02 червня 2015 року м. Київ К/800/12435/15
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі
Головуючого судді Малиніна В.В.,
суддів Ситникова О.Ф., Швеця В.В.
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2015 року у справі за позовом Громадянина Узбекистану ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання рішення незаконними та зобов'язання вчинити дії, -
Громадянин Узбекистану ОСОБА_4 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом про визнання незаконним рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 29 вересня 2014 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, викладене у повідомленні № 142 від 14 листопада 2014 року та про зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач через свого представника звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, позов задовольнити.
Відповідач у письмових запереченнях на вказану касаційну скаргу, які надійшли до Вищого адміністративного суду України просить її залишити без задоволення, а оскаржувані нею рішення без змін.
Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами встановлено, що наказом Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 29 вересня 2014 року № 571 позивачу (громадянин Узбекистану, народився в Узбекистані м. Хіва, не одружений, за національністю - татарин, за віросповіданням - мусульманин) відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (підстава звернення - заява позивача від 09 вересня 2014 року) на підставі абзаців другого, четвертого частини першої статті 6 та статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку з очевидною необґрунтованістю заяви. Обставини, які можуть загрожувати життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до ОСОБА_4 смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, доведено не було.
Про прийняте рішення Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві повідомило громадянина Узбекистану ОСОБА_4 повідомленням № 103 від 29 вересня 2014 року.
За наслідками адміністративного оскарження до вищестоящого органу вказане рішення залишене без змін, а скарга без задоволення (рішення Державної міграційної служби України від 4 листопада 2014 року № 46-14).
Не погоджуючись з рішенням відповідача та вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
Суди попередніх інстанції відмовляючи у задоволені позовних вимог, прийшли до висновку з яким погоджується колегія суддів Вищого адміністративного суду України, що оскаржуване рішення ухвалене з дотримання критеріїв правомірності рішень, в межах повноважень суб'єкта владних повноважень передбачених частиною 3 статті 2 КАС України.
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до статті 1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з ч. 5 ст. 10 вказаного Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази чи документи, які б підтвердили факт переслідування позивача вказаними у Конвенції ознаками, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо відсутності підстав для надання позивачу статусу біженця. Даний факт доводиться, встановленими також судами попередніх інстанції, обставинами щодо звернення позивача до відповідача у 2013 році, про що останнім було прийнято аналогічне рішення про відмову у наданні статусу біженця, яке засилене рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 січня 2014 року у справі № 826/17282/13, залишеного без змін судом апеляційного та касаційної інстанції, що в розумінні статті 72 КАС України має приюдиційне значення для розгляду даної справи.
Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.
Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційні скарги без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2015 року у справі за позовом Громадянина Узбекистану ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання рішення незаконними та зобов'язання вчинити дії, залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя В.В. Малинін
Судді: О.Ф. Ситников
В.В. Швець