18.06.15р. Справа № 904/4182/15
За позовом Селянського фермерського господарства "Фламінго" (с. Гейсиха, Ставищенського району, Київської області)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГСМ Центр України" (м. Павлоград, Дніпропетровської області)
про стягнення попередньої оплати за договором поставки нафтопродуктів № 131114 від 13.11.2014 та штрафу у загальному розмірі 169 885 грн. 59 коп.
Суддя Фещенко Ю.В.
Представники:
від позивача: Логвін С.В. - представник (довіреність б/н від 16.06.2015)
від відповідача: Задворний О.Ю. - представник (довіреність б/н від 30.04.2015)
Селянське фермерське господарство "Фламінго" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовом, в якому просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ГСМ Центр України" (далі - відповідач) суму попередньої оплати за договором поставки нафтопродуктів № 131114 від 13.11.2014 та штрафу у загальному розмірі 169 885 грн. 59 коп.
Ціна позову складається з наступних сум:
- 126 480 грн. 85 коп. - сума попередньої оплати (основний борг);
- 29 440 грн. 54 коп. - інфляційні втрати;
- 13 964 грн. 20 коп. - штраф.
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором поставки нафтопродуктів № 131114 від 13.11.2014 в частині своєчасної та повної поставки товару (дизельного пального) протягом 5-ти днів з моменту узгодження партії товару, після здійсненої попередньої оплати позивачем у сумі 126 480 грн. 85 коп. За прострочення виконання зобов'язання на підставі пункту 4.1. договору позивач нарахував та просить стягнути з відповідача штраф в сумі 13 964 грн. 20 коп. На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить стягнути з відповідача інфляційні втрати за період прострочення з листопада 2014 по березень 2015 у сумі 29 440 грн. 54 коп.
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 15.05.2015 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 18.06.2015.
У судове засідання 18.06.2015 з'явилися представники позивача та відповідача.
Так, представником позивача було викладено зміст позовних вимог, наведено доводи в його обґрунтування. Вимоги ухвали суду також були виконані позивачем, зокрема, долучена до справи засвідчена копія платіжного доручення.
Відповідач у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючись на те, що позивачем не було повернуто відповідачу екземпляр підписаного договору, крім того, відповідач посилався на те, що момент виконання зобов'язання щодо поставки товару позивачу у нього не настав, оскільки позивачем, у відповідності до умов договору, не було надано письмової заявки на поставку. Отже, відповідач посилався на те, що сторонами не було досягнення узгодження щодо строку та місця поставки. Крім того, відповідач зазначав, що позов є безпідставним та непідтвердженим належними доказами, а також посиланнями на норми чинного законодавства, а отже у його задоволенні просив відмовити.
Вказані обставини та заперечення зазначені також у відзиві на позов, який наданий відповідачем.
При цьому, судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи по суті, крім того як позивачем так і відповідачем були долучені до справи докази, на підтвердження їх вимог та заперечень.
Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.
У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.
Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, -
Відповідно до частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
13.11.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ГСМ Центр України" (далі - постачальник, відповідач) та Селянським фермерським господарством "Фламінго" (далі - покупець, позивач) було укладено договір поставки нафтопродуктів № 131114 (далі - договір) (а.с.13-14), відповідно до умов якого постачальник зобов'язався забезпечити поставку в узгоджені строки на підставі письмових заявок покупця, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити на умовах, викладених в договорі, нафтопродукти (далі - товар), асортимент, кількість та ціна яких зазначається у видаткових накладних (пункт 1.1. договору).
Одиниця виміру: літр (пункт 1.2. договору).
Приписами пункту 2.1. договору сторонами погоджено наступне: товар поставляється узгодженими партіями за попередньою заявкою покупця впродовж 5 днів з дати узгодження кожної партії товару.
Відвантаження товару за даним договором здійснюється або транспортом покупця на умовах EXW (з резервуарів нафтобази, зазначеної постачальником), або транспортом постачальника на умовах СРТ (місце призначення, зазначене покупцем) (пункт 2.2. договору).
Товар вважається переданим постачальником і прийнятим покупцем за якістю - згідно технічних умов та інших нормативно-технічних актів і за кількістю - згідно товарно-транспортних документів, а також у відповідності з обраним базисом поставки (пункт 2.3. договору).
У пункті 6.1. договору сторони погодили, що договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 31.12.2015, а в частині розрахунків - до їх повного виконання.
