ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
17.06.2015Справа № 911/1540/15
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Октан»
до Національного університету біоресурсів і природокористування України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача
Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві
про стягнення 57 560, 89 грн.
Суддя Ломака В.С.
Представники учасників судового процесу:
від позивача: Окончик Д.В. за довіреністю № 75/1 від 28.04.2015 р.;
від відповідача: Дмитренко Р.М. за довіреністю № 3903 від 25.12.2015 р.;
від третьої особи: не з'явився.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма Октан» (далі - позивач) звернулось до господарського суду Київської області з позовом до Національного університету біоресурсів і природокористування України (далі - відповідач) про стягнення 57 560, 89 грн., з яких 27 345, 23 грн. інфляційних втрат, 4 572, 16 грн. 3% річних та 25 643, 50 грн. пені. Крім того, позивач просив суд покласти на відповідача судові витрати щодо сплати судового збору.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до укладеного між сторонами Договору він поставив відповідачу товар, за який останній в порушення взятих на себе зобов'язань своєчасно не розрахувався, внаслідок чого рішенням господарського суду Київської області з нього було стягнуто 156 258, 44 грн. боргу, 27 117, 53 грн. пені, 937, 57 грн. інфляційних втрат, 5 423, 51 грн. 3% річних, 5 300, 00 грн. витрат на адвокатські послуги, 3 799, 00 грн. судового збору. Проте, відповідач обов'язок зі сплати грошової суми, покладений на нього в судовому порядку, належним чином виконав лише здійснивши платежі 22.09.2014 р., 23.09.2014 р. та 24.09.2014 р., що свідчить про прострочення ним виконання свого зобов'язання і є підставою для нарахування пені, інфляційних втрат та 3% річних. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Ухвалою господарського суду Київської області від 14.04.2015 р. у справі № 911/1540/15 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Октан» на підставі ст. ст. 15, 17 Господарського процесуального кодексу України передано за підсудністю до господарського суду міста Києва.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.04.2015 р. порушено провадження у справі № 911/1540/15, на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві, розгляд справи призначено на 20.05.2015 р.
18.05.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву, виходячи зі змісту якого відповідач проти позову заперечує, посилаючись на те, що позивачем в порушення вимог п. 6 ст. 232 ГК України пеня нарахована більш ніж за шість місяців без врахування річного строку позовної давності, передбаченого ст. 258 ЦК України. Крім того, відповідач зазначає, що вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат за період з 02.03.2013 р. по 18.02.2014 р. та 3% річних за період з 01.10.2013 р. по 18.02.2014 р. задоволенню не підлягають, оскільки є рішення господарського суду Київської області від 19.02.2014 р. у справі № 910/20693/13 щодо стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат, і позивач до прийняття рішення по цій справі не скористався наданим йому ст. 22 ГПК України правом на збільшення розміру позовних вимог. Також, відповідач заперечує проти стягнення 3% річних за період з 19.02.2014 р. по 21.09.2014 р. та інфляційних втрат за період з 19.02.2014 р. по 21.09.2014 р., оскільки з наказом про примусове виконання рішення господарського суду Київської області від 19.02.2014 р. у справі № 910/20693/13 позивач звернувся до ГУ ДКСУ у м. Києві лише 06.05.2014 р., хоча наказ про примусове виконання означеного рішення видано судом 10.03.2014 р., тобто на думку відповідача, позивач з власної ініціативи затягнув виконання судового рішення органами державного казначейства України з метою нарахування за цей період інфляційних втрат, 3% річних та пені, ігноруючи, при цьому, вимоги Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників».
Представник позивача в судове засідання 20.05.2015 р. не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
Представник відповідача в судовому засіданні 20.05.2015 р. проти позову заперечив.
Представник третьої особи в судове засідання 20.05.2015 р. не з'явився, проте через відділ діловодства господарського суду міста Києва подав письмові пояснення по суті спору, в яких, зокрема, просив розглянути справу без його участі.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.05.2015 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 03.06.2015 р.
