ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
12.05.2015Справа №910/6538/15-г
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпатибудінвест»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль»
про визнання недійсним договору, -
Суддя Морозов С.М.
За участю представників сторін:
від позивача: не з'явились;
від відповідача: Семеняка М.В. (представник за довіреністю №2312/14-5 від 23.12.2014р.);
Товариство з обмеженою відповідальністю "Карпатибудінвест" (надалі також -позивач) звернулось до суду з позовною заявою про визнання недійсним Договору фінансового лізингу №LC5285-05/11 від 03.06.2011р., укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» (надалі також - відповідач).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що визначення у зазначеному Договорі можливості коригування суми винагороди лізингодавця шляхом збільшення її на розмір курсової різниці між національною валютою (гривня) та іноземною валютою (долар США) суперечить правовій природі договору фінансового лізингу, зокрема, ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг". Окрім того, як зазначив позивач, Договір та Угода про внесення змін до нього від 01.10.2011р. з боку лізингодавця (відповідача) підписано особою без зазначення прізвища та посади, а також без підтвердження повноважень, що надали право на підписання зазначених договорів.
Відповідачем до матеріалів справи надано письмовий відзив на позовну заяву в якому він проти задоволення позовних вимог заперечує в повному обсязі, посилаючись при цьому на те, що стаття 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» не встановлює вичерпного переліку платежів, які можуть включати лізингові платежі. Сторони при укладенні договору відповідно до ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України та ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» самостійно визначили склад лізингових платежів. Відповідачем також звернуто увагу суду на те, що суми, які складають відшкодування вартості предмету лізингу, розраховані у національній валюті в залежності від вартості предмету лізингу станом на момент підписання договору (з урахуванням Угоди від 01.10.2011р. про внесення змін до Договору). А відтак, твердження позивача про зростання суми, що становить відшкодування вартості предмету лізингу залежно від курсу долара США, не відповідає дійсності. ТОВ «Райффайзен Лізинг Аваль» не здійснювало самовільне коригування лізингових платежів. Лізингові платежі за договором фінансового лізингу розраховувалися виключно з дотриманням умов договору фінансового лізингу за відповідними формулами розрахунку, які повністю були погоджені з боку позивача, шляхом підписання договору фінансового лізингу та додатків до нього. Відповідач заявляє, що всі договірні документи з боку ТОВ «Райффайзен Лізинг Аваль» підписані уповноваженими на те особами, що підтверджується письмовою довідкою №465-03/15 від 17.03.2015р., Статутом, довіреностями №27-12/10-29 від 27.12.2010р., №01-08/11-1 від 01.08.2011р. Відповідач зазначає, що позивач погодив Договір без жодних застережень, питання щодо ідентифікації осіб, які підписали договір виникли у позивача лише після винесення рішення Господарського суду Запорізької області про стягнення з останнього заборгованості за договором фінансового лізингу. Відповідач зазначає, що позивач виконував умови Договору та сплачував лізингові платежі, що свідчить про розуміння та узгодження всіх умов Договору.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.03.2015р. в справі було порушено провадження суддею Морозовим С.М., справі присвоєно №910/6538/15-г, розгляд було призначено на 21.04.2015р.
В судовому засіданні 21.04.2015р. було оголошено відкладення слухання справи до 12.05.2015р. у зв'язку з неявкою представника позивача судове засідання.
В судове засідання 12.05.015р. представник позивача не з'явився знову, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи.
Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25.01.2006р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Розгляд справи відбувався з урахуванням положень ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.
В судовому засіданні 12 травня 2015 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
03.06.2011р. між відповідачем (лізингодавець за Договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Карпатибудінвест» (лізингоодержувач) укладено Договір фінансового лізингу LC5285-05/11 (надалі - Договір).
Відповідно до п. 1.1 Договору відповідач зобов'язався передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого зазначаються в Специфікації (Додаток №2 до цього Договору) (надалі - предмет лізингу), а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі на умовах цього Договору.
