01032, м. Київ - 32, вул. С. Петлюри 16тел. 235-24-26
"20" травня 2015 р. Справа № 9/107-11
за позовом Прокурора міста Ірпеня Київської області, м. Ірпінь в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, м. Київ
до відповідачів 1) виконавчого комітету Ірпінської міської ради , м. Ірпінь
2) Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», м. Київ
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів 1) Комунального підприємства «Ірпінське бюро технічної інвентаризації», м. Ірпінь;
2) Дочірнього підприємства «Санаторій для батьків з дітьми «Дубки» закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», м. Ірпінь;
3) Федерації професійних спілок України, м. Київ
про скасування рішення, визнання права власності та
витребування майна з чужого незаконного володіння.
Головуючий суддя О.В. Конюх;
Суддя В.М. Бабкіна
Суддя Т.Д.Лилак
представники сторін:
від прокуратури: Ющенко М.А., посвідчення від 12.12.2014р. № 030760;
від позивача: Федоровський В.Г., уповноважений, довіреність від 17.09.2014р. № 243;
від відповідача 1: не з'явився;
від відповідача 2: Котік О.С., уповноважена, довіреність від 26.12.2014р. № 26-12/5;
від третьої особи 1: не з'явився;
від третьої особи 2: не з'явився;
від третьої особи 3: Багатченко Ю.В., уповноважений, довіреність від 26.12.2014р. № 11/01-42/1587;
в серпні 2011р. Прокурор міста Ірпеня Київської області звернувся до господарського суду Київської області з позовом від 03.08.2011р. в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до відповідачів: виконавчого комітету Ірпінської міської ради та Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» про:
визнання незаконним з моменту прийняття та скасування рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області № 207/4 від 25.07.2000р. «Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікуванням «Дубки» за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»;
визнання права власності держави в особі Фонду державного майна України на будівлі та споруди, а саме адмінкорпус площею 489,5 кв.м., головний корпус площею 881,6 кв.м., столова площею 310,5 кв.м., гараж-майстерня площею 283,7 кв.м., котельня-басейн площею 315,0 кв.м., конюшня, сарай, вбиральня, водонапірна вежа, бензосклад-сарай, сарай, вбиральня, №1-5 огорожа, І замощення за адресою м. Ірпінь, вул. Мінеральна 2, балансовою вартістю 11 416 900,00 грн., та на які 29.07.2000 р. КП КОР «Ірпінське БТІ» Закритому акціонерному товариству «Укрпрофоздоровниця» видане свідоцтво про право власності;
витребування із чужого незаконного володіння ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» спірного нерухомого майна та повернення його у власність держави в особі Фонду державного майна України.
В обґрунтування позовних вимог, Прокурор міста Ірпеня та позивач, посилаючись на ст. 10 Конституції УРСР 1978 року, ст. 89 Цивільного кодексу УРСР 1963 року, Постанову Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 р. № 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР", Постанову Верховної Ради УРСР від 29.11.1990 р. № 506 "Про захист суверенних прав власності Української РСР", Закон України "Про підприємництва, установи та організації союзного підпорядкування, розташованих на території України" від 10.09.1991 р., Постанову Верховної Ради України від 04.02.1994 р. № 3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", Тимчасове положення "Про Фонд державного майна України" затверджене Постановою Верховної Ради України від 07.07.1992 р., стверджують, що спірний майновий комплекс дитячого пансіонату з лікуванням «Дубки» на момент прийняття оскаржуваного рішення був об'єктом державної власності, розпоряджатися яким могла лише держава в особі Фонду державного майна України, відтак рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради № 207/4 від 25.07.2000 р. «Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікуванням «Дубки» за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» прийнято з порушенням норм законодавства, а незаконне перебування спірного майнового комплексу у власності приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» порушує право держави як власника цього майна в особі Фонду державного майна України.