В судовому засіданні 03.06.2015 р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, подав додаткові документи для долучення до матеріалів справи.
Представник відповідача в судовому засіданні 03.06.2015 р. проти позову заперечив, підтримав правову позицію, викладену у відзиві на позовну заяву.
Судом було досліджено зміст відзиву на позовну заяву та з'ясовано у представника відповідача відсутність клопотання про застосування строків позовної давності, що відображено у протоколі судового засідання від 03.06.2015 р.
Представник третьої особи в судове засідання 03.06.2015 р. не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
У судовому засіданні 03.06.2015 р. від представника позивача надійшли письмові заперечення на відзив, в яких він відзначає, що ч. 6 ст. 232 ГК України не застосується до спірних правовідносин при нарахуванні пені, оскільки за умовами п. 6.4. Договору вона може бути нарахована до повного розрахунку за поставлений товар. Також, позивач відхиляє посилання відповідача на рішення господарського суду Київської області від 19.02.2014 р. у справі № 910/20693/13, оскільки на підставі вказаного рішення було стягнуто 3 % річних та інфляційні втрати за інший період, ніж той, що є спірним у даній справі. Крім того, позивач відзначає, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.06.2015 р. розгляд справи було відкладено на 17.06.2015 р.
В судовому засіданні 17.06.2015 р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні 17.06.2015 р. проти позову заперечив.
Представник третьої особи в судове засідання 17.06.2015 р. не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що неявка представника третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.
При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.
Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
У судовому засіданні 17.06.2015 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
11.05.2012 р. між позивачем (постачальник) та відповідачем (покупець) було укладено Договір № 11, відповідно до п. 1.1. якого в порядку та на умовах, визначених Договором, постачальник зобов'язується на підставі попередніх замовлень, поставити і передати у власність в обумовлений строк покупцеві продукти нафтоперероблення рідкі, а покупець зобов'язується прийняти й оплатити такий товар, в асортименті й кількості, вказаних у Специфікації.
Згідно з п. 2.6. Договору розрахунки за кожну поставлену партію товару здійснюються в безготівковому порядку, шляхом перерахування покупцем грошових коштів на рахунок постачальника на підставі виставлених останнім рахунок-фактур та видаткових накладних. Оплата проводиться по факту отримання товару протягом 20 банківських днів з моменту поставки кожної окремої партії товару.
У разі затримки бюджетного фінансування розрахунок за поставлений товар здійснюється протягом 10 банківських днів з дати отримання покупцем відповідного бюджетного призначення на фінансування закупівлі товару.
Відповідач належним чином не виконував взяті на себе зобов'язання по оплаті поставленого товару, внаслідок чого за ним утворився борг перед позивачем, у зв'язку з чим останній звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача 189 737, 05 грн., з яких 156 258, 44 грн. основного боргу за Договором № 11 від 11.05.2012 р., 27 117, 53 грн. пені за період з 15.06.2012 р. по 30.09.2013 р. включно, 5 423, 51 грн. 3% річних за період з 15.06.2012 р. по 30.09.2013 р., 937, 57 грн. інфляційних втрат за період з 15.06.2012 р. по 01.09.2013 р.
Рішенням господарського суду Київської області від 19.02.2014 р. у справі № 910/20693/13 позовні вимоги задоволені повністю; вирішено стягнути з Відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України «Навчально-дослідне господарство «Ворзель» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Октан» 156 258, 44 грн. боргу, 27 117, 53 грн. пені, 937, 57 грн. інфляційних втрат, 5 423, 51 грн. 3% річних, 5 300, 00 грн. витрат на адвокатські послуги, 3 799, 00 грн. судового збору.
Ухвалою господарського суду Київської області від 23.04.2014 р. у справі № 910/20693/13 було виправлено допущені помилки в резолютивній частині рішення суду.
