Справа: № 825/3722/14 Головуючий у 1-й інстанції: Непочатих В. О. Суддя-доповідач: Беспалов О.О.
Іменем України
30 квітня 2015 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Беспалова О. О.
суддів: Парінова А. Б., Губської О. А.
за участю секретаря: Тур В. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2014 р. у справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
Громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення ДМС України від 03.11.2014 р. № 575-14; зобов'язання ДМС України прийняти рішення про перегляд справи для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2014 р. позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувану постанову скасувати та ухвалити нову, якою позовні вимоги задовольнити.
Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутністю представників сторін.
Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - підлягає залишенню без змін з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та було вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 (1984 р. н.) є громадянином Афганістану, 27.12.2013 р. нелегально прибув до України (м. Одеса) морським транспортом, перетнувши перед цим Іран та Турцію, як свідчать відомості заяви - анкети позивача.
16.03.2014 р. позивача було затримано прикордонним нарядом «Група реагування» відділу прикордонної служби «Ужгород» при спробі перетнути кордон України в сторону Словаччини, після чого постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25.03.2014 р. прийнято рішення про примусове видворення позивача за межі території України.
28.04.2014 р. позивач звернувся до управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначив, що причинами виїзду з країни громадської належності є побоювання за своє життя у зв'язку з переслідуванням членами руху «Талібан» за стосунки з родичкою лідера талібів та погрозами вбивства (а. с. 25-27).
Рішенням № 575-14 від 03.11.2014 р. Державна міграційна служба України відмовила позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а. с. 45).
Повідомленням від 11.11.2014 р. № 34 позивачу повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а. с. 47).
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 р. №3671-VI.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з частиною 7 статті 7 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Статтею 9 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI).
Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI).
Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини 5 статті 10 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI, відсутні.
Під час співбесід в органах міграційної служби України позивач повідомив, що використав Україну в якості транзитної країни, прямуючи до Німеччини.
В свою чергу, як правомірно акцентовано увагу відповідачами, перебуваючи тривалий час в Ірані та Турції, позивач за захистом не звертався.
Крім того, звернувся за статусом біженця після семимісячного перебування на території України лише внаслідок затримання та прийняття рішення про видворення.
Підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів також акцентує увагу на тому, що позивачем не було доведено свого зв'язку з дівчиною Масудою та її родинного зв'язку з талібами, так само як і не було доведено позивачем загрози вчинення проти нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
В свою чергу, незважаючи на те, що релігія Іслам не дозволяє інтимні стосунки до шлюбу, колегія суддів не вбачає підстав вважати порушення релігійних норм (у такий спосіб) переслідуванням за релігійною приналежністю.
Доводи апеляційної скарги позивача висновків суду першої інстанції не спростовують та апеляційним судом відхиляються за необґрунтованістю.
Згідно статті 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.
Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2014 р. у справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії залишити без задоволення.
Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2014 р. залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку і строки, визначені ст. 212 КАС України.
Головуючий суддя О. О. Беспалов
Суддя О. А. Губська
Суддя А. Б. Парінов
.
Головуючий суддя Беспалов О.О.
Судді: Губська О.А.
Грибан І.О.