Справа № 815/574/15
28 квітня 2015 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Завальнюка І.В.,
суддів - Катаєвої Е.В., Вовченко О.А.,
за участю секретаря - Маковейчук Т.С.,
перекладача - Хамдард Непа Хабібрахман,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивачі звернулися до суду із вказаними адміністративними позовами, в яких просили суд визнати протиправними та скасувати рішення ДМС України від 19.12.2014 р. № 733-14, від 19.12.2014 р. № 727-14, якими позивачам відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; зобов'язати надати захист в Україні.
В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили, що ОСОБА_2 проживав в м. Кабул, Афганістан, та не міг відвідувати школу, оскільки остання була зруйнована вибухом. Його друга забрали таліби, тому, побоюючись також бути рекрутованим талібами, позивач був вимушений покинути Афганістан. Так, в Афганістані таліби силоміць рекрутують молодих осіб призивного віку для того, щоб в подальшому використовувати їх в якості живої мішені. У разі відмови вступити до талібану молодих людей очікує смерть. У зв'язку із цим залишатися в Афганістані було небезпечно, тому позивач був змушений покинути країну в пошуках притулку. ОСОБА_4 є матір'ю ОСОБА_2, яка також звернулася за захистом в Україні. В якості підстави для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_4 зазначила, що на адресу її чоловіка, який займався ювелірним бізнесом, надходили погрози від незнайомих людей, що й зумовило їх покинути Афганістан та звернутись за захистом в Україні. Однак спірними рішенням ДМСУ позивачам було відмовлено у наданні статусів біженців або осіб, які потребують додаткового захисту. Зважаючи на те, що їх заяви відповідають критеріям для визнання їй біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, та на протиправність оскаржуваних рішень, позивачі звернулися до суду.
В судовому засіданні позивачі позовні вимоги із викладених вище підстав підтримали у повному обсязі та просили задовольнити позови, додатково пояснивши, в м. Одесі їм зручно жити; ОСОБА_2 має тут сім'ю, працевлаштований на ринку, що дозволяє йому забезпечувати життя родини; причин повертатись до Афганістану в них немає.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала у повному обсязі, в задоволенні позову просила відмовити, зважаючи на правомірність оскаржуваних рішень при необґрунтованих заявах позивачів щодо надання їм статусу біженців або визнання особами, які потребують додаткового захисту.
Вислухавши пояснення позивачів та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративних позовів та відсутність підстав для їх задоволення.
Судом встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану, уродженцем м. Кабул, за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин-суніт, має середню освіту, яку здобув в Афганістані протягом 1999-2008 рр.
На початку 2008 р. ОСОБА_2 вибув з Афганістану на територію Російської Федерації авіарейсом Кабул (Афганістан) - Баку (Азербайджан) - Москва (Російська Федерація), де пробув 12 годин, після чого виїхав маршрутним таксі в напрямку російсько-українського кордону. Державний кордон перетнув нелегально - пішки поза пунктом пропуску. По прибуттю до м. Києва за допомогою посередника намагався потрапити до країни ЄС, проте через відмову посередника та грошові суперечки залишився в Україні. В березні 2008 р. виїхав до м. Одеси, де 08.04.2008 р. звернувся за захистом до міграційної служби.
За результатами розгляду заяви ОСОБА_2 міграційною службою відмовлено останньому у визнанні біженцем, після чого позивачем ініційовано процедуру судового оскарження, в результаті чого ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 16.07.2012 р. позовну заяву залишено без розгляду (т.І, а.с. 80-81).
24 вересня 2012 р. ОСОБА_2 повторно звернувся за захистом до управління ДМС України в Одеській області в порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Крім того, судом встановлено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, є громадянкою Афганістану, уродженкою м. Кабул, за національністю таджичка, за віросповіданням мусульманка-сунітка; є матір'ю ОСОБА_2.
