ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
27 квітня 2015 року (в порядку письмового провадження) № 826/20531/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Кротюка О.В. , суддів Літвінової А.В. Мазур А.С. при секретарі судового засідання Семенченко Р.О. вирішив адміністративну справу
за позовом Громадянина Узбекистану ОСОБА_2
до Державної міграційної служби України
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
Обставини справи:
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Узбекистану ОСОБА_2 з позовом до Державної міграційної служби України яким просив визнати неправомірним та скасувати рішення від 03.11.2014 року № 579-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, зобов'язати відповідача повторно розглянути його заяву про визнання особою біженцем або такою, що потребує додаткового захисту.
Відповідач заперечив проти позовних вимог, з підстав, викладених у письмовому запереченні, долученому до матеріалів справи.
На підставі ч.6 ст.128 КАС України судом ухвалено про розгляд справи в письмовому провадженні.
Розглянувши подані позивачем та відповідачем документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
встановив:
Громадянином Узбекистану ОСОБА_2 (далі - позивач) було подано заяву 10.04.2014 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі мотивів, викладених у висновку від 29.07.2014 року (далі - Висновок) Державною міграційною службою України вирішено (від 03 листопада 2014 року № 579-14) відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Узбекистану ОСОБА_2 (далі - оскаржуване рішення).
Позивач не погоджується з оскаржуваним рішенням.
Стаття 161 КАС України встановлює, що під час прийняття постанови суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
У відповідності до положень частини 1 статті 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
У відповідності до пунктів 1, 4, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VI від 08.07.2011 (далі - Закон):
o біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
o додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;
o особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Положеннями п.23 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду № 1 від 25.06.2009 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" встановлено наступне.
При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Як вбачається зі змісту заяви позивача від 10.04.2014 року він змушений був залишити країну свого походження по релігійним причинам, оскільки його батько переслідується в Узбекистані службою національної безпеки через підозру в членстві екстремістських угрупувань. Батька позивача двічі затримували і піддавали побиттю. Батько позивача був змушений залишити Узбекистан в 2009 році, через те, що СНБ почали заарештовувати людей на релігійній основі. Оскільки матір позивача після від'їзду його батька почали викликати на допити і розпитувати про його місцезнаходження, позивачеві було небезпечно залишатися в Узбекистані через тиск СНБ на його родину, що стало причиною його втечі до батька в Україну.
З доповіді про свободу віросповідання за 2012 рік в Узбекистані судом встановлено таке.
Конституція і деякі закони Узбекистану передбачають свободу віросповідання, однак інші обмежують її. (т.1.а.с.9). Закони передбачають свободу віросповідання, свободу від переслідування за релігійні переконання, розподіл держави і церкви, а також права відкривати школи і навчання духовенства, проте за законом ці права надаються виключно зареєстрованим групам. Кримінальний і адміністративний кодекси Узбекистану передбачають суворі покарання за порушення законів, які регулюють релігійну діяльність. Закони забороняють незаконні релігійні групи, залучати інших осіб до вступу у такі релігійні групи, залучати неповнолітніх до участі у релігійні групи без дозволу батьків. Будь-які релігійні служби які здійснюються незареєстрованими релігійними організаціями заборонені. Формальна різниця у класифікації релігійних груп полягає в тому що зареєстровані організації є законними, незареєстровані - є незаконними. Зокрема до заборонених груп входять «релігійні екстремісти», які виступають за зміну наявної світської влади на закони і уряд , які засновані виключно сектантських релігійних принципах. Організація або участь в незаконній релігійній групі є кримінально караним діянням (т.1. а.с. 10). Аналогічні обставини щодо ситуації в релігійній сфері краї6ни Узбекистан наявні і в інших джерелах, наданих представником позивача суду (зокрема: т.1. а.с.118, 125, 134)
Судом приймаються до уваги протоколи співбесід позивача.
Так, в протоколі співбесіди від 17 квітня 2014 року (розділ 4; т.1.а.с.58) позивач зазначає, що йому не дозволяли молитись в мечеті, з вересня до кінця листопада збирав бавовну, політика Уряду має антиісламський порядок, батько позивача у 1996 році був у чорному списку. Перебування у чорному списку зумовлює необхідність писати дільничному міліціонеру пояснювальні записки кожного місяця. Після втечі батька позивачу з його матір'ю довелося писати пояснювальні записки дільничному інспектору про те, що у разі вчинення батьком будь-яких дій проти Узбекистану, то вони будуть за це відповідати. При цьому жодних погроз фізичного насилля за релігійними ознаками позивач не отримував.