При цьому, судом заперечення відповідача щодо неповернення екземпляру договору сприймаються критично, оскільки в матеріалах справи міститься підписаний обома сторонами договір, на якому відсутні будь-які інші дати, ніж дата його укладання - 13.11.2014, а отже відсутні підстави вважати, що договір є неукладеним.
Крім того, оригінал вказаного договору було оглянуто у судовому засіданні.
Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.
Згідно частини 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Так, згідно з пунктом 2.1. договору товар постачається узгодженими партіями за попередньою заявкою покупця протягом 5 днів з моменту узгодження кожної партії товару. При цьому, покупець зобов'язаний узгодити поставку товару шляхом направлення письмових заявок на кожну партію товару. Виставлення рахунку-фактури не є такою заявкою.
При цьому, у судовому засіданні представник позивача посилався на те, що між позивачем та відповідачем було досягнуто усної домовленості щодо виду товару - дизельне пальне, його кількості - 8 753 л, а також загальної вартості поставки - 126 480 грн. 85 коп., у зв'язку з чим, відповідачем було виставлено рахунок на оплату № 414 від 11.11.2014 на суму 126 480 грн. 85 коп.
В свою чергу, на виконання взятих на себе зобов'язань, позивач платіжним дорученням № 61 від 13.11.2014 на суму 126 480 грн. 85 коп. оплатив відповідачу вказаний рахунок.
Отже, з системного аналізу вказаних доказів, суд приходить до висновку, що між позивачем та відповідачем було досягнуто згоди щодо здійснення поставки 8 753 літрів дизельного пального на загальну суму 126 480 грн. 85 коп.
При цьому, судом враховано, що договором сторони передбачили надання позивачем письмових заявок, однак, враховуючи, що сторонами було узгоджено товар, його кількість та загальну вартість, відповідачем було виставлено рахунок на оплату, в свою чергу, позивач його у повному обсязі оплатив, а відповідач прийняв вказану попередню оплату, жодних заперечень щодо цього факту не висловив, вказану оплату не повернув, а отже суд приходить до висновку, що сторонами було досягнуто згоди щодо поставки дизельного пального на суму 126 480 грн. 85 коп. Вказані обставини підтверджуються двосторонніми діями сторін, про які зазначено судом, та які підтверджують факт досягнення згоди щодо поставки товару на суму 126 480 грн. 85 коп.
Крім того, судом зауважено, що умовами договору не передбачено, що для узгодження поставки товару сторонам необхідно узгодити строк та місце поставки товару, а отже вказані заперечення відповідача не можуть братися до уваги при прийнятті рішення у справі.
Отже, заперечення відповідача в цій частині суд вважає необґрунтованими та такими, що не можуть бути підставою для утримання здійсненої позивачем передоплати. Крім того, наведені судом обставини спростовують твердження відповідача щодо ненастання строку поставки, внаслідок неузгодження поставки, у відповідності до умов договору.
Крім того, в силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.
Пунктом 2.8. договору передбачено, що постачальник вважається таким, що виконав своє зобов'язання з поставки товару з моменту передачі товару покупцю (представнику покупця) або транспортної організації, в залежності від умов поставки, обумовлених даним договором або додатковими угодами до даного договору. Факт передачі товару підтверджується відповідним актом приймання-передачі товару та/або накладною. Постачальник не несе відповідальність за недостачу товару, яка виникла після її передачі покупцю (представнику покупця) або транспортної організації, в залежності від умов договору.
Право власності на товару переходить до покупця з моменту поставки. Моментом поставки товару вважається дата, зазначена у акті приймання-передачі товару та/або у накладній (пункт 2.9. договору).
Покупець здійснює оплату поставки товару шляхом безготівкового розрахунку, на підставі рахунків, які надає постачальник (пункт 3.1. договору).
Датою оплати вважається дата зарахування грошових коштів на поточний розрахунковий рахунок постачальника (пункт 3.2. договору).
Відповідно до положень статті 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу.
На виконання взятих на себе зобов'язань, позивачем, як було зазначено вище, була здійснена попередня оплата в сумі 126 480 грн. 85 коп., що підтверджується платіжним дорученням № 61 від 13.11.2014.
При цьому, відповідачем станом на момент вирішення спору дизельне пальне на суму 126 480 грн. 85 коп. поставлено не було.
Так, позивач звертався до позивача з претензією (№ 15 від 02.12.2014) (а.с.29), в якій позивач просив відповідача погасити борг в сумі 128 227 грн. 33 коп., який складається з суми попередньої оплати в сумі 126 480 грн. 85 коп. та штрафу на підставі пункту 4.1. договору в сумі 1 746 грн. 48 коп.