Територію Афганістану ОСОБА_6 покинула 06.02.2012 р. авіарейсом Кабул (Афганістан) - Москва (Російська Федерація) на підставі національного паспорту та візи до Російської Федерації. Через півдоби перебування на території РФ, позивачка виїхала рейсовим автобусом до російсько-українського кордону. Державний кордон України позивачка перетнула 08.02.2012 р. поза пунктом пропуску, після чого рейсовим автобусом дісталась до м. Одеси. Чоловік позивачки помер на території України 17.05.2013 р. На теперішній час позивачка проживає в м. Одесі разом із донькою та сином ОСОБА_3.
13 квітня 2012 р. ОСОБА_4 звернулася за захистом до управління ДМС України в Одеській області в порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішеннями ДМС України від 19.12.2014 р. № 733-14, від 19.12.2014 р. № 727-14 позивачам відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, яка потребують додаткового або тимчасового захисту», як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 цього Закону, відсутні.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначені рішення обґрунтованими, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню у зв'язку з наступним.
Судом встановлено, в якості підстави для отримання захисту ОСОБА_2 під час його першого звернення (08.04.2008 р.) зазначив нестабільну соціально-політичну ситуацію в Афганістані та бажання дістатися країни ЄС. В заяві від 08.04.2008 р. позивач вказав, що був введений в оману посередником та вимушено залишився в Україні.
У своєму зверненні від 24 вересня 2012 р. позивач повідомив кардинально інші причини виїзду з Афганістану, зазначивши про факт його навчання в релігійній школі медресе, де вчителя намагалися навчити дітей терористичним актам із застосуванням вибухівок та поясів шахідів проти невірних. Після розповіді про дані обставини його батькові, останній звернувся до поліції та заборонив позивачу відвідувати навчальний заклад, а пізніше відправив на територію України з метою продовження навчання у безпечній країні.
Позивачка ОСОБА_6, яка є матір'ю позивача ОСОБА_3, у своїй заяві від 13.04.2012 р. в якості підстави для отримання захисту зазначила, що після повернення з Пакистану до Афганістану її чоловік бажав відкрити ювелірний бізнес, проте таліби почали вимагати гроші за це, шантажували його викраданням доньки. У зв'язку із цим її чоловік прийняв рішення покинути Афганістан через небезпеку та неможливість там спокійно жити. До України вони прибули разом, проте чоловік, який перебував в процедурі пошуку притулку в Україні, помер 17.05.2013 р. від серцевої хвороби.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з ч.5 ст.10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Як вбачається з особових справ ОСОБА_2 (№ ODS 12/348) та ОСОБА_4 (№ ODS 12/146), в основу оскаржуваних рішень покладені висновки від 13.11.2014 року (т.І, а.с. 264-270) та від 19.11.2014 р. (т.І, а.с. 64-72) «Про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Зі змісту зазначених висновків вбачається, що співробітники міграційної служби вважали, що у позивачів немає ознак осіб, що можуть вважатися біженцями через відсутність побоювання стати жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, заявники не можуть довести існування загроз життю, безпеці чи свободи, передбачених п.13 ст.1 Закону, для надання додаткової форми захисту. У зв'язку із цим та через відсутність умов, передбачених абз.4 п.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», співробітники міграційної служби дійшли висновків про доцільність відмовити позивачам у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
Оцінюючи обставини в'їзду позивачів до України, відповідач надав перевагу вигаданим історіями позивачів, фактам їх офіційного перетину кордону країни походження, деякого часу перебування в Російській Федерації, Україні без відповідного звернення за захистом, відсутності об'єктивних доказів переслідувань позивачів в Афганістані тощо.
Зокрема, ОСОБА_3 під час першого звернення повідомив, що протягом 2005-2008 рр. проходив навчання в ліцеї «Махмуд Газнаві» у м. Кабул та відвідував комп'ютерні курси та курси англійської мови. Проте під час другого звернення позивач вказав, що навчався в релігійній установі медресе «Даруль Джума», в якій представники радикального руху «Талібан» навчали молодь підривній діяльності (знайомили з принципами роботи поясів шахідів, вибухівок, готували до джихаду).
