14.05.15р. Справа № 904/2609/15
За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Сумиторг-Партнер», м. Дніпропетровськ
До: Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, м . Дніпропетровськ
Про: визнання недійсним договору
Суддя Васильєв О.Ю.
Від позивача : не з'явився;
Від відповідача : не з'явився
ТОВ «Сумиторг-Партнер» ( позивач ) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ФОП ОСОБА_1 ( відповідач) про визнання недійсним договору на поставку №02/01-13 від 02.01.13р., укладеного між сторонами. Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на наступні обставини: вказаний договір не підписаний директором товариства - тобто особою , уповноваженою на укладення цього договору, якою за статутними документами є керівник ОСОБА_2; договір не погоджений власником підприємства позивача , хоча в п.10.3., 10.3.14 Статуту ТОВ «Сумиторг-Партнер» передбачено, що прийняття рішень про укладання товариством цивільно-правових угод на суму понад 300 000, 00 грн. відноситься виключно до компетенції загальних зборів товариства; вказаний договір суперечить моральним засадам суспільства та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки відповідач не поставляв товар за видатковою накладною від 12.09.13р.
ФОП ОСОБА_1 ( відповідач) відзив на позов та витребувані судом документи не надав, до судових засідань тричі не з'явився, не зважаючи на ту обставину, що про час та місце судових засідань був своєчасно повідомлений ( про що свідчить наявне в матеріалах справи поштове повідомлення про вручення відповідачу 23.04.15р. копії ухвали суду про порушення провадження у справі, а.с.83).
Представник позивача - Лелеко Ю.О. , двічі до судових засідань не з'явився , витребуваних судом оригіналів документів не надав.
Враховуючи вищезазначене, суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю представників сторін та відзиву на позов - за наявними в ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи , господарський суд , -
02.01.2013р. між ФОП ОСОБА_1 ( продавець) та ТОВ «Сумиторг-партнер» (покупець) укладено договір поставки № 02/01-13 , відповідно до умов якого продавець зобов'язується передати у власність покупцю олію соняшникову нерафіновану вищого ґатунку для хлібобулочного виробництва, (далі за текстом договору товар), а покупець зобов'язується прийняти товар та оплатити його на умовах даного договору (п.1.1. ). Згідно п. 2.1. договору зобов'язання у сторін по поставці товару виникають на підставі погодженого сторонами замовлення покупця. В замовленні має бути зазначено: асортимент, кількість, ціна за одиницю товару та загальна вартість партії товару, що поставляється, місце відвантаження та дата відвантаження товару.
Пунктом 2.2. договору встановлено, що замовлення передається продавцю в будь-якій зручній для сторін договору формі, погоджене сторонами замовлення не підлягає зміні в односторонньому порядку.
Ціна за кожну партію товару погоджується сторонами при замовленні та не може бути змінена в односторонньому порядку. В разі необхідності зміни ціни до погодження замовлення продавець повинен повідомити про це покупця в письмовій формі не менше ніж за 7 робочих днів до дати запланованої зміни ціни. В разі порушення вимоги даного пункту наступна поставка здійснюється по раніше діючим незмінним цінам (п. 4.1. ). Відповідно п. 4.2. договору оплата за поставлений товар здійснюється покупцем в безготівковому порядку на умовах відстрочки платежу на 21 календарний день від дати поставки.
Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 31.12.2014р. У тому випадку, якщо за 30 днів до закінчення строку дії договору сторони письмово не висловили бажання припинити дію договору він вважається пролонгованим строком на 1 календарний рік на тих же умовах (п. 8.1. ).
Позивачем до позовної заяви було додано копію оспорюваного ним договору та видаткової накладної № РН-0000141 від 12.09.2013р. на суму 63 852,00 грн. (а.с. 18-20, 21).
ТОВ «Сумиторг-партнер» за поставлений товар не розрахувався, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість перед ФОП ОСОБА_1 в сумі 63 852,00 грн.
Вищезазначені фактичні обставини були встановленні рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 10.11.14р. (залишеним без змін постановою ДАГС від 02.04.15р.) у справі №904/7590/14 за позовом ФОП ОСОБА_1 до ТОВ «Сумиторг-партнер» . При цьому вищезазначеним рішенням суду позовні вимоги задоволено частково та стягнуто з ТОВ «Сумиторг-партнер» на користь ФОП ОСОБА_1 суму 63 852,00 грн. - основного боргу, 4 139,01 грн. - пені, 1 663,65 грн. - 3% річних, 8 460,16 грн. - інфляційних втрат, 1 723,81 грн. - витрат по сплаті судового збору (а.с.72-74, 75-78)..
