20 травня 2015 року Справа № 57/479-52/363-2012
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого суддіКорсака В.А.
Суддів Данилової М.В., Данилової Т.Б.
розглянувши матеріали касаційної скарги Фізичної особи підприємця ОСОБА_4
на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 10.03.2015
у справі № 57/479-52/363-2012 Господарського суду міста Києва
за позовомКиївського прокурора захисту прав громадян та інтересів держави в екологічній сфері в особі Державного агентства земельних ресурсів України
до 1. Київської міської ради, 2. Фізичної особи підприємця ОСОБА_4
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: 1. Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 2.Кабінет Міністрів України, 3.Лісопаркове господарство "Конча -Заспа", 4.Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Хотівський"
Провизнання протиправним та скасування рішення, визнання недійсним договору, визнання відсутності права користування земельною ділянкою та повернення земельної ділянки
в судовому засіданні взяли участь представники :
- - позивачане з'явився
- - відповідача-1не з'явився
- - відповідача-2ОСОБА_5
- - третьої особи-1не з'явився
- - третьої особи-2Заінчковський Д.А.
- - третьої особи-3не з'явився
- - третьої особи-4не з'явився
- - Генеральної прокуратури УкраїниТомчук М.О.
В листопаді 2011 року Київський прокурор захисту прав громадян та інтересів держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Київської міської ради, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, в якій просив суд: поновити строк позовної давності; визнати протиправним та скасувати рішення Київської міської ради № 638-26/798 від 10.07.2003 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею"; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Київською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4, визнати відсутність у Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 права користування земельною ділянкою; зобов'язати останнього повернути у комунальну власність міста Києва земельну ділянку, що розташована на АДРЕСА_1.
Дана справа розглядалась судами неодноразово.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.10.2012 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору залучено Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.06.2014 до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача залучено Кабінет Міністрів України, Лісопаркове господарство "Конча-Заспа", Колективне сільськогосподарське підприємство "Хотівське".
Останнім рішенням Господарського суду міста Києва від 29.10.2014 (суддя Нечай О.В.) у даній справі в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2015 (головуючий Коротун О.М., судді: Корсакова Г.В., Сулім В.В.) вказане рішення суду скасовано. Прийнято нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано протиправним та скасовано рішення Київської міської ради № 638-26/798 від 10.07.2003 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею". Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Київською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 25.11.2004 за № 79-6-00261 у книзі записів державної реєстрації договорів. Визнано відсутність у Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 права користування земельною ділянкою, що розташована на АДРЕСА_1, площею 0,6474 га, кадастровий номер НОМЕР_1, вартість якої згідно грошової оцінки становить 1 488 816,69 грн. Зобов'язано Фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 повернути до комунальної власності міста Києва земельну ділянку, що розташована на АДРЕСА_1, площею 0,6474 га, кадастровий номер НОМЕР_1, вартість якої згідно грошової оцінки становить 1 488 816,69 грн. В решті позову відмовлено. Стягнуто з відповідачів в доход Державного бюджету України судові витрати.
Не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції, Фізична особа підприємець ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить її скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Київська міська рада, Кабінет Міністрів України, Лісопаркове господарство "Конча -Заспа", Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Хотівський" не скористалися правом, наданим статтею 1112 Господарського процесуального кодексу України, не надіслали свої відзиви на касаційну скаргу, що в силу положень зазначеної статті не перешкоджає перегляду судового акту, що оскаржується.
13.05.2015 у судовому засіданні представник Державного агентства земельних ресурсів України Сущенко І.М. надала суду свої усні пояснення по суті спору, які враховані судом.
20.05.2015 Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Київська міська рада, Кабінет Міністрів України, Лісопаркове господарство "Конча-Заспа", Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Хотівський" не реалізували процесуальне право на участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції, хоча про час та місце його проведення були повідомлені належним чином.
Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Київської міської ради № 638-26/798 від 10.07.2003 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" (т. 1, а.с. 89-90) приватному підприємцю ОСОБА_4 затверджено проект відведення земельної ділянки та передано в довгострокову оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,66 га (в тому числі водної акваторії 0,16 га) для реконструкції, експлуатації та обслуговування комплексу короткочасного відпочинку на АДРЕСА_1 за рахунок земель міської забудови.
01.10.2004 на виконання вказаного рішення, між Київською міською радою та приватним підприємцем ОСОБА_4 укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до якого, орендарю надано в оренду строком на 10 років земельну ділянку площею 0,6474 га, з цільовим призначенням - для реконструкції, експлуатації та обслуговування комплексу короткочасного відпочинку (т.1., а.с. 21-25).
Зазначений договір посвідчено державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори Макухою О.О., зареєстровано в реєстрі за № А-7133, зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 25.11.2004 за № 79-6-00261 у книзі записів державної реєстрації договорів.
В своєму позові прокурор послався на те, що під час проведеної перевірки йому стало відомо про порушення вимог діючого земельного законодавства. Прокурор вважає, що проект відведення спірної земельної ділянки не було погоджено у визначеному законом порядку, а землі водної акваторії, які входять до складу відведеної земельної ділянки, відносяться до земель загальнодержавного значення, розпорядження якими належить до компетенції Кабінету Міністрів України. На думку прокурора, зазначене рішення та відповідний договір оренди земельної ділянки підлягають визнанню недійсними, а земельна ділянка - поверненню у комунальну власність міста Києва. Матеріально-правовою підставою позову прокурор визначив статті 16, 228, 267 Цивільного кодексу України, статтю 152 Земельного кодексу України, статтю 20 Господарського кодексу України, статтю 59 Закону України "Про місцеве самоврядування".
Відповідно до статті 124 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118, 123 цього Кодексу.