Ухвалою господарського суду Київської області від 06.08.2014 р. у справі № 910/20693/13 згідно зі ст. 89 Господарського процесуального кодексу України роз'яснено ухвалу господарського суду Київської області від 23.04.2014 р. у справі № 910/20693/13 таким чином: згідно наказу господарського суду Київської області від 10.03.2014 р. у справі № 910/20693/13, з урахуванням ухвали господарського суду Київської області від 23.04.2014 р. про виправлення описки, боржником є юридична особа - Національний університет біоресурсів і природокористування України, тому стягнення грошових коштів повинно відбуватися саме з Національного університету біоресурсів і природокористування України.
Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").
Даний принцип тісно пов'язаний з приписами ч. 2 ст. 35 ГПК України, відповідно до якої, факти встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
За змістом наведеної норми, неодмінною умовою її застосування є один і той самий склад сторін як у справі, що розглядається господарським судом, так і у справі (або справах) зі спору, що вирішувався раніше, і в якій встановлено певні факти, що мають значення для розглядуваної справи.
Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання наказу господарського суду Київської області від 10.03.2014 р. у справі № 910/20693/13 з відповідача на користь позивача було стягнуто 198 836,05 грн., що підтверджується банківськими виписками від 22.09.2014 р., 23.09.2014 р., 24.09.2014 р.
З огляду на те, що відповідач несвоєчасно оплатив заборгованість, позивач нарахував відповідачу 3% річних в сумі 4 572, 16 грн. за період з 01.10.2013 р. по 21.09.2014 р., інфляційні втрати в сумі 27 345, 23 грн. за період з 02.09.2013 р. по 21.09.2014 р. в сумі 27 345, 23 грн., пеню в сумі 25 643, 50 грн. за період з 01.10.2013 р. по 21.09.2014 р.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.
Відповідно до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України).
Згідно з ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Оскільки відповідач належним чином не виконав взяті на себе зобов'язання з оплати отриманого від позивача товару, рішенням господарського суду Київської області від 19.02.2014 р. у справі № 910/20693/13 з нього було стягнуто на користь позивача 156 258, 44 грн. боргу, 27 117, 53 грн. пені за період з 15.06.2012 р. по 30.09.2013 р., 937, 57 грн. інфляційних втрат за період з 15.06.2012 р. по 01.09.2013 р., 5 423, 51 грн. 3% річних за період з 15.06.2012 р. по 30.09.2013 р., 5 300, 00 грн. витрат на адвокатські послуги, 3 799, 00 грн. судового збору.
З матеріалів справи вбачається, що стягнута за вищевказаним рішенням суду заборгованість була сплачена відповідачем 22.09.2014 р., 23.09.2014 р., 24.09.2014 р., про що свідчать надані позивачем копії банківських виписок.
У зв'язку з цим, позивач нарахував відповідачу 3% річних в сумі 4 572, 16 грн. за період з 01.10.2013 р. по 21.09.2014 р., інфляційні втрати в сумі 27 345, 23 грн. за період з 02.09.2013 р. по 21.09.2014 р. в сумі 27 345, 23 грн. на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України, а також пеню в сумі 25 643, 50 грн. за період з 01.10.2013 р. по 21.09.2014 р. на підставі п. 6.4. Договору № 11 від 11.05.2012 р.
Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення 4 572, 16 грн. 3% річних та 27 345, 23 грн. інфляційних втрат, слід зазначити наступне.
Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 04.07.2011 р. у справі № 13/210/10, від 12.09.2011 р. у справі № 6/433-42/183, від 23.01.2012 р. у справі № 37/64, від 14.11.2011 у справі № 12/207, виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.
Таким чином, чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.
