п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» також зазначено, що господарським судам необхідно мати на увазі, що штрафні санкції, передбачені абзацом третім частини другої статті 231 ГК України, застосовується за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій.
Між сторонами у справі, що розглядається, виник спір щодо несплати поставленого позивачем товару, а тому необхідно з'ясувати, яке саме це зобов'язання - грошове чи негрошове.
За змістом положень ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України).
Відповідно до ч. 3 ст. 510 Цивільного кодексу України, якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.
Як зазначалось судом вище, відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
В силу ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Отже, договір купівлі-продажу складається із двох взаємопов'язаних між собою зобов'язань: 1) правовідношення, в якому продавець має поставити товар, а покупець наділений правом вимагати виконання цього обов'язку; 2) правовідношення, в якому покупець зобов'язаний оплатити поставлений товар, а продавець має право вимагати від покупця відповідної оплати.
Аналізуючи положення глави 47 Цивільного кодексу України, можна зробити висновок, що грошовим зобов'язанням є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів.
Відтак, грошове зобов'язання - це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Виходячи з викладеного, грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається, у тому числі, із правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.
У п. 1.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» також зазначено, що грошовим, за змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору. Грошове зобов'язання виражається в грошових одиницях України або в грошовому еквіваленті в іноземній валюті.
Таким чином, правовідношення, в якому покупець зобов'язаний оплатити отриману продукцію грошима, а продавець має право вимагати від покупця відповідної оплати, є грошовим зобов'язанням.
Враховуючи, що між сторонами у справі виникло грошове зобов'язання, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, у зв'язку з чим відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог в частині стягнення штрафу в сумі 728, 69 грн. та пені в сумі 1 873, 78 грн.
Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення 937, 74 грн. 3% річних та 857, 11 грн. інфляційних втрат, слід зазначити наступне.
Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. (Відповідної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові № 48/23 від 18.10.2011 р. та Верховний Суд України у постанові № 3-12г10 від 08.11.2010 р.).
Основною метою визначення інфляційних втрат є встановлення розміру компенсації, яку боржник зобов'язаний в порядку ст. 625 ЦК України сплатити кредитору для усунення наслідків знецінення грошових коштів, що не були вчасно повернуті внаслідок порушення грошового зобов'язання.
Індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. Встановлено, що вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.
Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.
Згідно з Листом Державного комітету статистики України № 11/1-5/73 від 13.02.2009 р. також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.
Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997 р., відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.
Так, відповідно до п. 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» у застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р.
Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.
Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 р. № 265 «Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін», відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться «ланцюговим» методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.
При цьому, коли відносно кожного грошового зобов'язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов'язання, за період з моменту виникнення обов'язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов'язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.
Крім того, необхідно враховувати, що, як на тому наголошено в п. 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 р. сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (див. постанову Вищого господарського суду України № 23/466 від 05.04.2011 р. та лист Верховного Суду України «Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ» № 62-97р від 03.04.1997 р.).
В силу приписів п. 18 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» № 01-8/344 від 11.04.2005 р. з огляду на вимоги частини 1 статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 ГПК України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд повинен перевірити обґрунтованість і правильність здійсненого нарахування сум штрафних санкцій, річних, збитків від інфляції, і в разі, якщо їх обчислення помилкове зобов'язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно.
Пунктом 4.4.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» визначено, що визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.
Відповідно до правової позиції, викладеної в п. 1.14. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», 3% річних та інфляційні втрати за своєю правовою природою є правовими наслідками порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань. Вимоги про сплату нарахувань, передбачених частиною другою ст. 625 Цивільного кодексу України хоча й мають грошовий характер, але за своєю правовою природою не є частиною основного зобов'язання.
За таких обставин, господарський суд дійшов висновку, що переривання строку позовної давності за вимогами про стягнення основного боргу не свідчить про переривання такого строку за вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних втрат. Аналогічну правову позицію наведено у постанові від 17.07.2014 р. Вищого господарського суду України по справі № 910/4129/14.
У пункті 4.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» визначено правову позицію, що якщо вiдповiдно до чинного законодавства або договору неустойка (пеня) пiдлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давнiсть необхiдно обчислювати щодо кожного дня окремо за попереднiй рiк до дня подання позову, якщо iнший перiод не встановлено законом або угодою сторiн.
В даному випадку, слід звернути увагу на те, що 3 % річних, як і пеня рахується та пiдлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, а отже при обмеженні 3 % річних строком позовної давності має бути застосовано аналогічний підхід.
Позивач звернувся до суду з даним позовом 15.04.2015 р., а отже з обраного ним для розрахунку періоду (01.01.2011 р. - 31.12.2013 р.) не сплив строк позовної давності відносно днів, які входять до проміжку часу з 16.04.2012 р. по 31.12.2013 р. (625 днів) і 3 % річних за такий період складатиме 534, 14 грн.
Інфляційні втрати судом також перераховано в межах проміжку часу з обраного ним періоду для розрахунку, який охоплюється трирічним строком позовної давності від дати звернення позивача до суду: травня 2012 року - грудень 2013 року включно і встановлено, що у зазначений період була дефляція (індекс інфляції за період з травня 2012 року по грудень 2013 року включно складає 99,59391932), у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат задоволенню не підлягають.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності боргу перед позивачем.
Відповідно до п. 2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе за договором обов'язки щодо оплати вартості поставленої позивачем продукції, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з урахуванням зазначеного.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно задоволеній частині позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Дочірнього підприємства «УКРАВТОГАЗ» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (03134, місто Київ, вулиця Григоровича - Барського, будинок 2; код ЄДРПОУ 36265925) на користь Публічного акціонерного товариства «УКРТРАНСГАЗ» (01021, місто Київ, Кловський узвіз, будинок 9/1; код ЄДРПОУ 30019801) 10 409 (десять тисяч чотириста дев'ять) грн. 88 коп. основного боргу, 534 (п'ятсот тридцять чотири) грн. 14 коп. 3% річних та 1 350 (одну тисячу триста п'ятдесят) грн. 34 коп. витрат по сплаті судового збору.
3. В іншій частині позову відмовити.
4. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.
5. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 22.06.2015 р.
Суддя В.С. Ломака