У відповідь на претензію відповідачем було надано лист (вих. № 24/12 від 24.12.2014), в якому він зазначав, що у зв'язку з неотриманням від позивача екземпляру підписаного договору, а також письмової заявки на поставку товару, у відповідача обов'язок по поставці товару не виник, а отже вимоги претензії є безпідставними.
Отже, як зазначав представник позивача, станом на момент вирішення спору, відповідач жодного платежу на повернення отриманої попередньої оплати не здійснив, товар також позивачу не поставив.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також із наступного.
В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Враховуючи, що попередня оплата позивачем проведена, а товар відповідачем не поставлений, відповідно до положень частини 1 статті 693 Цивільного кодексу України у покупця виникає право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати від продавця, який одержав суму попередньої оплати товару і не поставив його.
При цьому суд зазначає, що вибір способу захисту своїх прав та порушених інтересів є правом позивача. Відповідно до рішення Конституційного суду України від 9 липня 2002 року по справі № 1-2/2002, положення частини другої статті 124 Конституції України передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята статті 55 Конституції України). Тобто кожна особа, має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі - судовий захист.
При цьому, обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Так, як зазначено вище, позивач звертався до відповідача з претензією від 02.12.2014, в якій просив повернути кошти за непоставлений товар (а.с.29).
Однак, вказане звернення позивача було залишено відповідачем без задоволення.
У свою чергу, у відповідності з положеннями частини 1 статті 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.
Оскільки позивач здійснив попередню оплату товару на суму 126 480 грн. 85 коп., а відповідач не поставив позивачу товар, повернення попередньої оплати не здійснив, господарський суд дійшов висновку про те, що відповідно до частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України, яка встановлює, зокрема, право вимагати повернення суми попередньої оплати, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, відповідач зобов'язаний повернути позивачу 126 480 грн. 85 коп. суму неповернутої попередньої оплати, а тому позовні вимоги в частині стягнення суми попередньої оплати підлягають задоволенню в повному обсязі.
Крім того, судом враховано, що зі змісту статті 530 Цивільного кодексу України вбачається, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Суд звертає увагу, що відповідно до частини 3 статті 612 Цивільного кодексу України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
Так, представник позивача у судовому засіданні 18.06.2015 наголошував на тому, що поставка обумовленого спірним договором дизельного пального на суму 126 480 грн. 85 коп. для нього на теперішній час втратила інтерес. Крім того, представник відповідача зазначав, що на теперішній час поставити дизельне пальне у кількості 8 753 літрів вартістю 126 480 грн. 85 коп. з його сторони є неможливим, оскільки на теперішній час вартість дизельного пального збільшилася.
Отже, перевіряючи дотримання кожною зі сторін своїх зобов'язань, суд приходить до висновку, що відповідач в порушення взятих на себе зобов'язань не поставив обумовлений сторонами товар, за який позивачем було сплачено попередню оплату у розмірі 126 480 грн. 85 коп., вимогу про повернення зазначеної суми не задовольнив, а отже позовні вимоги в частині стягнення з відповідача сплаченої позивачем передоплати в сумі 126 480 грн. 85 коп. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 06.04.2015 у справі № 904/4726/14.
Крім того, позивач за прострочення строків поставки товару, на підставі пункту 4.1. договору, нарахував та просить стягнути з відповідача штраф в сумі 13 964 грн. 20 коп.
З приводу вказаних вимог позивача суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, відповідно до частини 1 статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно зі статтею 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведено, що ним вжито усіх належних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Штрафними санкціями згідно з частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (стаття 549 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
Отже, право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України .
Так, відповідно до пункту 4.1. договору у випадку несвоєчасної поставки товару постачальник сплачує штраф у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який нараховується штраф, від вартості недопоставленого товару.
З метою з'ясування правової природи штрафної санкції, визначеної у пункті 4.1. договору, у судовому засіданні судом було запропоновано надати представникам позивача та відповідача свої усні пояснення з цього питання.
Так, представник позивача зазначив, що, на його думку, зазначена у пункті 4.1. договору штрафна санкція за своєю правовою природою є пенею, а отже виходячи із цього ним і було здійснено нарахування санкції за певну кількість днів прострочення, при цьому помилково зазначено, що це штраф.