Як на тому наголошено в п. 7.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання. Однак при цьому слід мати на увазі, що у разі коли судовим рішенням з боржника стягнуто суму неустойки (штрафу, пені), то правова природа відповідної заборгованості саме як неустойки у зв'язку з прийняттям такого рішення залишається незмінною, і тому на неї в силу припису частини другої статті 550 ЦК України проценти не нараховуються, інфляційні ж нарахування та нарахування трьох процентів річних на цю заборгованість можуть здійснюватися на загальних підставах відповідно до частини другої статті 625 названого Кодексу з дня, наступного за днем набрання законної сили відповідним судовим рішенням.
Основною метою визначення інфляційних втрат є встановлення розміру компенсації, яку боржник зобов'язаний в порядку ст. 625 ЦК України сплатити кредитору для усунення наслідків знецінення грошових коштів, що не були вчасно повернуті внаслідок порушення грошового зобов'язання.
Індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. Встановлено, що вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.
Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.
Згідно з Листом Державного комітету статистики України № 11/1-5/73 від 13.02.2009 р. також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.
Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997 р., відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.
Так, відповідно до п. 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» у застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р.
Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.
Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 р. № 265 «Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін», відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться «ланцюговим» методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.
При цьому, коли відносно кожного грошового зобов'язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов'язання, за період з моменту виникнення обов'язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов'язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.
Крім того, необхідно враховувати, що, як на тому наголошено в п. 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 р. сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (див. постанову Вищого господарського суду України № 23/466 від 05.04.2011 р. та лист Верховного Суду України «Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ» № 62-97р від 03.04.1997 р.).
В силу приписів п. 1.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
Перевіривши викладений позивачем у позовній заяві розрахунок 3% річних в сумі 4 572, 16 грн. за період з 01.10.2013 р. по 21.09.2014 р. та інфляційних втрат в сумі 27 345, 23 грн. за період з 02.09.2013 р. по 21.09.2014 р., а також оцінивши подані докази, на яких ґрунтується означений розрахунок, суд вважає його арифметично вірним та таким, що відповідає вимогам чинного законодавства.
Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення 25 643, 50 грн. пені, слід зазначити наступне.
Згідно зі ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ст. 230 Господарського кодексу України).
Поняттю «пеня» дано визначення ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України.
Відповідно до зазначеної норми, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Приписи даної статті також кореспондуються з положеннями ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».
Пунктом 6.4. Договору передбачено, що за несвоєчасну оплату покупець виплачує постачальнику пеню у розмірі 0,5% від суми заборгованості за кожний день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на період, за який нараховується пеня. При цьому пеня нараховується за увесь період прострочення платежів до повного розрахунку за поставлений товар з урахуванням строків, встановлених п. 2.6. цього Договору незалежно від строків надходження, наявності або відсутності бюджетного фінансування.
Відповідно до вимог ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Вищенаведений шестимісячний строк не є строком позовної давності, оскільки в нормі йдеться саме про припинення нарахування штрафних санкцій, за стягненням яких особа має право звернутися в межах річного строку позовної давності, встановленого п. 1 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України.
Таким чином, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов'язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 ГК України.
Суд відзначає, що умовами п. 6.4. Договору сторони визначили, що пеня нараховується за увесь період прострочення платежів до повного розрахунку за поставлений товар з урахуванням строків, встановлених п. 2.6. цього Договору незалежно від строків надходження, наявності або відсутності бюджетного фінансування, у зв'язку з чим твердження відповідача, що при укладанні Договору сторонами не погоджено, що при нарахуванні штрафних санкцій не застосовуються вимоги ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України є безпідставними і судом до уваги не приймаються.
При цьому, під час розгляду справи клопотання про застосування строку позовної давності до вимог про стягнення пені відповідачем заявлено не було.
Перевіривши викладений позивачем у позовній заяві розрахунок пені за період з 01.10.2013 р. по 21.09.2014 р. в сумі 25 643, 50 грн., суд встановив, що він є арифметично вірним та таким, що відповідає вимогам чинного законодавства.