Відповідач 2, треті особи 2 та 3 заперечуючи проти задоволення позовних вимог, стверджують наступне: 1) прокурор, звертаючись з позовом до суду про визнання незаконним та скасування рішення відповідача 1 від 25.07.2000р. № 207/4, пропустив строк позовної давності і не навів жодних об'єктивних підстав та обставин, за якими причини цього пропуску можуть бути визнані поважними; 2) постановою Вищого господарського суду України від 27.05.2010р. по справі № 2/89 встановлено, що право власності за Федерацією незалежних профспілок України (правонаступником якої є третя особа 3) на майно, передане до статутного фонду ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» було закріплено на підставі договору «О закреплении прав по владению, пользованию и распоряжению профсоюзным имуществом» від 18.11.1990р., судовими рішеннями у справах № 137/7 від 06.03.2001р., від 09.09.2008р. № 48/202-20/191 встановлено, що майно ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» ніколи не перебувало у віданні будь-якої загальносоюзної громадської організації, в тому числі Всесоюзної Центральної Ради професійних спілок, відповідно прокурор безпідставно посилається на Закон України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташованих на території України» та постанову ВР Української РСР від 29.11.1990р. № 506; 3) прокурором в порушення ст. 33 ГПК України не надано жодних доказів права власності держави на спірне майно; 4) постанова ВР України від 10.04.1992р. «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організації колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» та постанова від 04.02.1994р. «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» не поширюють свою дію на профспілкові організації Федерації профспілок України, оскільки вони ще в жовтні 1990 року вийшли зі складу ВЦСПС, крім того, вони не підлягають до застосування, оскільки суперечать нормі ст. 92 прийнятої Конституції України, згідно якої правовий режим власності визначається виключно законами України; 5) комплекс «Санаторій для батьків з дітьми «Дубки» був переданий відповідачу 2 при його створенні на підставі постанови Президії ради Федерації незалежних профспілок України № 11-1-1 від 22.11.1991р. «Про створення акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» і постановою Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997р. у справі № 137/7 було відмовлено в позові Фонду державного майна України про визнання недійсними установчих документів АТ «Укрпрофоздоровниця»; 6) станом на момент звернення прокурора з позовом та на момент розгляду справи сплив встановлений ст. 344 ЦК України строк для набуття відповідачем 2 права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, оскільки відповідач 2 більше десяти років відкрито, добросовісно та безперервно продовжує володіти та користуватися спірним нерухомим майном та нести тягар щодо його утримання.
Рішенням господарського суду Київської області від 27.09.2011 р. у справі № 9/107-11 позов задоволено повністю; визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області № 207/4 від 25.07.2000р. «Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікуванням «Дубки» за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»; визнано право власності держави в особі Фонду державного майна України на будівлі та споруди дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікуванням «Дубки», а саме адмінкорпус площею 489,5 кв.м., головний корпус площею 881,6 кв.м., столова площею 310,5 кв.м., гараж-майстерня площею 283,7 кв.м., котельня-басейн площею 315,0 кв.м., конюшня, сарай, вбиральня, водонапірна вежа, бензосклад-сарай, сарай, вбиральня, №1-5 огорожа, І замощення за адресою м. Ірпінь, вул. Мінеральна 2, балансовою вартістю 11 416 900,00 грн., витребувано із чужого незаконного володіння приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» спірні будівлі та споруди на користь держави в особі Фонду державного майна України; стягнуто солідарно з відповідачів в доход Державного бюджету України 14169,00 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.02.2012р. рішення господарського суду Київської області у справі № 9/107-11 від 27.09.2011р. змінено в частині розподілу між сторонами судових витрат., в частині визнання незаконним та скасування рішення, визнання права власності держави на спірне майно та витребування майна з чужого незаконного володіння на користь держави в особі Фонду державного майна України рішення залишено без змін. Ухвалою від 15.01.2013р. господарського суду Київської області залишено без задоволення заяву приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» про роз'яснення та відстрочення виконання рішення господарського суду Київської області від 27.09.2011р.
Постановою Вищого господарського суду України від 16.04.2014р. задоволено частково касаційну скаргу дочірнього підприємства «Санаторій для батьків з дітьми «Дубки» закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», скасовано постанову Київського апеляційного господарского суду від 17.01.2012р. та рішення господарського суду Київської області віл 27.09.2011р., справу направлено на новий розгляд до господарського суду Київської області. Постанова обгрунтована тим, що враховуючи правомірність набуття Федерацією профспілок України майна в порядку правонаступництва від колишньої Ради профспілок України та загальної Конфедерації Профспілок СРСР, те, що спірний майновий комплекс належав до профспілкового майна, яке до державної власності не відносилось, та був внесений до статутного фонду Закритого акціонерного товариства «Укрпрофоздоровниця» на законних підставах, враховуючи зміни, що відбулись в законодавстві України, є підстави вважати, що право власності на спірне нерухоме майно за відповідачем 2 оспорюваним рішенням було визнано за наявності достатніх правових підстав. Відповідно висновки про незаконність оспорюваного рішення від 25.07.2000р. № 207/4 є передчасними та суперечливими.
Рішенням господарського суду Київської області від 18.09.2014р. у справі № 9/107-11, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.01.2015р., в позові прокурору міста Ірпеня відмовлено повністю. Рішення мотивоване тим, що оскаржуване рішення Ірпінської міської ради від 25.07.2000р. № 207/4 прийнято у відповідності до чинного законодавства, відповідачем 2 правомірно було набуто у власність спірне нерухоме майно, що належало до профспілкового майна і до державної власності не відносилось, шляхом внесення вказаного майна до статутного фонду ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», у зв'язку з чим є безпідставними вимоги прокурора про визнання незаконним та скасування рішення виконкому Ірпінської міської ради від 25.07.2000р. №207/4, про визнання права власності на спірне майно за державою та про витребування майна з незаконного володіння відповідача 2 на користь держави в особі Фонду державного майна України.
Постановою Вищого господарського суду України від 16.03.2015р. частково задоволено касаційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області, постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.01.2015р. та рішення господарського суду Київської області від 18.09.2014р. скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова мотивована тим, що господарськими судами попередніх інстанцій не було повно та всебічно досліджено всі обставини передачі спірного майна у відання Української республіканської ради профспілок, правонаступником якої стала рада Федерації незалежних профспілок України, а у подальшому - Федерація професійних спілок України, таким обставинам також не було надано належної правової оцінки, з врахуванням чинних на той час норм законодавства, які регулювали порядок зміни форми власності нерухомого майна.
За результатами авторозподілу для нового розгляду справи визначено головуючу суддю Конюх О.В., також шляхом автоматизованого розподілу справ визначено інших суддів, які входять до складу колегії: суддів Бабкіну В.М. та Лилака Т.Д.
Ухвалою від 30.03.2015р. справа прийнята до провадження колегією суддів у складі Суддя Конюх О.В. - головуюча, судді Бабкіна В.М. та Лилак Т.Д.
В судовому засіданні 22.04.2015р. розпочато розгляд справи по суті та оголошено перерву в судовому засіданні до 20.05.2015р. до 14 год. 30 хв., про що присутні представники були повідомлені особисто під розпис, а відсутні учасники провадження були повідомлені шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням копії відповідної ухвали в порядку ст. 87 ГПК України. В судовому засіданні 20.05.2015р. продовжено розгляд справи по суті.
20.05.2015р. від прокуратури Київської області надійшли додаткові письмові пояснення від 20.05.2015р. № 05/2-769 вих-15, які були залучені судом до справи.
Від відповідача 2 - приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» надійшло клопотання від 20.05.2015р. про призначення у справі судової будівельно-технічної та економічної експертизи. Заявник просив винести на експертизу наступні питання:
- яку площу мали спірні об'єкти, які знаходяться за адресою м. Ірпінь, вул.. Мінеральна 2;
- коли і в якому обсязі було проведено останні невід'ємні поліпшення об'єктів, які знаходяться за адресою м. Ірпінь, вул. Мінеральна 2, починаючи з 1960 року;
- чи підтверджується документально учать держави у фінансуванні будівництва чи реконструкції об'єктів нерухомості, які знаходяться за адресою м. Ірпінь, вул. Мінеральна 2.
Крім того, відповідачам 2 було подано клопотання від 20.05.2015р. в порядку ст. 38 ГПК України, в якому відповідач просив витребувати у прокуратури та Фонду державного майна України 1) правовстановлюючий документ на підтвердження державного права власності та реєстрації права власності на спірне майно за позивачем; 2) витяг з Єдиного реєстру об'єктів державної власності з огляду на зміст ст. 1 Положення про Єдиний реєстр об'єктів державної власності», затверджений постановою КМУ № 467 від 14.04.2004р.; 3) постанову Ради УРСР від 23.04.1960р. № 606 (повний текст) з переліком об'єктів, що були передані Українській раді профспілок.
Розглянувши подані клопотання, колегія суддів відмовила в їх задоволенні.
Відповідно до ст. 41 ГПК України господарський суд призначає судову експертизу для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань. Відповідно до пункту 1 Інформаційного листа ВГСУ від 27.11.2006р. №01-8/2651 «Про деякі питання призначення судових експертиз» судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмета доказування, тобто в разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.
Питання, які відповідач 2 пропонує поставити для вирішення судовому експерту, по-перше, не входять до предмету доказування у даній справі, а відтак, не належать до обов'язкового встановлення та дослідження судом. По-друге, зазначені питання згідно Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених Наказом Мін'юсту від 08.10.1998р. № 53/5 "Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень", не належать до питань, які можуть бути вирішені в процесі будівельно-технічної або економічних експертиз. По-третє, формулювання зазначених питань, запропонованих відповідачем 2, спонукатиме експерта до збору додаткових доказів, що взагалі не властиво роботі експерта, оскільки відповідно до пункту 2.3 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої Наказом Мін'юсту від 08.10.1998р. № 53/5 експерту забороняється самостійно збирати матеріали, які підлягають дослідженню, а також вибирати вихідні дані для проведення експертизи, якщо вони відображені в наданих йому матеріалах неоднозначно а також вирішувати питання, які виходять за межі спеціальних знань експерта та з'ясовувати питання права.
Подане відповідачем 2 клопотання про витребування доказів не відповідає вимогам ст. 38 ГПК України, яка визначає, що у клопотанні повинно бути зазначено який доказ витребовується, обставини, що перешкоджають його наданню, підстави, з яких випливає, що цей доказ має підприємство чи організація. З огляду на матеріали, що містяться у справі, а також на неодноразово подані прокурором та позивачем усні та письмові пояснення, суд вбачає, що докази, які просить витребувати відповідач 2, у прокуратури та Фонду державного майна відсутні.
За таких обставин, заявлені в клопотаннях вимоги не стосуються предмету спору та не впливають на його розгляд по суті.