Представник відповідача зазначив, що вказана штрафна санкція за своїм змістом не є пенею, крім також суперечить і змісту штрафу, оскільки містить посилання на період дії подвійної облікової ставки НБУ, яка не є сталою, а отже зазначав, що здійснити розрахунок штрафу, з урахуванням визначеної у пункті 4.1. договору конструкції, не можливо.
З цього приводу суд зазначає наступне.
Дослідивши у системному зв'язку інші умови договору, що передбачають відповідальність сторін, а також положення чинного законодавства в цій частині, суд приходить до висновку, що визначена в пункті 4.1. штрафна санкція, названа сторонами штрафом, за своєю правовою природою не є пенею, оскільки:
- пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, при цьому у вказаному пункті про це сторони не зазначили;
- крім того, у пункті 4.2. сторони погодили, що у випадку несвоєчасної оплати (неоплати), а також порушення пункту 3.4. договору покупець сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, за кожен день прострочення, що діяла в період, за який нараховується пеня від суми неоплаченого товару. Проаналізувавши ці два пункти договору, суд приходить до висновку, що сторони в момент укладання їх саме в такій редакції чітко розуміли відмінність між штрафом та пенею, а отже передбачили за порушення строку оплати товару - пеню, а за порушення терміну постави товару - штраф.
Однак, позивачем до позовної заяви було додано розрахунок (а.с.15), в якому він, на підставі пункту 4.1. договору, здійснив, фактично, нарахування пені за кількість днів прострочення - 84 дня, 26 днів та 12 днів, при цьому у розрахунку позивачем не визначено період нарахування пені, а зазначено лише кількість днів прострочення.
Отже, позивачем до позовної заяви не додано обґрунтованого розрахунку штрафу (до позову, фактично, доданий розрахунок пені без визначення періоду прострочення із зазначенням лише кількості його днів), крім того, самим же позивачем у позовній заяві вказано про стягнення штрафу, однак доказів, на підтвердження вказаних позовних вимог не додано, обґрунтований розрахунок штрафу в матеріалах справи відступній.
При цьому, відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно зі статтями 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів.
Враховуючи викладене, позовні вимоги в частині стягнення штрафу в сумі 13 964 грн. 20 коп. є не обґрунтованими, не підтвердженими належними доказами та не доведеними позивачем, а отже є такими, що не підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про стягнення інфляційних втрат в сумі 29 440 грн. 54 коп. суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо поставки товару, позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України були заявлені до стягнення інфляційні втрати в сумі 29 440 грн. 54 коп., які він просив стягнути з відповідача.
Суд зауважує, що сплата 3% річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) та інфляційних втрат, не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові та відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
При цьому, з системного аналізу наведеної законодавчої норми, вбачається право кредитора вимагати стягнення боргу, враховуючи індекс інфляції та відсотків річних, як спосіб захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.
Слід звернути увагу, що стаття 625 Цивільного кодексу України передбачає можливість стягнення інфляційних втрат та 3% річних за прострочення саме грошового зобов'язання.
Разом із тим, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення попередньої оплати за непоставлений товар.
За своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання у розумінні статті 625 Цивільного кодексу України.
Так, на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Умовами договору поставки нафтопродуктів № 131114 від 13.11.2014, укладеного між сторонами, розмір процентів за користування продавцем чужими грошовими коштами не встановлено.
Отже, суд дійшов висновку, що оскільки повернення суми попередньої оплати є поверненням суми авансу (а не грошовим зобов'язанням), на який можуть нараховуватися лише проценти, передбачені статтею 536 Цивільного кодексу України, тому суд не вбачає підстав для застосування положень статті 625 Цивільного кодексу України та стягнення інфляційних втрат на суму попередньої оплати.
Вказана правова позиція міститься також у постанові Верховного Суду України від 16.09.2014 у справі № 921/266/13-г/7, яка є обов'язковою для застосування судами у розумінні положень статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат задоволенню не підлягають.
Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
Судовий збір відповідно до приписів статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
Позовні вимоги задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ГСМ Центр Україна" (51400, Дніпропетровська область, м. Павлоград, вул. Харківська, 74-В, ідентифікаційний код 39033946) на користь Селянського фермерського господарства "Фламінго" (09441, Київська область, Ставищенський район, с. Гейсиха, вул. Шкільна, 20; ідентифікаційний код 24883062) - 126 480 грн. 85 коп. - суми попередньої оплати, 2 529 грн. 62 коп. частину витрат по сплаті судового збору.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.
Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Суддя Ю.В. Фещенко