Згідно Специфікації (Додатку №2 до Договору), предметом лізингу за цим Договором визначено: екскаватор В115-4 PS, 2008 р.в., серійний номер 7GH13442, 1 одиниця, ціна (з ПДВ) 274 361,05 грн.
Пунктом 2.1 Договору узгоджено, що вартість предмета лізингу на момент підписання Договору становила 274 361,05 грн. (в тому числі ПДВ).
У Додатку №1 до Договору сторонами погоджено графік розрахунку заборгованості (форма).
Угодою від 01.10.2011р. про внесення змін до Договору сторони дійшли згоди внести зміни до Додатку №1 («Графік розрахунку заборгованості») та виклали його в новій редакції.
Також, Угодою від 01.10.2011р. про внесення змін до Договору, а саме пунктом 1 сторони вирішили викласти п. 2.1. Договору в новій редакції та погодити, що вартість предмета лізингу на момент підписання цього Договору становить 274 361,05 грн.
Загальні умови фінансового лізингу сторони передбачили в Додатку №4 до Договору, пунктом 1.2. якого визначили, що приймання та передача предмета лізингу оформляється Актом приймання-передачі.
Згідно Акту приймання-передачі предмета лізингу від 03.06.2011р. відповідач передав, а позивач прийняв у користування предмет лізингу згідно Специфікації (Додаток №2 до Договору) з наступними характеристиками: екскаватор-навантажувач New Holland В115-4PS, 2007 р.в., серійний номер 7GH13442.
Договір набуває чинності з дня його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх обов'язків за ним (п. 8.1. Договору).
Спір в даному випадку виник внаслідок того, що позивач вважає, що умови Договору не відповідають вимогам чинного законодавства, а тому останній має бути визнаний недійсним.
Оцінюючи подані сторонами суду докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 статті 202 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України (надалі - ГК України).
Як передбачено частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої - статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Частиною третьою статті 215 ЦК України встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відтак, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; вчинення правочину у формі, встановленій законом; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 7 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009р. №9 (надалі - постанова Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. №9), правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Згідно п.п. 2.1 п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (із змінами, внесеними постановою Пленуму Вищого господарського суду України №13 від 17.12.2013 р.) (надалі - постанова Пленуму ВГСУ №11 від 29.05.2013р.) зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
В силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (абз. 5 п.п. 2.10. п. 2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11).
Предметом спору в даній справі є вимога про визнання недійсним Договору фінансового лізингу №LC5285-05/11 від 03.06.2011р. з підстав його не відповідності вимогам чинного законодавства.
За змістом п. 2.6 Пленуму ВГСУ №11 від 29.05.2013р. не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).
Частиною 7 ст. 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст.ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 628 ЦК України, ст. 180 ГК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписом ст. 638 ЦК України, ст. 180 ГК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом п. 3 ст. 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Згідно ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Частина 1 статті 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлює, що відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про фінансовий лізинг» предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.
Стаття 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлює, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Частина 2 наведеної статті визначає істотні умовами договору лізингу: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Як свідчать матеріали справи, 03.06.2011р. між сторонами укладено Договір фінансового лізингу LC5285-05/11, предметом лізингу за яким є Екскаватор-навантажувач New Holland B115-4PS, 2007 р.в., який було передано відповідачем позивачу на підставі Акту приймання-передачі предмета лізингу від 03.06.2011р.
За умовами п. 2.1 Договору вартість предмета лізингу на момент підписання Договору становила 274 361,05 грн. (в тому числі 20% ПДВ).
У Додатку №1 до Договору сторонами було погоджено графік розрахунку заборгованості, до якого в подальшому були внесені зміни Угодою від 01.10.2011р.
Відповідно до п. 8.1 Договору встановлено, що Договір набуває чинності з дня його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх обов'язків за ним.
Як встановлено судом, оспорюваний Договір було підписано виконавчим директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» Василенко Ю.І., головним юристом Товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» Федоровою Т.В. та директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпатибудінвест» Молош В.О.
Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання Договору недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, судом встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов Договору фінансового лізингу, а отже, спірний правочин було вчинено 03.06.2011р.