Вся подальша історія позивача під час повторного звернення побудована саме на твердженнях про навчання в радикальній релігійній установі, де вчителі примусово навчали дітей підривній діяльності.
З огляду на висновок від 19.11.2014 р. № ODS12/348 (т.І, а.с. 64-72) співробітник міграційної служби дійшов висновку про неправдоподібний характер тверджень позивача та повністю вигадану історію, яка покладена в основу другого звернення.
Так, під час першого звернення за захистом ОСОБА_2 був неповнолітньою дитиною та проходив співбесіди за участю двоюрідного брата, якого було призначено його законним представником. Отримані в ході першого звернення пояснення дозволяють дійти висновку про те, що виїзд в Україну стався з метою пошуків кращого життя поза межами Афганістану. При цьому основною метою виїзду з країни громадянської належності слугувало бажання потрапити до країн ЄС. У зв'язку із тим, що економічні мотиви та пошук кращого життя при відсутності будь-яких загроз зазнати переслідувань в країні громадянської приналежності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця в більшості випадків не можуть бути розглянуті в якості підстав надання притулку, позивачу було обґрунтовано відмолено у визнанні біженцем під час його першого звернення до міграційної служби.
Поряд із тим, покладені в основу другого звернення ОСОБА_2 підстави для надання притулку в Україні не мають нічого спільного із викладеними обставинами в його першому зверненні, що свідчить про їх штучний характер, мету шукача придати вагомості його доводам, застосувати більш дієві твердження задля отримання позитивного результату.
Неправдоподібність історії позивача також узгоджується з інформацією по країні його походження. Так, випадки примусового вербування молоді представниками радикального руху «Талібан» являють собою досить рідке явище. Подібна ситуація може статись у віддалених районах країни без ефективного контролю уряду, проте не в столиці Афганістану, де проживав позивача.
Зокрема, в ході місії обставин в Афганістані, проведеної з 25 лютого по 04 березня 2012 р. Датською міграційною службою, Афганська незалежна комісія з прав людини (Afghanistan Independent Human Rights Commission) заявила, що немає ніяких повідомлень про примусову вербовку з боку талібів, та більшість новобранців приєднались добровільно (http://www.nyidanmark.dk).
Згідно Джустоцці та Ібрахімі (http://www.areu.org.af), таліби розглядають табори біженців як єдині місця, де вони можуть прибігти до примусового набору бійців. Таліби примушували сім'ї відправляти одного чоловіка на службу. Джустоцці безумовно стверджує, що примусове вербування не була характерною рисою конфлікту. Повстанці застосовували таку практику по одиничних випадках. Згідно Джустоцці, використання прямого примусу мало місце тільки в районах, які знаходились під контролем «Талібан», щоб змусити чоловіків служити в якості охоронців.
З урахуванням викладеного, суд оцінює покладену в основу звернення ОСОБА_2 історію про його навчання у закладі для підготовки бійців Талібан вигаданою. При цьому згідно пояснень позивача, його виїзд з країни обумовлений загальним станом в країні, економічними проблемами, бажанням потрапити до економічно-стабільної країни, покращити життя.
В судовому засіданні ОСОБА_2 пояснив, що в м. Одесі працевлаштований на ринку, чим дуже задоволений, оскільки має можливість заробляти та жити спокійно. На теперішній час в нього тут є сім'я, від якої мають дитину. Повертатись в Афганістан він не хоче, оскільки йому там нема чого робити.
Крім того, суд критично оцінює історію ОСОБА_4, як підставу для отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Так, в співбесіді від 12.02.2014 р. позивачка вказала, що протягом 1995-2005 рр. вона разом із усією родиною виїхала до Пакистану (м. Пешавар) у зв'язку із військовими діями. В 2005 р. вони повернулися до м. Кабул (Афганістан), де прожили до 2009 р., - коли знову виїхали до Пакистану. У свою чергу, в Пакистані їм погрожували через підозру у співпраці з американцями (так як чоловік торгував коштовностями і покупцями зазвичай були іноземці). Повернення до Пакистану було обумовлено тиском на адресу її чоловіка за те, що він звернувся до поліції з приводу викладачів його сина, які його змушували вивчати підривну справу. У Пакистані чоловіка позивачки було заарештовано, проте вона не знає за що. Після того, як його випустили з в'язниці (за 16-17 тисяч пакистанських кальдар), де він пробув два тижні, вони знову повернулися до Афганістану, де зазнали погроз. Погрози, у т.ч. щодо викрадання доньки, надходили від невідомих осіб з приводу виїзду їх синів до невірних.