Розглянувши позов прокурора міста Ірпеня (далі по тексту - прокурор), в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, м. Київ (далі по тексту - ФДМУ), до відповідачів - 1) виконавчого комітету Ірпінської міської ради, м. Ірпінь (далі по тексту - виконком Ірпінської міськради) та 2) приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», м. Київ (далі по тексту - ПрАТ «Укрпрофоздоровниця»), за участю: третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - 1) комунального підприємства «Ірпінське бюро технічної інвентаризації», м. Ірпінь (далі по тексту - Ірпінське БТІІ), 2) дочірнього підприємства «Санаторій для батьків з дітьми «Дубки» закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», м. Ірпінь (далі по тексту - Санаторій «Дубки»), 3) Федерації профспілок України, м. Київ, всебічно та повно вивчивши зібрані у справі докази, з врахуванням позиції, викладеної у постанові Вищого господарського суду України від 16.03.2015р., яка в порядку ст. 111-12 ГПК України є обов'язковою для суду першої інстанції під час нового розгляду справи господарський суд
встановив:
Українській республіканській раді профспілок передано усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати Міністерства охорони здоров'я. Вказане здійснено на підставі Постанови Ради Міністрів УРСР "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" №606 від 23.04.1960р.
Згідно з даною Постановою Ради Міністрів УРСР передачу курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій зобов'язано здійснити у відання профспілкових органів безоплатно, з усім обладнанням, транспортом, допоміжними підприємствами і підсобними господарствами, спорудами, жилими будинками, земельними ділянками, парками станом на 01.01.1960 р., а також асигнуваннями на їх утримання, планами з праці, фондами персональних надбавок, капіталовкладеннями, фондами на всі види матеріалів і лімітами на проектування за планом на 1960 рік, невикористаними централізованими коштами курортного збору і амортизаційного фонду та іншими коштами за балансом на 01.01.1960 р.
В подальшому, на XV з'їзд профспілок України прийнято Декларацію про утворення Федерації незалежних профспілок України та Положення про Федерацію незалежних профспілок України.
З наведених актів вбачається, що Рада Федерації незалежних профспілок України є правонаступником Укрпрофради.
22 листопада 1991 року Президією ради Федерації незалежних професійних спілок України прийнято Постанову "Про створення Акціонерного товариства лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця" №11-1-1 від 22.11.1991р., на підставі якої Федерацією незалежних профспілок України та Фондом соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності укладено установчий договір про створення Акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" від 04.12.1991р.
За таких обставин, рішенням Виконавчого комітету Ленінської райради міста Києва №971 від 23.12.1991 р. зареєстровано Закрите акціонерне товариство "Укрпрофоздоровниця", яке створено на майні його засновників (Федерації професійних спілок України та Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності). Вкладом Федерації професійних спілок України стали основні фонди та оборотні кошти санаторно-курортних закладів, підприємств і організацій профспілок загальною вартістю 751 234 350 грн. 00 коп., що становить 92,92% розміру статутного фонду, в тому числі до статутного капіталу ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" передано спірний майновий комплекс Санаторію «Дубки».
25.07.2000р. виконкомом Ірпінської міськради прийнято рішення № 207/4 "Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікуванням "Дубки" за Закритим акціонерним товариством "Укрпрофоздоровниця", яким визнано за відповідачем 2 право власності на об'єкти нерухомого майна ДП "Санаторій для батьків з дітьми "Дубки", що знаходяться за адресою: м. Ірпінь, вул. Мінеральна, 2, а також доручено КП "Ірпінське БТІ" оформити та видати правовстановлюючі документи на наступні будівлі: літера "А" адмінкорпус площею 489,5 кв.м., літера "В" головний корпус площею 881,6 кв.м., літера "Г" столова площею 310,5 кв.м., літера "З" гараж-майстерня площею 283,7 кв.м., літера "И" котельня-басейн площею 315,0 кв.м., літера "Д" конюшня, літера "Е" сарай, літера "Ж" вбиральня, літера "Л" водонапірна вежа, літера "К" бензосклад, літера "М" сарай, літера "Н" сарай, літера "П" вбиральня, №1-5 огорожа, І замощення, розташовані за адресою: м. Ірпінь, вул. Мінеральна, 2.
На підставі вказаного рішення 14.09.2000 р. відповідачу 2 видано свідоцтво на будівлі та споруди дитячого санаторію "Дубки", про що внесено відповідний запис у реєстрову книгу №1-4 за реєстровим №4.
Прокурор просить суд визнати недійсним з моменту прийняття вказане рішення виконкому Ірпінської міської ради від 25.07.2000р. № 207/4.
Відповідно до підпункту 10 пункту б) статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції від 22.06.2000р., чинній на момент прийняття оспорюваного рішення), до делегованих повноважень виконавчих органів міських рад належав облік та реєстрація відповідно до закону об'єктів нерухомого майна незалежно від форм власності, які у 2000 році здійснювались у порядку, передбаченому Інструкцією про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженою Наказом Держбуду України від 09.06.1998р. № 121.
