ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
20.05.2015№910/8348/15-г
За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "АТЛ"
до про Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" визнання недійсним договору
Суддя Літвінова М.Є.
Представники сторін:
від позивача: не з'явились
від відповідача: Карпінський С.В. - представник за дов.
У судовому засіданні 20.05.2015, на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Позивач звернувся до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» про визнання недійсним кредитного договору №4 від 01.06.2010.
Ухвалою від 06.04.2015 провадження у справі порушено, розгляд справи призначено на 27.04.2015.
Ухвалою від 27.04.2015 в порядку ст. 77 ГПК України, відкладено розгляд справи на 20.05.2015.
Позивач звернувся до суду з клопотанням про оголошення перерви звязку з неможливістю забезпечити явку представника. Дослідивши клопотання позивача суд дійшов висновку про його не обгрунтованість з тих підстав, що нормами чинного законодавства України не обмежено коло осіб, які можуть представляти особу в судовому процесі, тому неможливість одного з представників позивача бути присутнім у судовому засіданні не перешкоджає реалізації права учасника судового процесу на участь у судовому засіданні його іншого представника.
Відповідач заперечив проти позовних вимог з тих підстав, що кредитний договір відповідає всім вимогам закону та просив суд застосувати строк позовної давності.
Суд розглянув заяву про забезпечення позову та дійшов висновку про наступне.
Нормами статті 66 ГПК України передбачено право господарського суду за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї власної ініціативи вжити, передбачених статтею 67 цього Кодексу, заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.
Статтею 67 ГПК України визначені заходи забезпечення позову, якими безпосередньо є: накладання арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороно відповідачеві вчиняти певні дії; забороно іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 16 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову", у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. З огляду на зазначене, враховуючи, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено обставини, наведені у заяві про забезпечення позову, суд не вбачає підстав для вжиття заходів забезпечення позову, а тому заява позивача є такою, що не підлягає задоволенню.
В судовому засіданні 20.05.2015, на підставі ч.2 ст.85 ГПК України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд міста Києва,-
01.06.2010 між сторонами укладений кредитний договір №4, за умовами якого, банк на умовах договору зобовязується надати позичальнику кредит в сумі 105 000 000, 00 грн., а позичальник - прийняти, належним чином використати та поврнути кредит не пізніше 31.05.2012, а також сплатити плату за кредит та виконати інші зобовязання у повному обсязі на умовах та в строки визначені цим договором.
Цільове використання кредиту: поповнення обігових коштів придбання нерухомого майна.
Відповідно до п. 3.1.1 договору, проценти за користування кредитними коштами розмір яких є базовим встановлюється у розмірі 15% процентів річних.
Крім того, сторони погодили про збільшення процентів за користування кредитом на 2 % при настанні випадків передбачених умовами договору.
Обгрунтовуючи свої позовні вимоги позивач посилається на те, що спірний договір порушує права позивача та інтереси, в обгрунтування чого позивач посилається на положення ч. 2 ст. 1056-1 ЦК України.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Статтею 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Крім цього, статтею 536 ЦК України визначено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.
Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Так, умовами спірного кредитного договору передбачена процентна ставка у розмірі 15% річних.
Разом з тим, п. 3.1.1 договору передбачено про збільшення процентів за користування кредитом на 2 % річних при настанні випадків передачених умовами договору.
Таким чином підписавши кредитний договір, позичальник погодився з усіма його умовами, зобов'язався своєчасно повернути одержаний кредит, сплатити нараховані проценти, на умовах, встановлених кредитним договором та є обізнаним щодо наслідків порушення своїх зобов'язань.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Приписами ч. 1 ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Виходячи з викладеного вище, цілком правомірним є висновок про те, що встановлення процентної ставки згідно п. 3.1 договору, не є односторонньою зміною Кредитного договору у розумінні ст. 651 ЦК України та ст. 188 Господарського кодексу України, а являється застосуванням відсоткової ставки за домовленістю сторін на підставі умов Кредитного договору.
Не є односторонньою зміною умов договору та не суперечить статті 1056-1 Цивільного кодексу України зміна розміру фіксованої процентної ставки залежно від зміни обставин кредитного ризику, якщо в кредитному договорі визначено обставини, за якими застосовується інша фіксована проиентна ставка, та її розмір.
Умовами Кредитного договору чітко визначено на розсуд сторін і погоджені ними умови, на яких надається кредит. Факт підписання позичальником Кредитного договору підтверджує згоду позичальника на користування кредитом на умовах, визначених в Кредитному договорі, у тому числі на згоду із ціною, зазначеною у договорі та, відповідно, її складовими частинами - процентами.
Відповідно до ч.1 ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася, згідно ч. 2 ст.639 Цивільного кодексу України.
Згідно із ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків.
Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п.2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських) договорів недійсними) від 29.05.2011 №11).
Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 Господарського процесуального кодексу України).
З наданих суду доказів вбачається, що укладаючи Кредитний договір позивач був ознайомлений зі змістом та визнавав для себе обов'язковими його умови, і підписуючи його на вказаних у договорі умовах, позивач, укладав його на власний ризик.
Заперечення відповідача викладені у відзиві на позов судом прийняті судом до уваги.
З огляду на вищевикладене твердження позивача про невідповідність умов вищезазначеного договору вимогам закону є безпідставними, таким чином, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним Кредитного договору, що укладений між сторонами.
Згідно з ч.1 статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
З урахуванням викладених вище обставин, позовні вимоги про визнання недійсним Кредитного договору №4 від 01.06.2010 є необґрунтованими і не підлягають задоволенню.
Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності до вимог про визнання недійсним Кредитного договору, суд зазначає наступне.
У відповідності до п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" визначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
В зв'язку з тим, що суд прийшов до висновку про необґрунтованість вимог позивача та про відсутність порушення права позивача, позовна давність не може бути застосована до даних правовідносин.
З огляду на відмову у позові витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва,
У задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Дата підписання
повного тексту рішення: 25.05.2015.
Суддя М.Є. Літвінова