02 червня 2015 року Справа № 876/87/13
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді - Качмара В.Я.,
суддів - Гінди О.М., Ніколіна В.В.,
за участі секретаря - Ратушної М.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційні скарги Державної екологічної інспекції у Львівській області та прокурора м.Львова на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2012 року у справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Компанія Ензим» до Державної екологічної інспекції у Львівській області, за участю прокурора м.Львова, про визнання нечинним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень,
В липні 2012 року Приватне акціонерне товариство «Компанія Ензим» (далі - ПАТ) звернулося до суду з позовом до Державної екологічної інспекції у Львівській області (далі - Інспекція) в якому просило визнати нечинним та скасувати положення п.6 припису відповідача від 14.06.2012 №737/03/04-813 (далі - Припис) щодо зобов'язання ПАТ отримати спеціальний дозвіл на користування надрами.
В обґрунтування позовних вимог вказує, що оскільки ПАТ не є підприємством питного водопостачання та здійснює спеціальне водокористування для виробничих потреб, отримання дозволу на спеціальне користування надрами законом не вимагається, а дозвіл на спеціальне водокористування є єдиним документом дозвільного характеру, який в силу вимог чинного законодавства, повинно мати ПАТ для видобутку підземної води із свердловини для забезпечення зазначених потреб.
24.09.2012 у зв'язку із тим, що розглядувана справа зачіпає інтереси держави в особі Інспекції у розгляд такої вступив прокурор м.Львова (далі - Прокурор).
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2012 року в справі №2а-6372/12/1370 заявлений позов задоволено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржила Інспекція, яка покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції і прийнято нову постанову якою у задоволенні позову відмовити. В апеляційній скарзі покликається на те, що чинним законодавством передбачено виключну компетенцію Інспекції щодо державного нагляду (контролю) за використанням та охороною надр в частині водних ресурсів та зокрема щодо наявності відповідних дозволів. Вважає, що суд першої інстанції також безпідставно вийшов за межі предмета дослідження, оскільки жодних заперечень щодо наявності у відповідача компетенції позивачем не висловлювалось протягом розгляду справи. Більше того, зазначає, що судом не надано жодної оцінки тому, що ПАТ зверталось за виготовленням спеціального дозволу на користування надрами, але у зв'язку із складністю процедури так його і не отримало, що все ж таки свідчить про визнання ним необхідності мати такий дозвіл.
Також, на рішення суду першої інстанції було подано апеляційну скаргу Прокурором, який не погодившись із таким, покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову. В обґрунтування апеляційної скарги вказує обставини, які повністю аналогічні наведеним у апеляційній скарзі Інспекцією.
Позивач у письмовому запереченні вважає постанову суду першої інстанції обґрунтованою, прийняту з врахуванням всіх обставини справи та такою, що відповідає нормам матеріального та процесуального права. Просить апеляційні скарги залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи, апеляційні скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційні скарги належить задовольнити з таких міркувань.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що проведення державного контролю у сфері видобування надр відповідачем не передбачено, а відтак вимоги п.6 Припису є неправомірними, оскільки прийняті поза межами наданої Інспекції компетенції.
Погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи і зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.
У п.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2012 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» цей суд роз'яснив, що за змістом ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону - на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог ст.70 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, та висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними
Цим вимогам оскаржене судове рішення не відповідає за жодних обставин.
Судом апеляційної інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що в результаті проведеної відповідачем з 18.05.2012 по 07.06.2012 планової перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства ПАТ, встановлено, що останнім в порушення статей 16, 19, 21 Кодексу України про надра (далі - КН) у період з 08.08.2011 по 31.05.2012 здійснено самовільне видобування підземних вод на виробничі потреби без спеціального дозволу на користування надрами (а.с.12-14).
Результати проведеної перевірки були зафіксовані в акті від 18 травня - 07 червня 2012 року №737/03/04 (а.с.7-19), на підставі якого 14.06.2012 Інспекцією винесено Припис, яким зокрема у п.6 приписано отримати ПАТ спеціальний дозвіл на користування надрами до 14.12.2012 (а.с.20-22).
Не погоджуючись із таким Приписом відповідача, ПАТ звернулося до адміністративного суду із цим позовом.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.13 Основного Закону земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.
В силу положень ст.2 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин (проведення перевірки), далі - Закон №1264-ХІІ) відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються цим Законом, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.
Згідно із ч.1 ст.5 Закону №1264-ХІІ державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.