Згідно підпунктом а) пункту 4.1 ст.4 вказаної Інструкції визначено виключний перелік осіб, яким, органам місцевого самоврядування було надано повноваження оформлювати права власності на об'єкти нерухомого майна з видачею свідоцтва про право власності. В тому числі таке оформлення права власності могло бути здійснено фізичним та юридичним особам на підставі документів, встановлених законодавством, які підтверджують їх право власності на об'єкти нерухомого майна.
При цьому вичерпний перелік правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності на об'єкти нерухомого майна, було наведено у додатку 1 до вказаної інструкції. Вказаний перелік включав:
1. Договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, посвідчені державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами.
2. Свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що видаються державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами.
3. Свідоцтва про право на спадщину, видані державними нотаріальними конторами.
4. Свідоцтва про придбання житлових будинків з прилюдних торгів, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами.
5. Свідоцтва про придбання об'єктів нерухомого майна на аукціонах з реалізації заставленого майна, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами.
6 Свідоцтва про право власності на об'єкти нерухомого майна, видані органами державної виконавчої влади чи місцевого самоврядування.
7. Свідоцтва про право власності, видані органами приватизації наймачам квартир у державному житловому фонді.
8. Свідоцтва про право власності на спадщину та свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, оформлені консульськими установами України.
9. Договори купівлі-продажу, міни, зареєстровані біржею.
10. Договори відчуження між юридичними особами недержавної форми власності.
11. Рішення судів, арбітражних судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна.
12. Акти про денаціоналізацію (демуніципалізацію) будівель.
13. Витяг із нотаріально посвідченого договору, укладеного між житлово-будівельним колективом або членом цього колективу і виконкомом міської (районної) ради депутатів трудящих, про безстрокове користування відведеною земельною ділянкою і про будівництво багатоквартирного будинку з правом власності на окрему квартиру, за наявності акта про прийняття будинку в експлуатацію.
14. Рішення товариського суду про розподіл майна колишнього колгоспного двору.
15. Мирова угода, затверджена ухвалою суду.
16. Накази органів Фонду державного майна з додатком - переліком об'єктів нерухомого майна про передачу у власність цих об'єктів акціонерним товариствам.
17. Копія виконавчого листа щодо конфіскації об'єкта нерухомого майна та копія опису нерухомого майна, затверджена суддею.
Дублікати правовстановлювальних документів, видані нотаріальними конторами, приватними нотаріусами, органами приватизації, державними архівами.
18. Свідоцтва про право власності, видані Державним управлінням справами на житлові та нежитлові об'єкти суб'єктам, що беруть участь разом з Державним управлінням справами у будівництві нового житла.
Як вбачається з тексту оспорюваного рішення від 25.07.2000р. №207/1, підставою для видачі свідоцтва про право власності ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» на об'єкти нерухомого майна дитячого пансіонату з лікуванням «Дубки» було подання ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», тобто документ, який не є правовстановлюючим документом в розумінні вичерпного переліку, наведеного у Додатку №1 до Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженою Наказом Держбуду України від 09.06.1998р. № 121, відповідно не могли бути підставою для здійснення реєстрації права власності.
Крім того, як зазначалося вище, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» до делегованих повноважень виконавчих органів міських рад належали облік та реєстрація відповідно до закону об'єктів нерухомого майна незалежно від форм власності, а не визнання права власності на об'єкти нерухомого майна.
Частиною другою ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
За таких обставин у виконкому Ірпінської міськради були відсутні визначені законом підстави для прийняття рішення від 25.07.2000р. №207/4 про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства дитячого пансіонату з лікуванням «Дубки» за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»
Також судом встановлено, що відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинку відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоров'я було зобов'язано передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок.
Згідно з п. 2 вказаної постанови Ради Міністрів УРСР майно передавалося профспілковим органам у відання.
Передача спірного майна у відання профспілкам мала місце у період дії Конституції (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937р.
Статтею 4 Конституції (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 р. визначено, що економічну основу УРСР становлять соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що утвердилися внаслідок ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя та засоби виробництва і знищення експлуатації людини людиною.
Відповідно до ст. 5 зазначеної Конституції УРСР (1937 р.) соціалістична власність в УРСР має або форму державної власності (всенародне добро), або форму кооперативно-колгоспної власності (власність окремих колгоспів, власність кооперативних об'єднань).
При цьому, у виключній власності держави були, зокрема, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави (ст. 11 Конституції УРСР 1937 р.).
Згідно зі ст.ст. 6, 7 Конституції УРСР (1937 р.) земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудні, залізничний, водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв'язку, організовані державою великі сільськогосподарські підприємства (радгоспи, машинно-тракторні станції і т. п.), а також комунальні підприємства і основний житловий фонд у містах і промислових пунктах є державною власністю, тобто всенародним добром.
Громадські підприємства в колгоспах і кооперативних організаціях з їх живим і мертвим реманентом, продукція, що її виробляють колгоспи та кооперативні організації, так само їх громадські будівлі, становлять громадську, соціалістичну власність колгоспів і кооперативних організацій.
