"21" травня 2015 р. Справа № 918/1095/14
Суддя Андрійчук О.В, розглянувши заяву ВДВС Рівненського районного управління юстиції про розстрочку виконання рішення
у справі
за позовом Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"
до відповідача Комунального підприємства "Рівнерайкомуненергія" Рівненської районної ради
про стягнення пені, штрафу, 3% річних та інфляційних втрат за поставлений природний газ в сумі 96 409 грн. 59 коп.,
За участю учасників судового процесу:
від стягувача: не з'явився
від боржника: Кухта О.Я., дов. від 02.01.2015 року
від органу ДВС: не з'явився
У липні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Комунального підприємства "Рівнерайкомуненергія" Рівненської районної ради (надалі - відповідач) про стягнення в сумі 96 409,59 грн.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 11.08.2014 року у справі № 918/1095/14, яке постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 17.09.2014 року залишено без змін, позов задоволено частково.
14.10.2014 року на виконання рішення господарського суду від 11.08.2014 року видано наказ № 918/1095/14 про стягнення з Комунального підприємства "Рівнерайкомуненергія" Рівненської міської ради на користь Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" 10 138,27 грн. 3% річних, 2 427,38 грн. інфляційних, 18 000,00 грн. пені, 20 300,00 грн. штрафу, 1 825,23 грн. судового збору.
22.04.2015 року на примусове виконання рішення суду від 11.08.2014 року відділом ДВС Рівненського районного управління юстиції відкрито виконавче провадження (ВП № 47322509).
07.05.2015 року через службу діловодства Господарського суду Рівненської області від державного виконавця відділу ДВС Рівненського районного управління юстиції надійшла заява про розстрочку виконання рішення суду.
Ухвалою суду від 13.05.2015 року розгляд заяви призначено до слухання на 21.05.2015 року.
У судове засідання з'явився представник боржника, представники стягувача та органу ДВС не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника боржника, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується заява про розстрочку виконання судового рішення, суд дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.
Як вбачається із заяви, в обґрунтування її підстав орган ДВС посилається на складне фінансове становище боржника та віднесення його до підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу".
Зважаючи на викладене, орган ДВС просить суд розстрочити виконання судового рішення до кінця 2015 року.
Згідно зі ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Статтею 115 ГПК України передбачено, що рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).
Згідно з приписами ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і ст. 4 ГПК України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами міжнародних договорів, ратифікованих законами України.
У силу вимоги ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні (абз. 3 п. 2 інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").
У п. 43 рішення Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 року у справі "Шмалько проти України" (заява N 60750/00) суд наголошує, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини "державний орган або інша юридична особа не може посилатися на відсутність коштів, щоб не виплачувати борг, підтверджений судовим рішенням. У такому випадку не може прийняти аргумент Уряду, що визначає таку відсутність як "виняткові обставини" (див. § 40 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Півень проти України" від 29.06.2004).
При цьому, Європейський суд з прав людини допускає, що "затримки у виконанні рішення можуть бути обґрунтовані за окремих обставин, проте державні органи не можуть довільно посилатись на відсутність коштів як на вибачення за невиплату боргу за рішенням, а затримки не можуть бути такими, що зводять нанівець право, що захищається п. 1 ст. 6 Конвенції" (див. § 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бакай та інші проти України" від 09.11.2004 року).
У рішенні Європейського суду в справі "СОВТРАНСАВТО-ХОЛДИНГ" проти України (заява № 48553/99) від 25.07.2002 року зазначено, що суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований ст. 6 §1, повинне тлумачитися в світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права, як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлене під сумнів ("Брумареску проти Румунії").
За ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до рішення Європейського суду у справі "Агрокомплекс проти України" (заява № 23465/03) від 06.10.2011 року існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов'язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у значенні ст. 1 Першого протоколу (серед інших рішень, рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява № 59498/00, та інші справи, зазначені в цій).
Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право мирного володіння майном, як це передбачено п. 1 ст. 1 Першого протоколу (справа "Юрій Миколайович Іванов проти України", заява №40450/04, рішення від 15.10.2009 року).
За вимогами національного законодавства, зокрема ст. 121 ГПК України, ст. 36 Закону України "Про виконавче провадження", суд за наявності підстав, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, органу ДВС у виняткових випадках, залежно від обставин справи може, серед іншого, відстрочити або розстрочити виконання рішення.
Відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом.
Розстрочка означає виконання рішення частками, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі.
З наведеного вбачається, що орган ДВС по суті просить суд відстрочити, а не розстрочити виконання судового рішення.
Підставою для відстрочки та розстрочки рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених ст. 121 ГПК, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки, розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстрочку, розстрочку рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, інші надзвичайні події тощо.
Нормами чинного законодавства встановлено, що відстрочка, розстрочка виконання рішення є правом, а не обов'язком суду, яке реалізується у будь-який час від набрання рішенням законної сили та до його фактичного повного виконання, але виключно у виняткових випадках за наявністю підстав, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, та доказів, що підтверджують наявність таких підстав.
Відтак, саме на заявника в контексті приписів ст.ст. 4-3, 33 ГПК України покладається обов'язок доведення існування відповідних підстав, тоді як стягувач, у разі наявності заперечень, має навести докази, що спростовують обставини, на які посилається заявник.
Як зазначалося, орган ДВС в обґрунтування поданої заяви посилається, зокрема на те, що боржник перебуває у складному фінансово - економічному становищі, що, на думку заявника, підтверджується балансом та звітом про фінансові результати за 2013 рік.
У той же час надані органом ДВС документи можуть свідчити про збитковість підприємства виключно станом на 2013 рік та не мають жодного відношення до фінансового становища боржника станом на дату звернення до суду з відповідною заяву та неможливістю виконання судового рішення станом на дату її розгляду.
Інших доказів, які б підтверджували існування обставини що ускладнюють чи роблять неможливим виконання судового рішення (відсутність грошових коштів на рахунках в банках, відсутність майна, на яке можна звернути стягнення тощо), ні заявником, ні боржником суду не надано.
Щодо посилання органу ДВС на те, що боржника внесено до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", то вказана обставина є безумовною підставою для зупинення виконавчого провадження, а не для відстрочки чи розстрочки виконання судового рішення (п. 15 ч. 1. ст. 47 Закону України "Про виконавче провадження").
Приписами ч. 1 ст. 43 ГПК України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Згідно з вимогами ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Оскільки заявник не довів належними та допустимими доказами наявності правових підстав, з якими закон пов'язує можливість відстрочення чи розстрочення виконання прийнятого у цій справі судового рішення, у задоволенні його заяви слід відмовити.
Виходячи з викладеного та керуючись ст.ст. 32-34, 43, 86, 121 ГПК України, суд
Відмовити відділу ДВС Рівненського районного управління юстиції у задоволенні заяви про розстрочку виконання рішення Господарського суду Рівненської області від 11.08.2014 року у справі № 918/1095/14 за позовом Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" до Комунального підприємства "Рівнерайкомуненергія" Рівненської районної ради про стягнення пені, штрафу, 3% річних та інфляційних втрат за поставлений природний газ в сумі 96 409,59 грн.
Суддя Андрійчук О.В.