Державний контроль за використанням і охороною земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони республіки, дотриманням заходів біологічної і генетичної безпеки щодо біологічних об'єктів навколишнього природного середовища при створенні, дослідженні та практичному використанні генетично модифікованих організмів у відкритій системі, а також за додержанням норм екологічної безпеки належить до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і його органів на місцях (п.«б» ч.1 ст.20 Закону №1264-ХІІ).
Спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів у республіці є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях та інші державні органи, до компетенції яких законодавством України та Автономної Республіки Крим віднесено здійснення зазначених функцій (ч.3 ст.16 Закону №1264-ХІІ).
Згідно п.1 «Положення про Державну екологічну інспекцію України», затвердженого указом Президента України від 13.04.2011 №454/2011 (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, далі - Положення), державна екологічна інспекція України (далі - Держекоінспекція) є центральним органом виконавчої влади, який утворюється для забезпечення реалізації державної політики із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.
У своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства екології та природних ресурсів України (яке в свою чергу є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні і забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища), іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України і Міністра, а також цим Положенням.
Основними завданнями Держекоінспекції є, зокрема реалізація державної політики зі здійснення державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів.
Держекоінспекція відповідно до покладених завдань, зокрема здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і господарювання, громадянами України вимог законодавства про охорону і раціональне використання вод та відтворення водних ресурсів, а також законодавства щодо наявності дозволів, лімітів та квот на спеціальне використання природних ресурсів, дотримання їх умов. У зв'язку із чим, наділена правом проводити перевірки з питань, що належать до її компетенції, видавати за їх результатами обов'язкові для виконання приписи, розпорядження, перевіряти документи на право спеціального використання природних ресурсів (дозволи, ліцензії, сертифікати, висновки, рішення, ліміти, квоти, погодження, свідоцтва) (пункти 4 та 6 Положення).
Держекоінспекція здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, морські екологічні інспекції (Азовська, Азово-Чорноморська, Північно-Західного регіону Чорного моря) (п.7 Положення).
Відповідно до ст.39 Закону №1264-ХІІ підземні води та корисні копалини за винятком загальнопоширених, належать до природних ресурсів загальнодержавного значення.
Відповідно ст.21 КН (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) видобування підземних вод здійснюється на підставі спеціальних дозволів.
Прісні підземні води є корисними копалинами загальнодержавного значення відповідно до «Переліку корисних копалин загальнодержавного значення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.12.1994 №827.
Статтею 11 КН (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин - проведення перевірки) передбачено, що державне управління у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, Державний комітет України по нагляду за охороною праці, Рада Міністрів Республіки Крим, інші державні органи, місцеві Ради народних депутатів і органи виконавчої влади на місцях відповідно до законодавства України.
Із змісту ст.61 цього ж Кодексу (у цій же редакції) вбачається, що державний контроль за використанням і охороною надр у межах своєї компетенції здійснюють місцеві Ради народних депутатів, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади на місцях, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях.
Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр та його органами на місцях здійснюється лише державний контроль за геологічним вивченням надр (геологічний контроль).
Покликання ПАТ на те, що Інспекція набула права на проведення перевірки лише після внесення змін у ст.61 КН Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації повноважень органів виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні» від 16.10.2012 № 5456-VI, який набрав чинності 18.11.2012, є такими, що не мають під собою абсолютно жодного правового підґрунтя, оскільки до вказаних змін, як зазначено вище державний контроль за використанням і охороною надр у межах своєї компетенції мали право здійснювати органи виконавчої влади на місцях (яким також є Інспекція), а також Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Після вказаних змін, законодавцем лише підтверджено виключну компетенцію Інспекції у сфері здійснення контролю за використанням і охороною надр, оскільки було позбавлено такого права інші органи (місцеві Ради народних депутатів, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України).
Відтак, виходячи із системного аналізу вищенаведених норм права, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що до компетенції Інспекції, яка є державним виконавчим органом на місцях, належить, зокрема перевірка вимог законодавства про охорону і раціональне використання вод та відтворення водних ресурсів, а також законодавства щодо наявності дозволів, лімітів та квот на спеціальне використання природних ресурсів (до яких належать і підземні води), а тому здійснюючи перевірку ПАТ в частині, що стосувалася державного контролю за використанням і охороною надр, така діяла у межах своєї компетенції, оскільки мала право перевіряти наявність дозволу на право спеціального використання надр (прісної підземної води).
Вказане підтверджується положеннями КН (статті 11 та 61), який не наділяє Державну службу геології та надр України (далі - Держгеонадра), як центральний орган виконавчої влади з геологічного вивчення та раціонального використання надр, виключною компетенцією у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр, оскільки диференціює поняття геологічного контролю, державного гірничого нагляду та власне державного контролю за використанням і охороною надр. Останній, в свою чергу у межах своєї компетенції можуть здійснювати інші органи (окрім Держгеонадр), на яких законодавством покладено відповідні обов'язки, зокрема до таких належить і Держекоінспекція.