Згідно із ст. 9 Конституції УРСР (1937 р.) поруч з соціалістичною системою господарства, яка є панівною формою господарства в УРСР, допускається законом дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке ґрунтується на особистій праці і виключає експлуатацію чужої праці.
Тобто, Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 р., яка була діюча станом на 1960 р., для будь-яких установ, організацій, підприємств передбачала форму власності на майно лише у вигляді соціалістичної власності. За таких обставин, госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати, які згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 були передані профспілковим органам, могли бути передані тільки у господарське відання, а не у власність.
Право повного господарського відання - це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності.
Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства (ст. 37 Закону України "Про власність").
Поява цієї правової категорії зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права підприємства щодо виділеного йому державою майна. Відмінність права власності та права господарського відання полягає насамперед у характері цих прав. Суд звертає увагу на те, що, оскільки право власності є основним, самостійним правом, у той час як право господарського відання насамперед залежить від права власності, то право господарського відання є речовим правом вторинного характеру.
Крім того, аналізуючи норми цивільного законодавства, суд дійшов висновку, що право господарського відання передбачено лише стосовно об'єктів державної власності.
Зазначене також підтверджується змістом постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР".
Аналізуючи зміст постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР", відповідно до якої Рада Міністрів Української постановила Держплану УРСР, Міністерству фінансів УРСР за участю Української республіканської Ради профспілок внести в план і бюджет Української РСР на 1960 рік зміни, що випливають із цієї постанови, а також зобов'язала Держплан СРСР передбачати, починаючи з 1961 року, в річних і перспективних планах по бюджету державного соціального страхування необхідні капітальні вкладення на будівництво і проектування санаторно-курортних установ, виділяти на будівництво, розширення, ремонт і благоустрій санаторіїв і будинків відпочинку необхідні матеріали, обладнання і транспорт, то суд дійшов висновку, що, оскільки спірні об'єкти нерухомості фінансувалися з бюджету державного соціального страхування, то профспілкові санаторії належали до об'єктів державної власності.
20.04.1978 р. на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання прийнято Конституцію (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Статтями 10-13 Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної республіки (1978 р.) також установлено, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Правом особистої власності були наділені лише громадяни.
Зокрема, ст. 10 Конституції УРСР (1978 р.) чітко визначено, що майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань, є соціалістичною власністю.
Відповідно до ст. 20 Закону УРСР "Про власність" від 07.02.1991 р. професійні спілки є суб'єктами права колективної власності.
Статтею 21 зазначеного Закону передбачено підстави виникнення права колективної власності. Цією статтею закону не передбачено підстав виникнення права власності громадського об'єднання шляхом передачі майна від союзних громадських організацій новоствореним в України громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією.
Документів, на підтвердження того, що спірне майно було передано державою профспілковим органам у будь-який час (з 1960 р. по 1991 р.) з господарського відання у власність суду не надано.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що майно, яке є предметом спору, перебувало у державній (соціалістичній) власності Української РСР, а при оголошенні незалежності державою Україна, це майно перейшло у державну власність України, а тому профспілковий орган не мав права власності на спірне майно і, як наслідок, не набув права розпорядження ним.
Згідно із Главою VI Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990р. Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.
Відповідно до ст.4 Закону України "Про економічну самостійність Української РСР" від 03.08.1990р. основу економічної самостійності Української РСР утворює власність її народу на національне багатство. Власністю народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний, науковий і технічний потенціал, розташований на території республіки. До власності народу України належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, банки, кредитні установи, майно торгових, комунальних та інших підприємств, а також житловий фонд та інше майно на території України.
Пунктом 1 Постанови Верховної Ради Української РСР від 03.08.1990 р. "Про реалізацію Закону "Про економічну самостійність Української РСР" встановлено імперативне правило, що всі дії суб'єктів господарських відносин, які суперечать державному суверенітету та економічним інтересам Української РСР, визнаються недійсними і забороняються.
Постановою Верховної Ради УРСР "Про управління державним майном Української РСР" від 15.10.1990р. передбачено, що з метою захисту майнових прав та інтересів республіки, ефективного використання й збереження державного майна в умовах переходу до ринкових відносин і різноманітності форм власності до прийняття Закону Української РСР про Раду Міністрів Української РСР покласти на Раду Міністрів УРСР здійснення функцій по управлінню державним майном Української РСР, що є у загальнореспубліканській власності.
Постановою Верховної Ради Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 29 листопада 1990 року № 506 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.
Указом Президії Верховної ради України від 30.08.1991р. "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" встановлено, що підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України, з прийняттям цього Указу переходять у державну власність України.
Одночасно, вказаним нормативно-правовим актом встановлено, що рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24.08.1991р. "Про проголошення незалежності України" без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.
Статтею 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991р. передбачено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України. Статтею 4 вказаного Закону України встановлено, що рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24.08.1991 р. "Про проголошення незалежності України" без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.