Частиною шостою статті 123 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання земельної ділянки.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що проект відведення земельної ділянки приватному підприємцю ОСОБА_4 для реконструкції, експлуатації та обслуговування комплексу короткочасного відпочинку на АДРЕСА_1, складений Комунальним підприємством "Київський міський центр земельного кадастру та приватизації землі", у визначеному чинним законодавством України порядку не пройшов процедури погодження із землекористувачами - Лісопарковим господарством "Конча-Заспа", Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю "Хотівський", органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини.
Частиною першою статті 14 Водного кодексу України (в редакції, чинній станом на дату прийняття спірного рішення) до відання Кабінету Міністрів України у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів належить розпорядження водними об'єктами загальнодержавного значення.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що частина земельної ділянки площею 0,16 га, яка передана приватному підприємцю ОСОБА_4 в оренду, станом на момент прийняття Київською міською радою спірного рішення відносилась до водної акваторії річки Дніпро, що належить до водних об'єктів загальнодержавного значення.
На підставі зазначеного, дії Київради щодо прийняття рішення Київської міської ради № 638-26/798 від 10.07.2003 правильно кваліфіковані судом апеляційної інстанції, як перевищення делегованих їй повноважень.
В той же час, щодо позовних вимог про скасування цього рішення, слід зазначити наступне.
У своїй постанові від 11.11.2014 у справі № 21-465а14 Верховний Суд України зазначив, що позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом його виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.
Суд апеляційної інстанції також дійшов правильного висновку про те, що спірний договір оренди земельної ділянки від 01.10.2004, укладений з порушенням діючого на той час законодавства.
Позов в частині визнання відсутності у Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 права користування та зобов'язання останнього повернути у комунальну власність частину земельної ділянки площею 0,0126 га судом апеляційної інстанції визнаний безпідставним, оскільки докази передання цієї земельної ділянки у користування Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 в матеріалах справи відсутні.
Отже, зазначені висновки суду апеляційної інстанції є достатньо обґрунтованими.
Стосовно висновків суду апеляційної інстанції щодо застосування інституту позовної давності, колегія вважає їх помилковими та такими, що не відповідають вимогам діючого законодавства, враховуючи наступне.
Статтями 256, 261 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом частини третьої статті 267 цього ж кодексу передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
У своїх відзивах на позовну заяву (т.1.,а.с. 49,119) відповідачі посилаються на пропуск прокурором та позивачем строків позовної давності, без поважних причин, у зв'язку з чим, просять суд відмовити у задоволенні позову повністю.
Частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України встановлено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмові у позові.
В пунктах 2.2., 2.3. своєї постанови № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" пленум Вищого господарського суду України роз'яснив, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.
Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Щодо фізичної особи (громадянина) останніми можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо. Стосовно підприємства (установи, організації) зазначені обставини не можуть братися судом до уваги, оскільки за відсутності (в тому числі й з поважних причин) особи, яка представляє його в судовому процесі, відповідне підприємство (установа, організація) не позбавлене права і можливості забезпечити залучення до участі у такому процесі іншої особи; відсутність зазначеної можливості підлягає доведенню на загальних підставах.
Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі.
Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду.
Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму ЦК України).
В своїй постанові суд апеляційної інстанції дійшов висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності. Такий висновок суду мотивований тим, що позов було подано прокурором в інтересах держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України, яке є правонаступником Державного комітету України із земельних ресурсів. Положенням про Державне агентство земельних ресурсів України визначено інший обсяг прав та обов'язків вказаного органу, зокрема, в частині здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, проведення відповідних перевірок, а також було встановлено нову процедуру та порядок здійснення таких перевірок, які є відмінними від тих, що були передбачені Положенням про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженим Указом Президента України № 340/96 від 13 травня 1996 року.
В даному випадку, суд апеляційної інстанції не врахував, що питання реорганізації та зміни повноважень органу, в інтересах якого заявлено позов, є питанням його внутрішньої діяльності та не може свідчити про поважність причин пропуску позовної давності.
Суд також не звернув уваги на те, що питання щодо поважності цих причин вирішується судом у кожному конкретному випадку, виходячи з наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.
Доказів наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову до матеріалів справи не надано. Суд апеляційної інстанції у своїй постанові таких обставин не вказав.
Також колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне зазначити, що згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним, а держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.
В даному випадку, судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні правовідносини у даній справі виникли ще у липні 2003 року, тоді як позов заявлено прокурором лише в листопаді 2011 року, тобто більш ніж через 8 років. Строк дії договору оренди земельної ділянки, який прокурор просить визнати недійсним вже сплинув. Доказів поновлення дії договору матеріали справи не містять.
Колегія суддів вважає, що висновки місцевого господарського суду про відмову у позові з підстав пропуску позовної давності не спростовані у встановленому законом порядку та ґрунтуються на положеннях чинного законодавства і на правильній юридичній оцінці фактичних обставин справи.
Суд апеляційної інстанції зазначені обставини не спростував, не надав їм належної правової оцінки та неправильно застосував норми матеріального права.
За таких обставин, постанову суду апеляційної інстанції не можна вважати законною і обґрунтованою, а тому вона підлягає скасуванню. Натомість, місцевий господарський суд всебічно і повно встановив всі фактичні обставини справи на підставі об'єктивної оцінки наявних в ній доказів, достеменно з'ясував дійсні права і обов'язки сторін та правильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні відносини.
Відповідно до частини першої статті 11110 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Пунктом 6 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.
Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу задовольнити.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2015 у справі № 57/479-52/363-2012 скасувати.
Рішення Господарського суду міста Києва від 29.10.2014 у справі № 57/479-52/363-2012 залишити в силі.
Головуючий суддя В.А. Корсак
С у д д і М.В. Данилова
Т.Б. Данилова