За приписами ч. 1 ст. 203 Цивільний кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Пунктом 2.1. Договору (в редакції Угоди від 01.10.2011р. про внесення змін до Договору) передбачено, що вартість предмету лізингу на момент підписання цього договору становить 274 361,05 грн. (в т.ч. 20% ПДВ).
У п. 1.8. договору зазначено, що на підставі ч. 2 ст. 524 Цивільного Кодексу України сторони погодили додатково до визначення зобов'язання у гривні, визначити його в грошовому еквіваленті іноземної валюти - долар США (надалі - грошовий еквівалент іноземної валюти).
Згідно з п. 3.2. Договору, розрахований у грошовому еквіваленті іноземної валюти розмір заборгованості позивача зазначається у графіку розрахунку заборгованості (надалі - Графік) (Додаток №1 до цього договору), який сторони підписують після визначення остаточної вартості предмета лізингу. Зміст Графіку та порядку розрахунку за ним сторони погодили в момент підписання цього Договору, а тому зазначений в ньому фактичний розмір заборгованості позивача не змінює та не доповнює положень цього Договору, а є лише фіксацією розрахункових даних.
Угодою від 01.10.2011р. про внесення змін до Договору сторони дійшли згоди внести зміни до Додатку № 1 «Графік розрахунку заборгованості» та виклали його в новій редакції.
Відповідно до п. 4.1 Договору позивач за цим Договором сплачує відсотки за фінансування та поточні лізингові платежі.
Згідно з п. 4.2 Договору позивач сплачує відсотки за фінансування у період з моменту передачі предмета лізингу до повної виплати позивачем заборгованості відповідачу, визначеної за правилами цього Договору за ставкою LIBOR плюс 7% від всієї суми заборгованості, визначеної в порядку п. 3.1. цього Договору. Сума відсотків в грошовому еквіваленті іноземної валюти підлягає перерахунку у гривню за курсом продажу (Розділ 1 «Визначення» Зальних умов Додатку №4 до Договору), крім того ПДВ.
Під ставкою Libor за умовами укладеного між сторонами Договору, відповідно до Додатку №4 до Договору, розуміється фіксована індикативна ставка, яка нараховується як середньоарифметичне значення індивідуальних процентних ставок пропозиції ресурсів банків-членів Британської банківської Асоціації (ВВА Libor Contributor Panel Banks), фіксується на 11.00 (одинадцяту годину рівно) за Лондонським часом для пропозицій СПОТ (Т+2). При реалізації цього Договору ставка визначається за дату на підставі даних системи РЕЙТЕРС.
Одночасно, у розумінні Договору курсом продажу є ринковий курс гривні (курс продажу валюти) до визначеної у п. 1.8. цього Договору валюти, оприлюднений Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» як «курс для операцій лізингу» на сайті за адресою: http://www.aval.ua. (Додаток №4 до Договору).
Пунктом 4.3. Договору сторони передбачили, що позивач протягом строку лізингу щомісяця сплачує відповідачу авансом поточні лізингові платежі, які розраховуються на перший робочий день кожного лізингового періоду за поточний місяць та складаються з суми, що ставиться в погашення вартості предмета лізингу та комісії відповідача (далі - комісія відповідача).
Відповідно до п. 4.4. Договору розмір комісії для кожного періоду лізингу розраховується за ставкою, визначеною в п. 4.2 цього Договору, від заборгованості позивача у грошовому еквіваленті іноземної валюти для відповідного періоду лізингу згідно Графіку (Додаток 1 до Договору). Розрахована таким чином сума комісії перераховується у гривні за курсом продажу з дотриманням умов ч. 2 цього пункту.
Комісія відповідача розрахована у гривнях не може бути менше різниці між поточним лізинговим платежем у гривні та граничною сумою, яка ставиться в погашення заборгованості позивача згідно даних колонки D Графіку (Додаток 1 до Договору).
З Графіку, в редакції Угоди від 01.10.2011р про внесення змін до Договору, вбачається, що у графі 5 вартість предмету лізингу виражена у гривнях в розмірі 274 361,05 грн. та є сумою, що сплачується в погашення вартості предмета лізингу протягом 60 місяців, а отже є незмінною і не свідчить про зростання вартості предмета лізингу.
