26 травня 2015 року Чернігів Справа № 825/1438/15-а
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Поліщук Л.О.,
за участі секретаря Хрущ Т.М.,
за участі позивача ОСОБА_1,
за участі представника відповідача Замури Л.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в режимі відеоконференції справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Начальника Менської виправної колонії №91 про зобов'язання прийняти рішення щодо проживання, -
ОСОБА_1 28.04.2015 звернувся до суду з адміністративним позовом до Начальника Менської виправної колонії №91 (далі - начальник Менської ВК №91, відповідач), у якому просить суд:
- зобов'язати начальника Менської ВК №91 розглянути заяву позивача від 17.02.2015 та прийняти рішення відповідно до вимог п.6 ч.2 ст.99 Кримінально-виконавчого кодексу України, яким дозволити ОСОБА_1 проживати разом з членами своєї сім'ї в смт. Макошине, Менського району, Чернігівської області;
- постановити окрему ухвалу, яку направити в Державну пенітенціарну службу України та прокуратуру Чернігівської області для вжиття заходів до усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивує тим, що він був переведений для відбуття покарань до дільниці соціальної реабілітації Менської ВК №91. Відбувши шість місяців покарання в дільниці соціальної реабілітації Менської ВК №91 та не маючи порушень режиму відбування покарання, позивач, на підставі ст. 99 КВК України, 17.02.2015 звернувся до начальника Менської ВК №91 із заявою в якій просив надати йому дозвіл на проживання з членами сім'ї в межах населеного пункту де розташована колонія. Проте, начальник Менської ВК №91 не прийняв відповідного рішення за результатами розгляду заяви позивача від 17.02.2015 та передав її вирішення методично-виховній раді Менської ВК №91. 04.03.2015 Методично-виховною радою Менської ВК №91 було прийнято рішення, яким позивачу відмовлено у задоволенні його заяви. Позивач вважає, вказані дії протиправними, тому звернувся до суду за захистом своїх прав.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві та зазначив, що датою заяви про надання дозволу на проживання з членами своєї сім'ї вважати 16.02.2015, а не 17.02.2015, як зазначено в позовній заяві.
Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, надав суду письмові заперечення, в яких виклав свою позицію проти доводів позивача та просив суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на те, що відповідач діяв в межах та в порядку, визначеному чинним законодавством України.
Вислухавши пояснення позивача та представника відповідача, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що згідно вироку Суворівського районного суду м. Херсона від 29.03.2012 ОСОБА_1 був засуджений за ст.ст. 364 ч.3, 307 ч.2, 14 ч.1-368 ч.2, 15 ч.2-368 ч.2, 70 ч.1 Кримінального кодексу України до 7 років 6 місяців позбавлення волі.
Згідно ухвали Менського районного суду Чернігівської області від 27.03.2014 позивач рахується засудженим за ст.ст. 364 ч.1, 307 ч.2, 14 ч.1-368 ч.2, 15 ч.2-368 ч.2, 70 ч.1 Кримінального кодексу України до 6 років позбавлення волі.
Початок строку відбування покарання з 29.03.2012.
В Менській ВК №91 позивач відбуває покарання з 09.08.2012.
15.08.2014 позивача було переведено до дільниці соціальної реабілітації Менської ВК №91.
16.02.2015 ОСОБА_1 звернувся до начальника Менської ВК №91 із заявою в якій просив надати йому дозвіл на проживання в смт. Макошине разом з дружиною (а.с.38).
Начальником колонії, згідно розпису від 17.02.2015, вирішення вказаної у заяві вимоги було передано до методично-виховної ради Менської ВК №91.
Рішенням від 04.03.2015, відповідно до протоколу №5, методично-виховна рада відмовила позивачу у наданні йому дозволу на проживання разом зі своїми рідними в межах смт. Макошине Менського району Чернігівської області (а.с.18-20).
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 99 Кримінально-виконавчого кодексу України, у дільниці соціальної реабілітації засуджені після відбуття шести місяців покарання в дільниці в разі відсутності порушень режиму відбування покарання, наявності житлових умов з дозволу адміністрації колонії можуть проживати в межах населеного пункту, де розташована колонія, із своїми сім'ями, придбавати відповідно до чинного законодавства жилий будинок і заводити особисте господарство.
Вказана стаття Кримінально-виконавчого кодексу України не встановлює строку розгляду заяви засудженого про спільне проживання з членами сім'ї.
