ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
14 травня 2015 року № 826/6439/15
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Гарник К.Ю. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління ДФС у м. Києві
про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень
Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ФОП ОСОБА_1.) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління ДФС у місті Києві (далі по тексту - відповідач, ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у м. Києві) в якому просить: визнати протиправною та скасувати податкову вимогу від 13 березня 2015 року № 3037-23.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 квітня 2015 року відкрито провадження в адміністративній справі № 826/6439/15, закінчено підготовче провадження та призначено до розгляду у судовому засіданні на 27 квітня 2015 року.
У судовому засіданні 27 квітня 2015 року представник позивача підтримав адміністративний позов, просив його задовольнити. Представник відповідача заперечив проти позову.
Керуючись приписами частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, надавши можливість присутнім учасникам судового розгляду у повній мірі реалізувати свої процесуальні права, та враховуючи відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, завершив розгляд справи в порядку письмового провадження.
Матеріали справи свідчать, що 31 березня 2015року позивачем отримано податкову вимогу Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління ДФС у місті Києві від 13 березня 2015 року № 3037-23, якою позивачу визначено суму боргу у розмірі 3999,54 грн. з єдиного податку з фізичних осіб.
Не погоджуючись із податковою вимогою, позивач зазначає, що останнім, у встановлені строки, сплачено єдиний податок з фізичних осіб у розмірі 4000,00 грн., а тому, спірна вимога є необґрунтованою та підлягає скасуванню.
Представник відповідача заперечив проти позову, просив відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування заперечень зазначив, що спірна вимога вважається відкликаною в силу приписів статті 60 Податкового кодексу України.
Оцінивши за правилами ст. 86 КАС України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає позов таким, що підлягає не задоволенню, з наступних підстав.
ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа - підприємець, місце проживання - 03039, АДРЕСА_1. Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 є платником єдиного податку за ставкою 5%.
09 лютого 2015 року позивачем було подано податкову декларацію платника Єдиного податку фізичної особи-підприємця за 2014 рік, відповідно до якої задекларовано надходження прибутку у четвертому кварталі 2014 року та визначено податкові зобов'язання по сплаті єдиного податку за ставкою 5% у розмірі 4000,00 грн.
18 лютого 2015 року позивачем сплачено єдиний податок з фізичних осіб у розмірі 4000,00 грн. із зазначенням призначення платежу: *;101;2998325975;18050400; Єдиний податок з фіз.о.- суб'єктів підприємницької діяльності за 4 кв.2014 року.
При цьому, позивачем сплачено єдиний податок на наступні реквізити: № рахунку: 33117362700002, одержувач: УДКСУ у Голосіївському районі м. Києва, код ЄДРПОУ: 38039757, банк одержувача: ГУ ДКУ у м. Києві, МФО банку: 820019.
За результатом проведеної 17 березня 2015 року звірки, встановлено, що позивачем дійсно сплачено єдиний податок, проте не на рахунок на оплату єдиного податку.
Матеріали справи свідчать, що позивач звертався із заявами до Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління ДФС у місті Києві про перерахування на вірний рахунок сплачений єдиний податок з фізичних осіб, у зв'язку з неотриманням відповіді, звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Згідно частини 4 статті 45 Бюджетного кодексу України податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету.
Відповідно до частини 5 статті 45 Бюджетного кодексу України податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.
В контексті наведеного слід додати, що відповідно до Положення про єдиний казначейський рахунок, затвердженого наказом Державного казначейства України 26.06.2002 № 122 (у редакції наказу від 30.11.2010 № 449), Єдиний казначейський рахунок, це консолідований рахунок, відкритий Державному казначейству України в Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України.
ЄКР консолідує кошти державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, коштів інших клієнтів, обслуговування яких здійснюється органами Державного казначейства України та регламентується законодавством.
ЄКР, відкритий на балансі Державного казначейства України, об'єднує кошти субрахунків, що відкриті на балансі Головних управлінь Державного казначейства України (далі - субрахунки ЄКР).
На субрахунках ЄКР ведеться аналітичний облік коштів державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, коштів інших клієнтів, обслуговування яких здійснюється органами Державного казначейства України та регламентується законодавством.
Відповідно до пункту 2 статті 64 Бюджетного кодексу України податок на доходи фізичних осіб, який сплачується (перераховується) податковим агентом - юридичною особою (її філією, відділенням, іншим відокремленим підрозділом) чи представництвом нерезидента - юридичної особи, зараховується до відповідного бюджету місцевого самоврядування за їх місцезнаходженням (розташуванням) в обсягах податку, нарахованого на доходи, що виплачуються фізичній особі.
Отже, аналіз норм Бюджетного кодексу України дає підстави для висновку, що усі податкові надходження, справляння яких передбачено законодавством України, є доходами бюджету. Податки і збори (обов'язкові платежі) визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.
Пунктом 22.4 статті 22 Закону «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» встановлено, що при використанні розрахункового документа ініціювання переказу вважається завершеним з моменту прийняття банком платника розрахункового документа на виконання.