Отже, посилання позивача на зростання вартості предмета лізингу залежно від курсу долара США не відповідає дійсності.
Згідно ст. ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ч. 4 ст. 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці, а саме - зміна курсу гривні по відношенню до долару США, прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України, що підтверджується наступними нормами.
Згідно ч. 1 ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (ч. 2 ст. 524 Цивільного кодексу України).
Наведені приписи законодавства знайшли своє відображення в п. 1.8. Договору, згідно якого на підставі ч. 2 ст. 524 Цивільного кодексу України сторони погодили додатково до визначення зобов'язання у гривні, визначити зобов'язання у грошовому еквіваленті іноземної валюті - долар США.
Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. 2 ст. 533 Цивільного кодексу України).
За приписами статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 189 ГК України ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання.
Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна визначається в договорі у гривнях (ч. 2 ст. 189 ГК України).
В п. 1 Постанови Кабінету міністрів України «Про удосконалення порядку формування цін» від 18.12.1998р. №1998 встановлено, що формування, встановлення та застосування суб'єктами підприємництва вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці. Вважати під час формування цін обґрунтованим врахування витрат у доларовому еквіваленті лише в частині імпортної складової структури ціни.
Згідно п. 1 Класифікатор іноземних валют та банківських металів, затвердженого постановою Правління Національного Банку України від 04.02.1998р. №34 (зі змінами і доповненнями), валюта долари США, віднесена до вільно конвертованої валюти, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу і дозволяється для здійснення інвестицій в Україну, та банківські метали (1 група).
Водночас, жодних обмежень можливості використовувати співвідношення курсу іноземної валюти при проведенні індексації плати за надання майна в користування ані вказаною постановою, ані іншими чинними нормами законодавства, не передбачено.
Таким чином, положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у разі зміни Національним банком України курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.
Відтак, коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці (зміна курсу гривні по відношенню до долару США), прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України, а отже не є підставою для визнання Договору недійсним. Вказаної правової позиції дотримується і Верховний Суд України у постанові від 07.10.2014р. по справі №3-133гс14.
Одночасно суд зазначає, що відповідно до приписів ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, а відповідно до ст. 627 ЦК України - сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач підписав Договір фінансового лізингу №LC5285-05/11 від 03.06.2011р. без жодних застережень, що свідчить про розуміння останнім на момент укладення Договору про можливі наслідки виконання та порушення зобов'язань.
Тобто, умови Договору фінансового лізингу №LC5285-05/11 від 03.06.2011р. та Графік сплати лізингових платежів (в редакції Угоди від 01.10.2011р. про внесення змін до Договору) щодо коригування процентів за фінансування на розмір курсової різниці фактично відповідають загальним засадам цивільного законодавства щодо свободи договору, положенням щодо вільного встановлення у договорі ціни як його умови та внутрішній волі обох сторін.
При цьому суд зазначає, що посилання позивача на приписи ч. 3 ст. 632 ЦК України як на підставу позовних вимог є також необґрунтованими, оскільки вказаною нормою визначено, що не допускається зміна ціни в договорі після його виконання, тоді як зміни до Графіку розрахунку заборгованості шляхом укладання Угоди від 01.10.2011р. про внесення змін до Договору було вчинено до повного виконання сторонами своїх обов'язків за Договором.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що положення оспорюваного Договору фінансового лізингу №LC5285-05/11 від 03.06.2011р. та Графік сплати лізингових платежів (в редакції Угоди від 01.10.2011р. про внесення змін до Договору) щодо коригування процентів за фінансування на розмір курсової різниці не суперечать вимогам законодавства України, а отже не свідчать про наявність підстав для визнання наведеного Договору фінансового лізингу недійсним.
Посилання позивача на відсутність у представників відповідача повноважень на підписання Договору фінансового лізингу №LC5285-05/11 від 03.06.2011р., Угоди від 01.10.2011р. про внесення змін до цього Договору також є безпідставними з огляду на наступне.
