13 травня 2015 року Справа № 910/20419/14
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого Гончарука П.А.(доповідач),
Суддів Кондратової І.Д.,
Стратієнко Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "Альфа-Гарант" на рішення господарського суду міста Києва від 15 грудня 2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 2 березня 2015 року у справі №910/20419/14 за позовом товариства з додатковою відповідальністю "Експрес Страхування" до товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "Альфа-Гарант" про стягнення 12 407,75 грн.,-
У вересні 2014 року товариство з додатковою відповідальністю "Експрес Страхування" звернулось до господарського суду м. Києва з позовом про стягнення з товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "Альфа-Гарант" 12 407,75 грн. сплаченого ним страхового відшкодування.
Рішенням господарського суду міста Києва від 15 грудня 2014 року у справі №910/20419/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 2 березня 2015 року, позов задоволено. Стягнуто з товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "Альфа-Гарант" на користь товариства з додатковою відповідальністю "Експрес Страхування" суму заборгованості в розмірі 12 407,75 грн. - страхового відшкодування в порядку регресу, 1 827 грн. судового збору.
У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на те, що не повне з'ясування всіх обставин справи призвело до порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить постановлені у справі судові рішення скасувати, постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Заслухавши пояснення представника відповідача, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 5 жовтня 2012 року з вини гр. Лойка О.В., який керував транспортним засобом "Опель" д.н.з 981-55ТВ, у м. Львові на просп. Чорновола 2, сталась дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої були завдані механічні пошкодження транспортному засобу "Форза" д.н.з ВС 6071 СМ, керування яким здійснювалось гр. Гричаною М.І.
Згідно договору добровільного страхування наземних транспортних засобів (крім залізничного) від 17 жовтня 2011 року №202.11.2088595, яким був застрахований транспортний засіб "Форза" д.н.з ВС 6071 СМ та на підставі звіту від 25 жовтня 2012 року №2809/719 та калькуляції до нього, відповідно до якого розмір матеріальної шкоди завданої внаслідок ДТП власнику транспортного засобу склав 21 690,65 грн., позивач сплатив страхувальнику страхове відшкодування в розмірі 12 407,75 грн.
Також судами попередньої інстанції встановлено, що цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу "Опель" д.н.з. 981-55ТВ - Лойко О.В., на підставі полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів №АВ/3670553 застрахована у відповідача, у зв'язку з чим позивач звернувся до нього за виплатою відшкодування в порядку регресу. Однак, посилаючись на те, що платіжним дорученням від 21 січня 2013 року №56 він вже сплатив постраждалій особі страхове відшкодування у розмірі 12 068,52 грн., відповідач зазначив, що в нього відсутні будь-які зобов'язання перед позивачем.
Зважаючи на встановлені факти, положення ст.ст. 22, 990, 993, ч. 2 ст. 1187, ст. 1191 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 4, абз. 1, 16 ст. 9, ст. 27 Закону України "Про страхування", суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що до позивача перейшло право зворотної вимоги до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Такий висновок судів попередніх інстанцій є правильним виходячи з наступного.
За змістом положень ч. 1 ст. 355 Господарського кодексу України об'єкти страхування, види обов'язкового страхування, а також загальні умови здійснення страхування, вимоги до договорів страхування та порядок здійснення державного нагляду за страховою діяльністю визначаються Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), цим Кодексом, законом про страхування, іншими законодавчими актами.
Закон № 1961-IV регулює відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно - правової відповідальності власників наземних транспортних засобів і спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.
Системний аналіз положень цього Закону дає підстави для висновку, що у момент укладення договору обов'язкового страхування страховик приймає на себе зобов'язання відповідати перед невизначеним і невідомим заздалегідь колом осіб за майнову шкоду, завдану цим особам страхувальником відповідальності, тобто приймає на себе фінансові ризики виплати відшкодування завданої страхувальником іншій особі майнової шкоди.
Згідно зі ст. ст. 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Так, відповідно до ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України "Про страхування" до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Тобто у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов'язання із відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого.
Особою, відповідальною за завдані збитки, може бути як безпосередній заподіювач шкоди, так і страхова компанія, відповідальна за останнього.
Саме наведеними нормами матеріального права регулюються правовідносини між сторонами у справі, яка розглядається. Позивач, виплативши страхове відшкодування потерпілій Гречаній М.І. за договором майнового страхування, отримав від останньої право вимоги до відповідача, який застрахував відповідальність перед третіми особами винного у заподіянні шкоди водія Лойко О.В.
Таким чином позивач реалізував своє право кредитора шляхом пред'явлення вимоги до відповідача, оскільки за договором страхування відповідальності (Закон №1961-IV) останній надав згоду на прийняття обов'язку сторони боржника у деліктному зобов'язанні, якщо воно виникне.
Твердження відповідача про відсутність у нього будь-яких зобов'язань перед позивачем у зв'язку із виплатою постраждалій особі суми страхового відшкодування є безпідставним з огляду на зазначені норми матеріального права та на те, що він здійснив дану виплату без вчинення дій по з'ясуванню факту звернення потерпілої особи та отримання нею страхової виплати за договором майнового страхування КАСКО №202.11.20885595, обов'язок вчинення яких вбачається з аналізу положень п. 22.1 ст. 22, ст. 34.1, п. 37.4 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".
Висновки попередніх судових інстанцій стосовно правомірності та обґрунтованості позовних вимог, викладені в оскаржуваних судових рішеннях є законними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам і наявним матеріалам справи.
Доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального та процесуального права ґрунтуються на неправильному розумінні та тлумаченні відповідачем вказаних положень матеріального права, що унеможливлює прийняття таких доводів судом касаційної інстанції в якості підстави для зміни або скасування постановлених у справі судових рішень.
Інші твердження касаційної скарги зводяться до аналізу наявних у справі доказів, встановлення та переоцінка яких, в силу вимог ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, не входить до компетенції касаційної інстанції, при цьому, такі твердження дублюють доводи апеляційної скарги, яким судом другої інстанції була надана відповідна правова оцінка.
З огляду на викладене, постановлені у справі оскаржувані судові рішення слід залишити в силі.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
Касаційну скаргу товариства з додатковою відповідальністю "Страхова компанія "Альфа-Гарант" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 15 грудня 2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 2 березня 2015 року у справі №910/20419/14 - без змін.
Поновити виконання судового рішення у справі №910/20419/14.
Головуючий П.А.Гончарук
Судді І.Д.Кондратова
Л.В.Стратієнко