Так, з матеріалів справи вбачається, що Виконавчий комітет Макошинської селищної ради надав дозвіл засудженому ОСОБА_1 на проживання зі своєю сім'єю за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.7).
Відповідно до протоколу №5 засідання методично-виховної ради Менської ВК №91, позивач під час перебування в дільниці соціальної реабілітації Менської ВК №91 не порушує встановлений порядок відбування покарання, виконує розпорядок дня, до роботи з благоустрою установи відноситься сумлінно (а.с.18-20).
Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст. 99 Кримінально-виконавчого кодексу України, крім інших, встановлено вимогу щодо наявності житлових умов для проживання засудженого разом з сім'єю.
В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 разом з заявою від 16.02.2015 не було подано жодного документа, що підтверджували б оренду житлового приміщення та місце майбутньої роботи, оскільки на засудженого покладено обов'язок його самостійного утримання (проживання, харчування та отримання доходу).
Щодо посилань позивача на те, що методично-виховна рада Менської ВК №91 не мала повноважень на прийняття рішення за його заявою про надання дозволу на проживання в межах населеного пункту, де розташована колонія разом із своєю сім'єю, то суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 99 Кримінально-виконавчого кодексу України, повноваження щодо прийняття рішення щодо звернення особи, яка відбуває покарання щодо надання їй дозволу на проживання разом з членами сім'ї належить виключно адміністрації колонії.
Як встановлено в судовому засіданні, на заяві позивача щодо проживання разом з сім'єю міститься запис, зроблений начальником установи - Голуб Т.Г. Відповідно до вищезазначеного запису, питання про надання можливості проживати за межами установи позивача буде розглядатись на засіданні методично-виховної ради.
Таким чином, суд приходить до висновку, що заява позивача адміністрацією установи, а саме начальником Менської ВК №91, - розглядалась.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, на засіданні методично-виховної ради Менської ВК-91 04.03.2015, головував начальник Менської ВК №91 підполковник внутрішньої служби Голуб Т.Г., присутні: в.о. першого заступника начальника установи з НБ, О і ОР ст. лейтенант вн. служби Гуза В.М., заступник начальника установи з СВПР капітан вн. служби Бур С.В., начальник відділу НіБ капітан вн. служби Єрош С.О., психолог відділу СВПР Галюк А.М., директор виробництва капітан внутрішньої служби Крищенко О.С., начальник медичної частини Хотян С.І., начальник ДСР майор внутрішньої служби Жердецький В.М. (а.с. 18-20). Таким чином, рішення про відмову засудженому ОСОБА_1 в можливості проживання зі своєю сім'єю в смт. Макошино приймалося за участю адміністрації установи.
Відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №7 від 20.05.2013, суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
Як вбачається зі змісту ч. 2 ст. 99 Кримінально-виконавчого кодексу України, проживання разом з сім'єю за межами колонії - це право засудженого, реалізація якого знаходиться у прямій залежності від дозволу адміністрації колонії.
Отже, адміністрація колонії, з урахуванням вимог зазначених у ч. 2 ст. 99 Кримінально-виконавчого кодексу України, приймає рішення щодо надання дозволу на проживання засудженого з сім'єю за межами колонії - на основі адміністративного розсуду.
Таким чином, з огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо зобов'язання начальника Менської ВК №91 розглянути його заяву від 16.02.2015 та прийняти рішення відповідно до вимог п.6 ч.2 ст.99 Кримінально-виконавчого кодексу України, яким дозволити позивачу проживати разом з членами своєї сім'ї в смт. Макошине, Менського району, Чернігівської області, задоволення не підлягають.
Що стосується вимоги позивача постановити окрему ухвалу, яку направити в Державну пенітенціарну службу України та прокуратуру Чернігівської області для вжиття заходів до усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону, то суд також відмовляє в її задоволенні, оскільки вона є похідною від першої.
Крім того, відповідно до статті 166 Кодексу адміністративного судочинства України винесення окремої ухвали є виключним правом суду, в разі виявлення під час розгляду справи порушення закону.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При вирішенні даної справи судом були враховані положення частини 3 статті 2, частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, довів правомірність своїх дій.
Згідно з частин 1, 3 статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому в задоволенні адміністративного позову необхідно відмовити повністю.
Відповідно до статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати з відповідача не стягуються.
Керуючись статтею 124 Конституції України, статтями 9, 69-71, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Чернігівський окружний адміністративний суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.
Постанова суду набирає законної сили в порядку статей 167, 186 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання її копії.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Суддя Л.О. Поліщук