На виконання Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991р. Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову № 227 від 24.09.1991р., відповідно до якої організацію роботи по переходу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, що розташовані на території України, у відання органів державного управління України покладено на Урядову комісію, створену розпорядженням № 237 від 11.09.1991р. Кабінету Міністрів України, Фонд державного майна України та органи державного управління України, у відання яких переходять зазначені підприємства.
Згідно з Постановою Верховної Ради України № 2268-XII від 10.04.1992р. "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР вирішено тимчасово передати Фонду державного майна України.
Постановою Верховної Ради України № 3943-ХІІ від 04.02.1994р. "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.
З метою збереження майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна Рада України своєю Постановою від 10.04.1992 р. № 2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" тимчасово, до визначення правонаступників, передала Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих загальносоюзних громадських організацій.
Цивільний кодекс Української РСР, дублюючи положення Конституції, визначив, що власність профспілкових та інших громадських організацій є соціалістичною та передбачав можливість передачі профспілкам майна державних організацій (ст. 91). Профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень) (ст. 97).
Виділення з державної власності такого виду власності, як комунальна, здійснено лише у 1990 році після введення в дію Закону СРСР "Про власність" та прийняття у 1991 році Закону УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування" та Закону УРСР "Про власність".
Як вже зазначалося вище, в період існування Радянського Союзу державне майно закріплювалось за державними організаціями та передавалось із відання однієї організації до іншої по балансу, але суб'єкт права власності при цьому не змінювався (статті 89, 91 Цивільного кодексу УРСР 18.07.63 року).
Як вже зазначалося, після розпаду СРСР правонаступником Української республіканської Ради профспілок України стала Рада Федерації незалежних профспілок України, правонаступником якої, в свою чергу, є Федерація професійних спілок України.
У своїй діяльності профспілки керувалися загальним статутом профспілок СРСР та до 1990 року були загальносоюзною громадською організацією. В єдиній системі профспілок колишнього Союзу РСР Укрпрофрада представляла республіканську організацію і мала статус юридичної особи.
За таких обставин, враховуючи вищевикладене Санаторій «Дубки» не міг перейти у власність Федерації незалежних профспілок України, який згодом останній передав до статутного фонду ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» оскільки перейшла у державну власність відповідно до вищезазначених положень нормативно-правових актів.
Водночас, суд бере до уваги, що відповідно до Закону України від 16.06.1992 р. "Про об'єднання громадян" об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією. Особливості правового регулювання діяльності профспілок визначаються Законом України про профспілки.
Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок в Україні були визначені Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15.09.1999р. Дія цього Закону поширюється на діяльність профспілок, їх організацій, об'єднання профспілок, профспілкових органів і на профспілкових представників у межах їх повноважень, на роботодавців, їх об'єднання, а також на органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
До набуття чинності Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" профспілки в Україні у своїй діяльності керувались положеннями Закону України "Про об'єднання громадян".
Згідно із ст. 21 Закону України "Про об'єднання громадян" об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.
Статтею 20 Закону України "Про власність" від 07.02.1991 р. № 697-ХІІ зі змінами та доповненнями (втратив чинність 20.06.2007 р.) було визначено, що професійні спілки та їхні громадські об'єднання є суб'єктами права колективної власності.
Відповідно до ст. 21 Закону України "Про власність" право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.
Таким чином, вказаними нормативно-правовими актами не передбачало підстав виникнення права власності громадського об'єднання шляхом передачі майна від загальносоюзних громадських організацій новоствореним в Україні громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією.
Згідно з п. 1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 07.07.1992 р., Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна та виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.
В силу положень ст. 4, ч. 1 ст. 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" встановлено, що Фонд державного майна України є суб'єктом управління об'єктами державної власності та здійснює відповідно до законодавства право розпорядження майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього СРСР, яке має статус державного.
Враховуючи наведені нормативні акти стосовно права власності держави Україна після розпаду СРСР, історії створення спірного майна та створення відповідача 2, суд приходить до висновку, що з проголошенням незалежності 24.08.1991 р. право власності на спірний об'єкт набула держава та відповідно до Постанов Верховної Ради України від 10.04.1992 р. № 2268-ХІІ та від 01.03.1994 р. № 3943-ХІІ орган якому надані повноваження прийняти та розпоряджатись спірним об'єктом до визначення суб'єктів його права є Фонд державного майна України.
За таких обставин, доводи прокурора і позивача про те, що суб'єкти права власності майна загальносоюзних профспілок колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, законодавчо не визначені, тому це майно є загальнодержавною власністю і право розпоряджатися ним, у тому числі спірним об'єктом, повинно здійснюватися Фондом державного майна України є правомірними.
Таку ж позицію підтримує Верховний Суд України (постанови від 16.09.2014р. у справі № 51/227, від 25.11.2014р. у справі № 5002-26/3170-2011, від 04.02.2015р. у справі № 52/250-45/540-2012)), висновки яких в порядку ст. 111-28 ГПК України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.