З пояснень позивачки неможливо встановити, що стало підставою для виїзду з Афганістану. Позивачка не може пояснити причини арешту її чоловіка, розповісти про обставини цього арешту. В ході другого інтерв'ю позивачка посилалася на те, що тиск на родину почався з боку керівництва медресе, в якій навчався її син, тобто на обставини, які, з огляду на вищевикладене, визнані судом недостовірними. Також позивачка зазначила про спробу викрадення її доньки без будь-яких конкретних фактів цього інциденту. При цьому до правоохоронних органів з цього приводу вона також не зверталась.
Основною причиною її виїзду з Афганістану позивачка назвала погрози невідомих осіб на адресу її чоловіка, проте з пояснень ОСОБА_4 вбачається, що виїзд її родини з країни громадянського походження обумовлений ситуацією в країні у цілому, економічними проблемами, бажанням потрапити до економічно-стабільної країни, покращити життя.
Ні до органу міграційної служби, ні до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивача на своїй батьківщині надано не було. Позивачами не вчинено будь-яких правових превентивних заходів щодо своєї небезпеки, зокрема позивачі не зверталися до правоохоронних органів або керівництва вищестоящої інстанції навчального закладу.
Твердження позивачів про наявність підстав для надання їм статусів біженців, з огляду на матеріальний елемент клопотання, є непідтвердженими та взаємоспростовуючими. Позивачі не виявили достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Афганістані. Надана ними інформація при викладені причин виїзду з країни є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення позивачі не надали, не довели жодного суттєвого факту заяв. Твердження позивачів в заявах щодо небезпеки, яка їм загрожує в Афганістані особисто, є безпідставними і не має реального підґрунтя. Позивачі не надали переконливих доказів щодо їх особистого переслідування в разі повернення на батьківщину.
В даному випадку, в разі наявності обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в разі повернення до країни своєї громадянської належності після потрапляння до України позивачам ніщо не перешкоджало звернутись за захистом без зволікань. Отже причиною виїзду з батьківщини було не побоювання зазнати переслідувань, а пошук кращих умов життя.
Вирішуючи справу, суд враховує, що позивачі не володіють інформацією про повідомлені ними випадки переслідування, у зв'язку із чим суд погоджується із висновками міграційної служби щодо неправдоподібності покладених в основу заяв фактів. Суд не знаходить обґрунтованими твердження позивачів про причин, які змусили їй покинути Афганістан, оскільки матеріали справи свідчать про заздалегідь заплановані поїздки, а не про вимушений виїзд внаслідок певних подій.
Покладені в основу заяв та позовів історії, з огляду на суперечливість повідомлених фактів, неузгодженість пояснень позивачів, свідчить про неправдивий характер свідчень, які використані для отримання захисту в Україні.
Аналіз матеріалів особових справ з точки зору оцінки тверджень позивачів в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивачі не обґрунтували неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвами переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особових справ позивачів випливає, що реальними обставинами звернення позивачів до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивачів є надуманими, останні не навели фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань та які впливають на наслідки прийнятих відповідачем рішень при розгляді їх заяв про надання статусів біженців або осіб, яка потребують додаткового захисту. В той же час відповідач, в силу ч.2 ст.71 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність своїх рішень.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже суд приходить до висновку про те, що заявлені в даних адміністративних позовах позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини.
Керуючись ст.ст.158-163 КАС України, суд
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 та ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії відмовити.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.
Повний текст постанови складено 30 квітня 2015 року.
Головуючий суддя І.В. Завальнюк
Суддя Е.В. Катаєва
Суддя О.А. Вовченко