Справа № 22-ц/796/ 5608 /2015 Головуючий у 1-ій інстанції - Москаленко К.О.
Доповідач - Поливач Л.Д.
27 травня 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі:
головуючого: Поливач Л.Д.
суддів: Шахової О.В., Головачова Я.В.
при секретарі Бугай О.О.
за участю осіб: представника позивача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» про стягнення заборгованості за договором банківського вкладу;
за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк», поданою представником Папаіка Ігорем Миколайовичем
на ухвалу Печерського районного суду м.Києва від 09 лютого 2015 року
Ухвалою Печерського районного суду м.Києва від 09.02.2015 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ «Приватбанк» про стягнення заборгованості за договором банківського вкладу.
Не погоджуючись з ухвалою суду, Папаіка І.М., діючи в інтересах ПАТ КБ «Приватбанк» подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду та передати справу до суду першої інстанції для вирішення питання про підсудність справи. Посилається на порушення судом норм процесуального права, недотримання правил підсудності.
Апелянт зазначає, що відповідачем у справі є ПАТ КБ «Приватбанк», місцезнаходження якого є м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, б. 50, про що зазначено в Статуті, а тому дана справа повинна розглядатись відповідним судом за місцем знаходження банку. При вирішенні питання про те, чи підпадає договір банківського вкладу під дію Закону «Про захист прав споживачів», характер правового регулювання (вид договору) значення не має. Визначальним є надання послуг виключно для власних та інших потреб, не пов'язаних з отриманням прибутку. В той же час, така послуга, як банківський вклад, не підпадає під визначення Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки обов'язковою умовою банківського вкладу є виплата вкладнику відсотків, тобто отримання прибутку. Таким чином, правовідносини, що склалися між Позивачем та Відповідачем, на думку апелянта, не підпадають під дію ЗУ «Про захист прав споживачів» та повинні розглядатися судом відповідно до ст.109 ЦПК України. Отже, на думку апелянта, оскаржувана ухвала постановлена судом з порушенням правил підсудності та підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання її підсудності.
В суді апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_2 заперечував проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на законність та обґрунтованість постановленої судом ухвали. Позивач ОСОБА_3, представник відповідача ПАТ КБ «Приватбанк» в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про що свідчать відповідні розписки. Причини неявки свого представника в судове засідання банк суду не повідомив, колегія суддів розцінила ці причини як неповажні та дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника банку, у відповідності до вимог ч.2 ст.305 ЦПК України.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість постановленої ухвали в цій частині, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню.
Відповідно до ч.1 п.1 ст.312 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає ухвалу без змін, якщо судом першої інстанції постановлено ухвалу з додержанням вимог закону.
Для класифікації правовідносин як таких, на які поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», визначальними є їх суб'єктний склад та мета.
Відповідно до п. 22 ст. 1 Закону України від 12.05.1991 № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
При цьому під продукцією, згідно з п.19 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» розуміється будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.
У відповідності до п.17 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.
Згідно з п. 3 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги.
Таким чином, визначальною ознакою для класифікації правовідносин, що виникають з договорів про надання послуг як таких, що підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» є їх суб'єктний склад(замовником послуг має бути фізична особа, а виконавцем- суб'єкт господарювання) та мета замовлення послуг (для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника).
Оплатність та/або реальність договору, на які вказує Апелянт, не має визначального значення для визначення того, чи поширюються на нього вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», чи ні. Аналогічно, не має значення, чи отримала внаслідок укладення такого договору фізична особа, що замовила послугу (споживач) прибуток. Головне - в якому статусі виступає замовник (як фізична особа чи як суб'єкт підприємницької діяльності або як найманий працівник) і для яких цілей він замовляє продукцію.
Підтвердженням цьому - положення листа Верховного Суду України від 01.02.2013 року «Судова практика з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009 - 2012 рр.)» (далі - Лист ВСУ від 01.02.2013 року), в якому, зокрема, зазначено, що при вирішенні питання про можливість застосування до спірних правовідносин положень Закону № 1023-ХІІ суду необхідно з'ясувати, для яких цілей використовується придбана продукція: особистих потреб фізичної особи чи її використання пов'язане із підприємницькою діяльністю фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності.
Відповідно, якщо громадянин (покупець, замовник) у правовідносинах виступає як підприємець, або фактично використовував чи мав намір використовувати придбаний товар у підприємницькій діяльності, чи як найманий працівник, то на його відносини з продавцем Закон № 1023-ХІІ не поширюється.
На правовідносини, що виникають з договору банківського вкладу поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів».
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України від 12.07.2001 № 2664-ІП «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України від 12.07.2001 № 2664-ІП «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими вважаються такі послуги:
14) банківські та інші фінансові послуги, що надаються відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Згідно з положеннями ст. 47 Закону України від 07.12.2000 № 2121-ІН «Про банки та банківську діяльність» до банківських послуг належать:
1) залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб:
У відповідності до положень ч. 1 ст. 1068 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Отже, приймаючи від інших осіб грошові кошти (вклади) на умовах договору банківського вкладу, банк, тим самим, надає своєму клієнту фінансову послугу. Відтак, виходячи з вищевикладеного, якщо така послуга надається фізичній особі для її особистих цілей, то на правовідносини, що виникають у зв'язку з наданням такої послуги поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів».
На це ж вказується і у Листі ВСУ 01.02.2013 року, де зазначено, що сам характер фінансово-кредитних відносин, стороною в якій є фізична особа, а також використані у Законах № 1023-ХІІ та № 2664-ІП терміни «споживчий кредит», «фінансова установа», «фінансова послуга» дають підстави вважати, що правовідносини, які виникають із кредитних договорів, договорів банківського вкладу, договорів страхування, підпадають під дію Закону N° 1023-ХІІ.