При цьому, суд відхиляє твердження відповідача в частині того, що, оскільки з наказом про примусове виконання рішення господарського суду Київської області від 19.02.2014 р. у справі № 910/20693/13 позивач звернувся до ГУ ДКСУ у м. Києві лише 06.05.2014 р., хоча наказ про примусове виконання означеного рішення видано судом 10.03.2014 р., тобто на думку відповідача, позивач з власної ініціативи затягнув виконання судового рішення органами державного казначейства України з метою нарахування за цей період інфляційних втрат, 3% річних та пені, ігноруючи, при цьому, вимоги Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників», у зв'язку з чим його вина у несвоєчасному списанні коштів відсутня.
Так, згідно з ч. 2 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
Постановою Кабінету Міністрів України № 845 від 03.08.2011 р. було затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - Порядок).
Згідно з п. 3 Порядку, рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
Відповідно до п. 24 Порядку стягувачі, на користь яких прийняті рішення про стягнення коштів з рахунків боржника, подають до органу Казначейства, в якому обслуговується боржник, документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку.
Згідно з п. 6 Порядку, у разі прийняття рішення про стягнення коштів стягувач подає органові Казначейства в установлений зазначеним органом спосіб: заяву про виконання такого рішення із зазначенням реквізитів банківського рахунка, на який слід перерахувати кошти, або даних про перерахування коштів у готівковій формі через банки або підприємства поштового зв'язку, якщо зазначений рахунок відсутній; оригінал виконавчого документа; судові рішення про стягнення коштів (у разі наявності); оригінал або копію розрахункового документа (платіжного доручення, квитанції тощо), який підтверджує перерахування коштів до відповідного бюджету. До заяви можуть додаватися інші документи, які містять відомості, що сприятимуть виконанню рішення про стягнення коштів (довідки та листи органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, або органів місцевого самоврядування, рішення органів досудового розслідування та прокуратури тощо). Виконавчі документи пред'являються до виконання протягом одного року з дня, що настає за днем набрання рішенням про стягнення коштів законної сили, якщо інше не передбачено законом.
Аналогічні вимоги щодо строків пред'явлення наказу господарського суду до виконання містить ч. 1 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження».
За таких обставин, суд вважає необґрунтованими та не приймає до уваги твердження відповідача про те, що звертаючись 06.05.2014 р. до ГУ ДКСУ в м. Києві з наказом господарського суду Київської області від 10.03.2014 р. у справі № 910/20693/13, позивач з власної ініціативи затягнув виконання судового рішення органами державного казначейства України з метою нарахування за цей період інфляційних втрат, 3% річних та пені.
При цьому, відповідно до приписів статті 614 Цивільного кодексу України, на яку відповідач посилався у відзиві на позов, особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Разом з тим, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої статтею 625 вказаного кодексу, слід враховувати особливість правової природи цієї відповідальності.
Аналіз ст. 625 Цивільного кодексу України вказує на те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.
Оскільки грошові кошти є родовими речами, неможливість виконання такого зобов'язання (наприклад, внаслідок відсутності у боржника грошей та інших підстав) не звільняє його від відповідальності.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до п. 2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе за договором обов'язки щодо оплати отриманого від позивача товару, позовні вимоги підлягають задоволенню з урахуванням зазначеного.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.
Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, ст. ст. 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з Національного університету біоресурсів і природокористування України (03041, місто Київ, вулиця Героїв оборони, будинок 15; код ЄДРПОУ 00493706) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Октан» (03055, місто Київ, вулиця Політехнічна, будинок 31; код ЄДРПОУ 24718890) 25 643 (двадцять п'ять тисяч шістсот сорок три) грн. 50 коп. пені, 4 572 (чотири тисячі п'ятсот сімдесят дві) грн. 16 коп. 3% річних, 27 345 (двадцять сім тисяч триста сорок п'ять) грн. 23 коп. інфляційних втрат та 1 827 (одну тисячу вісімсот двадцять сім) грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.
3. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.
4. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 22.06.2015 р.
Суддя В.С. Ломака