Суд зазначає, що у Договорі та Угоді від 01.10.2011р. про внесення змін до Договору не вказано прізвищ та посад осіб, якими від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» підписано спірні правочини.
При цьому у відзиві на позовну заяву відповідач стверджує, що Договір було підписано виконавчим директором Василенко Ю.І. (на підставі Статуту, довіреності №27-12/10-29 від 27.12.2010р.) та головним юристом Федоровою Т.В. (на підставі довіреності №27-12/10-29 від 27.12.2010р.), а Угоду від 01.010.2011р. про внесення змін до Договору було підписано Начальником відділу супроводження продажу лізингових послуг Савченко К.Г. (на підставі довіреності №01-08/11-1 від 01.08.2011р.) та в.о. Начальника управління продажу Тітовим В.І. (на підставі довіреності №01-08/11-1 від 01.08.2011р.).
На підтвердження зазначеного відповідач долучив до матеріалів справи копії довіреностей №27-12/10-29 від 27.12.2010р. та №01-08/11-1 від 01.08.2011р., згідно з якими Товариство з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» уповноважило виконавчого директора Василенко Ю.І. та головного юриста Федорову Т.В., начальника відділу супроводження продажу лізингових послуг Савченко К.Г. та в.о. Начальника управління продажу Тітова В.І. на укладення та підписання від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль», зокрема, Договорів фінансового лізингу, відповідно до яких загальна вартість предмету лізингу по одному договору не перевищує 7 500 000,00 грн.
Належність підписів, якими скріплено Договір фінансового лізингу №LC5285-05/11 від 03.06.2011р. та Угоду від 01.10.2011р. про внесення змін до цього Договору, представниками Товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль» підтверджується залученим відповідачем до матеріалів справи витягом з Книги обліку зразків підписів ТОВ «Райффайзен Лізинг Аваль».
Пунктом 3.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що у господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами.
Вирішуючи спори, пов'язані з представництвом юридичної особи у вчиненні правочинів, господарські суди повинні враховувати таке.
Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта.
Особа, призначена уповноваженим органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.
Припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України).
Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).
Пунктом 3.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. також встановлено, якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.
Позивач в момент підписання (укладення) оспорюваного Договору та Угоди від 01.10.2011р. про внесення змін до Договору був ознайомлений з їх редакцією, а отже був обізнаний про відсутність зазначення в них прізвищ та посад осіб, якими вони підписані з боку відповідача.
Згідно з п. 3.4 вищенаведеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р., наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини.
Позивач виконував умови Договору та здійснював оплату лізингових платежів, які приймались відповідачем, що не заперечувалось позивачем та відповідачем.
При цьому суд зазначає, що при підписанні Договору позивач мав час та можливість відмовитися від його підписання, однак, як свідчать матеріали справи, питання про визнання недійсним цього Договору виникли у відповідача більш чим через три роки після його укладення.
Відповідно до частини 3 статті 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Підписуючи редакцію Договору фінансового лізингу №LC5285-05/11 від 03.06.2011р. та Угоду від 01.10.2011р. про внесення змін до нього позивач фактично погодився з передбаченими цим правочинами умовами. При цьому позивач на момент укладення Договору та Угоди не скористався наданим йому законом правом за наявності заперечень щодо окремих умов Договору скласти протокол розбіжностей (ч. 4 ст. 181 Господарського кодексу України).
За таких обставин, враховуючи наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку, що Договір фінансового лізингу №LC5285-05/11 від 03.06.2011р. та Угода від 01.10.2011р. про внесення змін до нього були підписані уповноваженими представниками Товариства з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль».
З огляду на вищенаведене, суд прийшов до висновку, що позивач не надав до суду належних і допустимих доказів в розумінні ст. 34 ГПК України, які б підтверджували той факт, що умови оспорюваного Договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.
Враховуючи викладене, судом встановлено, що правові підстави для визнання Договору фінансового лізингу №LC5285-05/11 від 03.06.2011р. недійсним відсутні, а отже позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпатибудінвест» є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 32, 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 18.05.2015р.
Суддя Морозов С.М.