"16" червня 2015 р. м. Київ К/800/50224/14
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Голден Деррік» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, за касаційною скаргою Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 червня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2014 року, -
У травні 2014 року Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - відділення Фонду) звернулося до суду з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Голден Деррік» (далі - Товариство) адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2013 році в розмірі 99969,48 грн. та 600 грн. пені.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що Товариством не дотримано вимоги статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 875-ХII), а саме - не виконано 4 % нормативу зі створення робочих місць, призначених для працевлаштування у 2013 році.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 червня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2014 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та задовольнити позовні вимоги.
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суди попередніх інстанцій виходили з того, що Товариство у 2013 році здійснило усі залежні він нього заходи для створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а тому не направлення уповноваженими органами зайнятості населення необхідної кількості інвалідів для працевлаштування не може бути підставою для застосування адміністративно-господарських санкції у розумінні чинного законодавства.
Проте, до такого висновку суди дійшли без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права.
Так, за змістом статті 19 Закону № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Частиною першою статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування», а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.
Відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Згідно зі статтею 18 Закону № 875-ХІІ працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Законом України від 23 лютого 2006 року № 3483-IV «Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість» зазначену статтю було викладено в іншій редакції, а Закон № 875-ХІІ доповнено статтею 18-1, за змістом якої пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
Дійсно, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування. Однак, підприємство несе обов'язок повідомляти уповноважені органи про наявність місць для такого працевлаштування.
Суди не з'ясували наявність належних і допустимих доказів у підтвердження того, що відповідач вжив усіх необхідних заходів для працевлаштування інвалідів у 2013 році, чи подавало Товариство належну звітність, встановлену законодавством тощо. Зокрема, судами не взято до уваги те, що звіт за формою № 3-ПН відповідачем за 2013 рік подавався лише один раз у квітні місяці цього року.
Суди не надали належної правової оцінки тому, що 1 січня 2013 року набув чинності Закон України від 5 липня 2012 року № 5067-VI «Про зайнятість населення». При цьому Закон України від 1 березня 1991 року № 803-XII «Про зайнятість населення» втратив чинність.
Так, статтею 53 Закону № 5067-VI визначається відповідальність за порушення законодавства про зайнятість населення.
Суди, вирішуючи спір не з'ясували можливість застосування цього Закону до правовідносин сторін.
Окрім цього, суди не врахували положень Інструкції щодо заповнення форми звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій», затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19 грудня 2005 року № 420, зареєстровано у Міністерстві юстиції України 21 грудня 2005 року за № 1534/11814 та Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року, зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 17 червня 2013 року №988/23520.
За таких обставин, висновок судів про безпідставність вимог позивача є передчасним.
Отже, неповне з'ясування судами дійсних обставин справи та порушення норм матеріального і процесуального права призвело до ухвалення рішень, які не відповідають вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності і обґрунтованості.
Тому рішення судів підлягають скасуванню, а справа згідно правил статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України, направленню на новий розгляд, оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судових рішеннях.
Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів,-
Касаційну скаргу скаргою Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів задовольнити частково.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 6 червня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 вересня 2014 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам і оскарженню не підлягає.
Судді: Я.Л. Іваненко
М.І. Мойсюк
В.В. Тракало