У протоколі співбесіди від 17.06.2014 року позивач повідомляє про наявність арештів мусульман у 2009 році, зокрема його дядька (мамин брат). Фактично арешти обумовлені обставинами підриву якоїсь будівлі і звинувачення в цьому мусульман.
Як зазначає позивач, його батько і дядько були в 1996 році включені у список віруючих мусульман.
Окрім того, позивач повідомляє про те, що він не відвідував мечеть, оскільки на той час йому не було 18 років, а це до 18 років в Узбекистані заборонено. Також позивач повідомив, що його батько не був членом якоїсь організації чи угрупування.
Враховуючи зазначене, суд приходить до наступних висновків.
Узбекистан є країною де більшість осіб за релігійною ознакою є мусульмани. Позивач є мусульманином. Реалізація своїх духовних потреб такими віруючими як мусульмани, так і інших релігій, здійснюється через зареєстровані релігійні структури. У країні зареєстровано офіційно 2225 релігійних організацій, 16 різних релігійних конфесій. Діють 2051 мусульманських організацій (в тому числі мечеті, освітні установи і ісламські центри) (т.1.а.с. 9).
Оскільки законом заборонено в Узбекистані особам до 18 років відвідувати мечеті, то в силу саме законних підстав він не міг цього зробити. Разом з тим, позивачем не наведено жодних обставин заборон йому бути мусульманином за вірою або наявності обставин дискримінаційного ставлення до нього за релігійною ознакою або переслідування.
Жодні джерела не визначають такого поняття як «списків осіб…» відносно яких здійснюється переслідування. Надані пояснення позивача свідчать лише про наявність його батька в списку віруючих людей. Проте відсутні будь-які відомості, які наявні у долучених до матеріалів справи джерел, щодо наслідків, в тому числі і негативних для цих осіб (включених у список віруючих), за наслідком формування таких відомостей.
Наявність обставин надання пояснень дільничному інспектору не може говорити про підстави для визнання особи біженцем або такою що потребує додаткового захисту, оскільки таке не може бути за своїм змістом розцінено як переслідування саме за релігійною ознакою.
У співбесідах позивач не навів жодних обставин застосування сили до своїх родичів, про які він заявляв у заяві від 10.04.2014 року, що може свідчити про їх відсутність як таких взагалі. Адже такі істотні обставини суб'єктивної сторони побоювань не можуть бути забуті або залишені поза увагою заявником при співбесідах.
Доводи про антиісламський напрям політики Узбекистану не підтверджуються матеріалами справи.
Аналіз змісту ситуації в країні походження, матеріалів співбесід з позивачем дають суду підстави вважати, що відносно останнього відсутні обставини, які дають можливість обґрунтовано стверджувати про наявність підстав для визнання заявника особою біженцем або такою, що потребує додаткового захисту, оскільки: по-перше, суб'єктивна сторона мотивів позивача не відповідає об'єктивним обставинам справи та ситуації країни походження, по-друге, жодних утисків та переслідувань на релігійній основі безпосередньо позивач не зазнавав, по-третє, обставини перебування членів його сім'ї в незареєстрованих релігійних організаціях та порушень законів Узбекистану у релігійній сфері відсутні. Пояснень щодо зворотнього судом особисто від позивача не було встановлено.
Аналогічні обставини та мотиви викладені у Висновку.
Інші доводи і заперечення сторін не спростовують встановленого вище судом.
Відповідач в силу положень частини 2 статті 71 КАС України спростував покликання позивача і довів відповідність оскаржуваного рішення вимогам ч.3. ст..2 КАС України.
Позивач в силу положень ч.1 ст.71 КАС України повинен довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги, проте всупереч вказаній нормі не довів суду належними доказами наявність обставин, що обґрунтовують його позовні вимоги.
Керуючись ст.. 9, 71, 159, 163 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
В задоволенні адміністративного позову відмовити.
Постанова набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.. 254 КАС України. Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги в порядку і строки, встановлені ст..186 КАС України
Головуючий Суддя О.В. Кротюк
Судді А.В. Літвінова
А.С. Мазур