Як зазначено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» : цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України ( 435-15 ) , Земельним кодексом України ( 2768-14 ), Сімейним кодексом України ( 2947-14 ), Законом України від 12 травня 1991 року N 1023-XII ( 1023-12 ) «Про захист прав споживачів» , Законом України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV ( 161-14 ) «Про оренду землі» та іншими актами законодавства. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Як правило, письмова угода укладається шляхом складання документа, що визначає її зміст, і підписується безпосередньо особою, від імені якої вона укладена або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для укладення угод органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють в межах повноважень, наданих законом, іншим правовим актом або установчими документами. Підписання особою (органом юридичної особи) угоди без відповідних повноважень, а також з порушенням наданих їй повноважень може згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу бути підставою для визнання укладеної угоди недійсною як такої, що не відповідає вимогам закону. Вирішуючи відповідні спори, господарські суди повинні враховувати таке. Письмова угода може бути укладена від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта. Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час укладення угод діє у межах своєї компетенції без довіреності. Угода, укладена представником юридичної особи або керівником її відособленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, повинна бути визнана недійсною як така, що не відповідає вимогам закону. Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження. Наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні і т.ін.). У такому випадку вимога про визнання угоди недійсною з мотивів відсутності належних повноважень представника на укладення угоди задоволенню не підлягає.
За загальним правилом передбачені установчими документами обмеження повноважень особи щодо укладення угод у порівнянні з визначеними у довіреності, законі не повинні впливати на відносини підприємства, установи, організації, від імені якої укладено угоду, з іншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження. У цих випадках угода може бути визнана недійсною за позовом особи, в інтересах якої встановлено обмеження, але заявник повинен довести, що друга сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження.
Відповідно до роз'яснень , що містяться в Постанові Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання право чинів ( господарських договорів ) недійсними» : …Правовідносини, пов'язані з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, регулюються ЦК України, ГК України, Земельним кодексом України, Законами України "Про оренду землі", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про іпотеку", "Про страхування", "Про банки і банківську діяльність", "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" та іншими актами законодавства. Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин ( п.2.1.)
У силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову) ( п.2.10. )
У господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами.
Вирішуючи спори, пов'язані з представництвом юридичної особи у вчиненні правочинів, господарські суди повинні враховувати таке. Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта. Особа, призначена уповноваженим органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.
Припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України).
Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником господарського товариства, знає про обмеження повноважень цього керівника, оскільки є акціонером товариства і брала участь у загальних зборах, якими затверджено його статут.
У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо:
- такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України);
- про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців.
Якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента ( п.3.3.).
Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину ( п.3.4.)
Відповідно до пункту "і" частини п'ятої статті 41 і статті 59 Закону України "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю віднесено затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Цими нормами передбачено не укладення договорів, а їх затвердження. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що статутом товариства з обмеженою відповідальністю право виконавчого органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган уклав договір без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт не затвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним ( п.3.5.)
Як зазначалося вище , ТОВ «Сумиторг-Партнер», обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним договору , посилається на те , що вказаний договір не підписаний директором, тобто особою уповноваженою на укладення вказаного договору, якою є за статутними документами керівник ОСОБА_2; договір не погоджений власником підприємства позивача , хоча в п.10.3., 10.3.14 Статуту ТОВ «Сумиторг-Партнер» передбачено, що прийняття рішень про укладання товариством цивільно-правових угод на суму понад 300 000, 00 грн. відноситься виключно до компетенції загальних зборів товариства; вказаний договір суперечить моральним засадам суспільства та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки відповідач не поставляв товар за видатковою накладною від 12.09.13р.
Однак вищезазначені посилання позивача суд оцінює критично з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що договір підписаний саме директором позивача ТОВ «Сумиторг-партнер» - ОСОБА_2 , та скріплений печаткою товариства.
Договір на поставку №02/01-13 від 02.01.13р. підписаний директором ТОВ «Сумиторг-партнер» ОСОБА_2 без перевищення повноважень , оскільки зі змісту договору не вбачається, що сторонами було визначено тверду ціну договору , яка б перевищувала 300 000, 00 грн.; та з матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору поставки відповідачем було поставлено позивачу товару лише на суму 63 852,00 грн. ( що підтверджується видатковою накладною № РН-0000141 від 12.09.2013р. ), що також не більше 300 000, 00 грн. Також, фактами , встановленими рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 10.11.14р. , спростовуються твердження позивача відносно того, що спірний договір суперечить моральним засадам суспільства та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Оцінюючи наведені позивачем в якості обґрунтування доводи, суд вважає , що вони не є підставою для визнання спірного договору недійсним ; одночасно відмова в задоволенні позовних вимог з цих підстав не свідчить про реальність виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором ( оскільки сторонами на вимогу суду не було надано оригіналів достовірних первинних документів ,які б підтверджували вчинення відповідних операцій купівлі-продажу товару ) .
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 32, 33, 34, 35, 43, 49, 82-85, ГПК України; господарський суд , -
В задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, судові витрати по справі покласти на позивача.
Суддя Васильєв О.Ю.
18.05.15р.