За змістом Закону України "Про приватизацію державного майна" відчуження майна, що перебуває у державній власності, можливе в порядку його приватизації, яка здійснюється на основі передбачених ч. 2 ст. 2 Закону принципів, визначеними у ст. 7 Закону органами у порядок і способи, які передбачені розділом ІІ Закону.
В даному випадку державне майно вибуло з володіння держави без її волі та згоди (не надано також доказів делегування державою права розпорядження спірним майном іншим особам), тобто відсутній правочин за яким власником чи особою, якій власником делеговано право розпорядження майном, здійснено відчуження майна.
Посилання відповідача 2 та третьої особи на те, що станом на день звернення прокурора до суду з позовом сплив встановлений законом строк для набуття права власності відповідачем 2 на спірне нерухоме майно за набувальною давністю, судом відхиляється.
Аналіз ст. 344 ЦК у сукупності, зокрема, з нормами ч. 3 ст. 335, ч. 3 ст. 1157 ЦК України, дає підстави для висновку, що законодавець лише приблизно визначив коло об'єктів набувальної давності, вказавши на можливість набуття рухомих і нерухомих речей, включаючи земельні ділянки, транспортні засоби і цінні папери, та не зазначивши винятки.
Окремі групи об'єктів набувальної давності мають особливий статус: нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери.
Так, закон передбачає, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК України), тобто для набуття права власності на ці об'єкти володілець повинен звернутись до суду. Набрання рішенням суду законної сили є підставою для виникнення права власності на зазначені види майна, крім нерухомого, право власності на яке підлягає державній реєстрації. На цей вид майна право власності за набувальною давністю виникає з моменту державної реєстрації цього права. Відповідач 2 до суду з позовом про набуття права власності на нерухоме майно Санаторію «Дубки» за набувальною давністю не звертався.
Згідно до ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Згідно до частини 1 ст. 393 ЦК україни правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Відповідно до ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно до ст. 387 ЦК України власнику належить право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Разом із тим, відповідачами та третьою особою в порядку частини 3 ст. 267 ЦК України заявлено про застосування у справі позовної давності.
Позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України, - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України, та у господарських відносинах (стаття 3 Господарського кодексу України, далі - ГК України). За змістом пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 1 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені Цивільним кодексом Української РСР 1963 року.
Враховуючи, що оспорюване рішення прийняте 25.07.2000р., тобто станом на 01.01.2004р. передбачений статтею 72 ЦК Української РСР загальний трирічний термін позовної давності сплив, до відносин сторін щодо застосування у справі позовної давності мають застосовуватись положення саме ЦК Української РСР від 1963 року.
На відміну від ЦК України від 2003 року, Цивільний кодекс Української РСР не містив положень, аналогічних статті 268 ЦК України, згідно до пункту 4 якої позовна давність не поширювалась на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
Тобто до вимог про визнання недійсним рішення виконкому Ірпінської міської ради від 25.07.2000р. №207/4 слід застосовувати загальний трирічний строк позовної давності, передбачений ст. 72 ЦК Української РСР.
Відповідно до ст. 80 ЦК Української РСР, закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.
Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 76 ЦК Української РСР, відповідно до якої перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Враховуючи те, що ще в 1997 році Фонд державного майна України звертався з позовом до АТ «Укрпрофоздоровниця» про визнання недійсними установчих документів саме з тих підстав, що до статутного фонду відповідача було передано основні фонди і оборотні кошти санаторно-курортних закладів, що є державною власністю (копія рішення Вищого Арбітражного суду України від 20.01.1997 року у справі № 137/7 залучена до матеріалів справи), позивач безумовно знав про порушення права власності держави на спірне майно. А початок перебігу строку позовної давності за вимогою про визнання незаконним та скасування рішення № 207/4 для позивача пов'язаний з моментом його прийняття 25.07.2000р. Доказів того, що позивач дізнався про прийняття оскаржуваного рішення пізніше цієї дати, суду взагалі не подано, як і не наведено жодних обставин, які б свідчили про поважність причин пропуску позовної давності позивачем та прокурором.
Частинами 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у рогляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави або органі,уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України.
Таку ж позицію підтримує Верховний Суд України (постанова від 25.03.2015р. у справі № 11/163/2011/5003), висновки якої в порядку ст. 111-28 ГПК України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Відповідно до ст. 84 ЦК України від 1963 року з закінченням строку позовної давності по головній вимозі вважається, що строк позовної давності минув і по додатковій вимозі. За таких обставин, у позові прокурору слід відмовити з мотивів спливу позовної давності.
Враховуючи вищезазначене, керуючись статтею 124 Конституції України, ст. ст. 1, 22, 33, 34, 49, 69, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
У позові прокурору міста Ірпеня Київської області відмовити повністю.
Дане рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана протягом десяти днів з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 ГПК України.
Повне рішення складено: 05.06.2015 р.
Головуючий суддя О.В. Конюх
Суддя В.М. Бабкіна
Суддя Т.Д. Лилак