Також, ч.3 ст.3 цього Кодексу визначено, що водні відносини регулюються відповідним законодавством України, яким, зокрема ст.15 Водного кодексу України (далі - ВК), такі віднесено до відання Держекоінспекції.
Більше того, право Держекоінспекції здійснювати контроль та нагляд за дотриманням умов надання спеціальних дозволів на користування надрами, підтверджується також пунктами 22, 23 та 28 «Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами», затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 30.05.2011 №615.
З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до переконання, що висновки суду першої інстанції, які стали підставою для задоволення позову, є надуманими, свідчать про переоцінку ним фактичних обставин справи з метою обґрунтування своєї помилкової правової позиції, довільне (вузьке) і неправильне трактування вимог природоохоронного законодавства в частині визначення компетенції Інспекції щодо перевірки наявності у ПАТ дозволу на спеціальне користування надрами.
По суті заявлених позовних вимог, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати наступне.
Так, відповідно до п.«в» ч.1 ст.95 Земельного кодексу України землекористувачі, мають право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини.
Матеріали справи свідчать про те, що позивач є землекористувачем, зокрема тією ділянкою, де знаходиться чотири свердловини та два штатних колодязя, на підставі договорів оренди земельної ділянки для виробничих потреб та обслуговування споруд товариства (а.с.8), що відповідачем не заперечується та не оспорюється.
Відповідно до ВК підземні води належать до державного водного фонду України, а згідно з КН вони є частиною надр (є корисними копалинами загальнодержавного значення, як було уже зазначено вище).
Стаття 2 ВК містить посилання на гірничі відносини, які виникають під час користування водними об'єктами та регулюються відповідним законодавством України.
Тобто прісні підземні води - це природний ресурс із подвійним правовим режимом, а тому, використовуючи підземні води, слід керуватися і водним законодавством, і законодавством про надра.
Відповідно до положень статей 46, 48 ВК водокористування може бути загальним або спеціальним. Спеціальне водокористування - це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів. Спеціальне водокористування здійснюється фізичними та юридичними особами для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб.
Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу (п.9 ч.1 ст.44, ст.49 ВК).
Статтями 16, 19, 21 КН передбачено, що користування надрами, у тому числі видобування підземних прісних вод, здійснюється на підставі спеціального дозволу на користування надрами.
Виходячи із наведених норм, апеляційний суд звертає увагу, що на законодавчому рівні використання таких природних ресурсів як підземні води регулюються ВК та КН, у зв'язку з чим передбачено отримання двох різних дозволів. При цьому, спеціальний дозвіл на користування надрами дає право на видобування підземних вод, а дозвіл на спеціальне водокористування - право на їх використання.
У позивача наявний дозвіл на спеціальне водокористування від 28.02.2011 №Укр-58-11/Льв (а.с.23-29, далі - Дозвіл), однак відсутній дозвіл на користування надрами.
Статтею 21 КН передбачено, що надра у користування для видобування прісних підземних вод і розробки родовищ торфу надаються без надання гірничого відводу на підставі спеціальних дозволів, що видаються після попереднього погодження з органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, Державного комітету України по нагляду за охороною праці та Міністерства охорони здоров'я України на місцях.
Згідно ч.3 ст.19 цього Кодексу користування надрами здійснюється без надання гірничого відводу чи спеціального дозволу у випадках, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст.23 КН, землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів, підземні води для власних господарсько-побутових потреб, не централізованого та централізованого (крім виробництва фасованої питної води) господарсько-питного водопостачання, за умови, що продуктивність водозаборів підземних вод не перевищує 300 кубічних метрів на добу, та використовувати надра для господарських і побутових потреб.
У той же час ст.23 КН встановлено обмеження для реалізації цього права: по-перше правом на земельну ділянку, по-друге, визначивши мету видобування - для власних господарсько-побутових потреб, нецентралізованого та централізованого (крім виробництва фасованої питної води) господарсько-питного водопостачання, та по-третє, обмеживши таке видобування продуктивністю водозаборів підземних вод, яке не перевищуватиме 300 кубічних метрів на добу.
Таким чином реалізація права землевласника та землекористувача видобувати підземні води без спеціальних дозволів та гірничого відводу можлива лише при сукупності усіх умов, передбачених ст.23 КН.
Апеляційний суд зазначає, що під продуктивністю водозабору на добу, згідно ст.23 КН, розуміється фактичний об'єм води, видобутий за добу всіма водозаборами в межах однієї земельної ділянки.
Із матеріалів справи вбачається, що продуктивність свердловин ПАТ становить 2637куб.м води на добу (а.с.13, 25).
Відповідно до довідки ПАТ від 05.06.2012 №1454-01, на виробничі потреби з 08.08.2011 по 31.12.2011 видобуто 283769куб.м води, а з 01.01.2012 по 31.05.2012 видобуто 270379куб.м води, з чого випливає, що продуктивність водозабору на добу підприємства становить в рази більше аніж 300куб.м./добу.
Також, апеляційний суд враховує, що відповідно до вимог ст.48 ВК, спеціальне водокористування - це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів.
Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб.
В Дозволі, виданому ПАТ 28.02.2011 зазначена мета водокористування підземними водами, як виробничі потреби.
Відповідно до міждержавного стандарту «ГОСТ 17.1.1.04-80», затвердженого постановою Державного комітету СРСР по стандартам від 31.03.1980 №1452, до господарсько-побутових потреб належать: господарсько-питне водопостачання (централізоване та нецентралізоване) територій житлової забудови та громадських будівель міських промислових районів та сільськогосподарських районів; кондиціювання повітря в громадських та житлових будівлях; полив та миття територій населених пунктів (вулиць, площ, зелених насаджень), робота фонтанів тощо; полив посадок в міських та селищних теплицях і парниках; інші потреби (в тому числі гасіння пожеж, промивання водопровідних та каналізаційних мереж).
Не належать до господарсько-побутових потреб лікувальні, курортні та оздоровчі цілі, потреби сільського господарства (без зрошення та обводнення), а також зрошення та обводнення; промислові (виробничі) потреби; потреби теплоенергетики; територіальний перерозподіл стоку поверхневих вод та поповнення запасів підземних вод; скидання стічних вод та інші потреби, а також багатоцільове водокористування.
Також, із системного аналізу приписів глави 11 (спеціальне водокористування для задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення), глави 13 (особливості спеціального водокористування та користування водними об'єктами для потреб галузей економіки) ВК та приписів глави 2 (надання надр у користування), глави 4 (плата за користування надрами) КН вбачається, що законодавець відносить господарсько-побутові потреби до потреб населення, натомість, виробничі потреби підприємства охоплюються поняттями «водокористування для потреб галузей економіки» та «промислові потреби».
Таким чином, оскільки ПАТ як землекористувач видобуває підземні води в обсягах значно більших за 300куб.м/добу та для не господарсько-побутових потреб (оскільки метою водокористування є промислові (виробничі) потреби), апеляційний суд приходить до висновку, що в силу вимог ст.23 КН у нього відсутнє право видобувати підземні води без спеціального дозволу на користування надрами.
Вказана позиція апеляційного суду узгоджується з рішенням Верховного Суду України, зокрема, з постановою від 01 квітня 2015 року №3-32гс15.
Додатково потрібно звернути увагу на те, що матеріалами справи (а.с.14, 49-51) дійсно підтверджується визнання ПАТ необхідності в отриманні спеціального дозволу на користування надрами, що стверджується відповідними його діями, які однак в силу певних причин (складність процедури, необхідність значної кількості погоджень і т.д.) не призвели до бажаного результату у вигляді такого дозволу.
Також, критично оцінюються доводи позивача про відсутність зафіксованих порушень щодо наявності спеціального дозволу на користування надрами попередніми перевірками дотримання ПАТ вимог природоохоронного законодавства, які були проведені відповідачем, оскільки такі перевірки проводились в інші періоди (не охоплюють спірного), проводились на підставі діючого на той час законодавства та не можуть свідчити про протиправність у зв'язку із цим оскаржуваного п.6 Припису, який, як уже було встановлено, прийнято Інспекцією на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За таких обставин, апеляційний суд приходить до переконання про безпідставність позовних вимог ПАТ щодо визнання нечинним та скасування п.6 Припису про зобов'язання отримати спеціальний дозвіл на користування надрами.
Підсумовуючи, оскільки постанова суду першої інстанції прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи, то апеляційні скарги належить задовольнити, а оскаржувану постанову скасувати та прийняти нову постанову про відмову у позові.
Керуючись статтями 195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 КАС, суд,
Апеляційні скарги Державної екологічної інспекції у Львівській області та прокурора м.Львова задовольнити.
Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2012 року скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили.
Головуючий суддя В.Я. Качмар
Суддя О.М. Гінда
Суддя В.В. Ніколін
Повний текст виготовлений 08 червня 2015 року.