В даному випадку ініціювання позивачем сплати необхідної суми грошового зобов'язання з єдиного податку.
Визначення у платіжному дорученні номера рахунку, призначеного для сплати податку на прибуток замість рахунку, призначеного для сплати податку на додану вартість, не є правовою підставою для висновку про несвоєчасну сплату необхідної суми податку у визначений строк та виникнення податкового боргу, а також, як наслідок, для застосування фінансових санкцій і пені.
Суд звертає увагу, що єдиний податок з фізичних осіб належить до доходів загального фонду Державного бюджету України, тобто має єдиного одержувача - Державний бюджет України.
Зарахування коштів на той чи інший рахунок державного бюджету є заходом в межах державного бюджету з метою врегулювання питань формування та використання бюджетних коштів. Порядок сплачених до бюджету податків (а саме таким порядком обліку є як облік надходжень до бюджету, який ведеться органами Держказначейства, так і облік платежів, який ведеться податковим органом) не може впливати на сплату податків до бюджету та свідчити про виконання або невиконання платниками своїх обов'язків по сплаті {податків. Чи належним є виконання зобов'язань по сплаті податків залежить саме від їх надходження до бюджету, а не від того, як вони обліковуються.
Таким чином, суд вважає, що позивачем сплачений єдиний податок у розмірі 4000,00 грн. 18 лютого 2015 року згідно квитанції № 249571363.
Відповідно до пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України встановлено, що платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Аналіз вищезазначених норм права свідчить, що платники податків та податкові агенти повинні сплачувати податкові зобов'язання у строки, встановлені ПКУ. За порушення цього обов'язку встановлено юридичну відповідальність.
Якщо платник податків самостійно визначає суму податкового зобов'язання у поданій ним податковій декларації, то він зобов'язаний сплатити задекларовану суму протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку для подання податкової декларації, крім випадків, передбачених ПКУ. Тобто, платник податків може сплатити задекларовану (а отже, узгоджену) суму податкового зобов'язання у будь-який час з моменту подання податкової декларації, але не пізніше 10-го календарного дня, наступного за останнім днем граничного строку для подання податкової декларації.
Судом встановлено, що 09 лютого 2015 року позивачем подано декларацію, а 18 лютого 2015 року сплачено визначену суму грошового зобов'язання.
Відповідно до статті 59 Податкового кодексу України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.
Податкова вимога не надсилається (не вручається), якщо загальна сума податкового боргу платника податків не перевищує двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У разі збільшення загальної суми податкового боргу до розміру, що перевищує двадцять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, контролюючий орган надсилає (вручає) податкову вимогу такому платнику податків.
Податкова вимога надсилається не раніше першого робочого дня після закінчення граничного строку сплати суми грошового зобов'язання.
Таким чином, станом на момент складання спірної вимоги - позивачем було сплачене самостійно визначене зобов'язання.
Разом з тим, вирішуючи питання про скасування податкової вимоги від 13 березня 2015 року № 3037-23, судом враховано, що станом на момент розгляду цієї справи, у зв'язку з сплатою грошового зобов'язання, заборгованість у позивача відсутня, що підтверджується карткою особового рахунку та пояснення відповідача.
Відповідно до пункту 3.1. Порядку направлення органами доходів і зборів податкових вимог платникам податків затвердженого наказом Міністерством доходів і зборів України від 10 жовтня 2013 року № 576, податкові вимоги формуються автоматично на підставі даних інформаційної системи органів доходів і зборів.
Відповідно до підпункту 60.1.1 пункту 60.1 статті 60 Податкового кодексу України податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними, якщо сума податкового боргу самостійно погашається платником податків або органом стягнення.
Відтак, спірна вимога від 13 березня 2015 року № 3037-23 вважається відкликаною, а тому скасуванню не підлягає.
Як встановлено частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Тобто, спірним правовідносинам, що можуть бути предметом розгляду в адміністративних справах, повинні бути притаманні такі ознаки як порушення прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, що вчинені обов'язково у сфері публічно-правових відносин.
Пунктом 6 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України під поняттям адміністративний позов визначено - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-правових відносинах.
З огляду на приписи пункту 6 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, що відносяться до сфери публічно-правових відносин та порушують права, свободи та інтереси фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Слід зазначити, що право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантується кожному (в тому числі юридичним особам) статтею 55 Конституції України.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Відповідно до частини 1 статті 6 цього ж Закону усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Зазначений принцип полягає у захисті порушеного права від порушення, що вже відбулося, тобто в наявності матеріально - правового інтересу позивача відносно дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.
В даному випадку, на момент розгляду справи у суді, право позивача не порушене, оскільки спірна вимога від 13 березня 2015 року № 3037-23 вважається відкликаною.
Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Виходячи з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 94, 128, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1.У задоволенні адміністративного позову Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили в строки та порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя К.Ю. Гарник