Отже, ВСУ прямо вказує, що на договори банківського вкладу, укладені між банками та фізичними особами, поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів».
Твердження Апелянта про зворотне протирічать як сутності таких договорів, так і вищевказаним роз'ясненням ВСУ.
Положення постанови Пленуму ВСУ N 5 від 12.04.96 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» не протирічать положенням листа ВСУ від 01.02.2013 року. Адже в постанові Пленуму ВСУ N 5 від 12.04.96 дається лише приблизний і не вичерпний перелік договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян, про що свідчать слова «у тому числі...».Тобто, про договори банківського вкладу просто не згадується. Натомість в Листі ВСУ від 01.02.2013 року чітко вказано, що на такі договори, укладені з фізичними особами, також поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів».
Спірні правовідносини виникли з договору банківського вкладу, укладеного між Банком та фізичною особою для задоволення особистих потреб останньої.
Спірні правовідносини виникли з договору банківського вкладу №SAMDNWFD70086071500 від 04.03.2014 року (далі - Договір), укладеного між ПАТ «КБ «Приватбанк» з однієї сторони та ОСОБА_3 як фізичною особою (а не як фізичною особою - підприємцем!) з іншої сторони.
Підтвердженням тому - п. 24 Договору, за яким вклад гарантується Фондом гарантування вкладів фізичних осіб у розмірі, визначеному чинним законодавством на дату недоступності вкладу. Як відомо, гарантії Фонду не поширюються на вклади фізичних осіб - підприємців.
Доказом же того, що вклад було розміщено ОСОБА_3 для особистих потреб є наведене в Договорі запевнення, що відкритий в ПАТ «КБ «Приватбанк» рахунок № НОМЕР_1 не буде використовуватись у підприємницькій або незалежній професійній діяльності.
Таким чином, оскільки Договір було укладено між ПАТ «КБ «Приватбанк» як суб'єктом господарювання, що надає фінансові послуги (а саме банківські послуги із залучення у вклади коштів), з однієї сторони, та фізичною особою, ОСОБА_3, з іншої сторони, і надані Банком послуги не могли і не використовувались Позивачем у підприємницькій або незалежній професійній діяльності, то, виходячи з положень Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та враховуючи роз'яснення, надані Листом ВСУ від 01.02.2013 року, на правовідносини, що виникли у зв'язку з укладенням цього Договору, поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів».
Позови про захист прав споживачів можуть розглядатись за місцем проживання Позивача.
У відповідності до роз'яснень п. 34 постанови Пленуму ВССУ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01.03.2013 року, на які посилається Апелянт, позови до юридичних осіб пред'являються за їхнім місцезнаходженням, якщо інше не встановлено ЦПК.
Водночас, у відповідності до положень ч. 5 ст. 110 ЦПК Українипозови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
Тобто, положеннями ч. 5 ст. 110 ЦПК України встановлено виключення із загального правила, передбаченого ст. 109 ЦПК України.
І оскільки, як було доведено вище, на правовідносини, що виникли між Позивачем та Відповідачем, поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», а також те, що саме Позивач (ОСОБА_3) в даному випадку є споживачем, що звертається за захистом своїх прав, то у відповідності до вимог ч.5 ст.110 ЦПК України за бажанням Позивача справа може розглядатись за місцем його проживання.
Водночас, оскільки м. Севастополь, де Позивач постійно проживає (підтвердженням цього факту є паспорт ОСОБА_3, копія якого міститься в матеріалах справи), знаходиться на території, яка нині є тимчасово окупованою територією, то ОСОБА_3 позбавлений можливості подати відповідний позов до Ленінського районного суду м. Севастополь. Хоча будучи громадянином України та споживачем банківських послуг він, відповідно до ст. ч. 5 ст. 110 ЦПК України, має на це право.
Положеннями ч. 1 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що у зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, змінити територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам, та забезпечити розгляд цивільних справ, підсудних місцевим загальним судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, - місцевими загальними судами міста Києва, що визначаються Апеляційним судом міста Києва.
Тому перед тим як подавати цей позов, ОСОБА_3 звернувся до Апеляційного суду м. Києва з клопотанням про визначення підсудності. І суд, керуючись положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та вимогами ч. 5 ст. 110 ЦПК України своєю ухвалою від 29.01.2015 року визначив Печерський районний суд м. Києва як компетентний суд, що має розглядати цю справу.
Отже, питання визначення підсудності розгляду цієї справи вже було предметом розгляду Апеляційного суду м. Києва.
Згідно з приписами ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Таким чином, з огляду на наявність в матеріалах справи ухвали Апеляційного суду м.Києва від 29.01.2015 року, а також враховуючи вищенаведені доводи щодо наявності підстав для визначення територіальної підсудності у відповідності до вимог ч. 5 ст. 110 ЦПК України та ч. 1 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ухвала Печерського районного суду м.Києва від 06 квітня 2015 року у справі є законною та обґрунтованою.
Таким чином, відкриваючи провадження у вказаній справі, суд першої інстанції діяв згідно норм процесуального закону з дотриманням правил підсудності.
Твердження апелянта про порушення судом норм процесуального права в частині підсудності даної справи, оскільки відповідачем у справі є ПАТ КБ «Приватбанк», місцезнаходження якого є місто Дніпропетровськ є безпідставними та такими, що не свідчать про незаконність постановленої судом ухвали.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що ухвала суду першої інстанції про відкриття провадження у справі постановлена з додержанням вимог закону.
Підстав для її скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Керуючись ст.ст.303, п.1 ч.2 ст.307, п.1 ч.1 ст.312, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк», подану представником Папаіка ІгоремМиколайовичем відхилити.
Ухвалу Печерського районного суду м.Києва від 09 лютого 2015 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Головуючий:
Судді: