Справа № 344/539/15-ц
Провадження № 2/344/1789/15
16 квітня 2015 р. м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:
головуючого судді Бородовського С.О.
за участі секретаря Гупан Х.М.
позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2
представника позивача ОСОБА_3
представника відповідача ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, третя особа КП “Дирекція замовника”-
до Івано-Франківського міського суду звернулись ОСОБА_1, ОСОБА_2 з позовом до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, третя особа КП “Дирекція замовника” про визнання права користування житловим приміщенням та зобов'язання видати ордер. В позові вказано, що позивачі проживають в кімнаті №35 в гуртожитку по вул. Військових ветеранів 6А в м. Івано-Франківську. Оскільки позивачі зареєстровані в ІНФОРМАЦІЯ_1, то виконавчий комітет надіслав їм вимогу про звільнення займаного житлового приміщення. Позивачі просили суд про визнання права користування спірним житловим приміщенням та зобов'язання відповідача видати їм ордер на займану ними кімнату в гуртожитку.
Позивач ОСОБА_1 подав суду заяву про розгляд справи без його участі, в якій підтримав позов із зазначених в ньому підстав.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 та його представник підтримали позов та просили суд задовольнити його, з підстав вказаних в позові. Представник позивача надав суду пояснення про те, що поселення в гуртожиток здійснено у зв'язку із капітальним ремонтом квартири по вул. Селянській, яку займав позивач. Однак в наступному зазначену квартиру було приватизовано та продано для лікування захворювання ОСОБА_1
В судовому засіданні представник відповідача заперечив позов та надав суду пояснення про те, що позивачі були тимчасово переселені з квартири в будинку на вулиці Селянській в м. Івано-Франківськ, потім приватизували зазначену квартиру та продали її, зареєстровані в ІНФОРМАЦІЯ_2, а тому просив суд відмовити в позові.
Судом встановлено наступні обставини.
Відповідно до посвідчення №592461 ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені для ветеранів війни.
Відповідно до акту від 15/10/2014 р. позивачі проживають в кімнаті №35 в гуртожитку по вул. Військових ветеранів 6А.
Відповідно до акту від 17/12/2014 р. позивачі проживають в кімнаті №35 в гуртожитку по вул. Військових ветеранів 6А.
06/11/2014 р. відповідач надіслав позивачам повідомлення з проханням про звільнення кімнат №33, 35 в гуртожитку по вул. Військових ветеранів 6А, відповідно до змісту якої відповідач також визнав обставину вселення в спірне житло позивачів за його згоди, а у разі не задоволення позивачами клопотання зазначено, що в такому разі відповідач буде звертатись з заявою про виселення.
Відповідно до довідок департаменту Івано-Франківської міської ради від 23/12/2014 р. позивачі використали право на приватизацію житла.
04/02/2015 р. відповідач видав довідку про те, що позивачі перебувають на квартирному обліку та проживають в кімнаті №35 в гуртожитку по вул. Військових ветеранів, 6А.
Відповідно до рішення відповідача будинок по вул. Військових ветеранів, 6А в м.Івано-Франківськ призначений для тимчасового проживання.
Відповідно до ст. 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Так, позивачі вселились в спірне житло зі згоди відповідача, правові підстави вселення позивачів в спірне житло відповідач не оспорював і не заперечував. Так само в судовому засіданні представник відповідача надав суду пояснення про те, що позивачам було надано житло у зв'язку із капітальним ремонтом житла, яке вони займали на той час.
Оскільки ордер є підставою для вселення в спірне житло, а будь-яких підстав для повторного вселення в житло, яке позивачами вже зайнято і використовується протягом більше 20 років, перед судом не доведено, тому позов в частині прохання про видачу документа на вселення в житло перед судом не доведено.
Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 “Про судове рішення у цивільній справі” в описовій частині рішення необхідно, зокрема, вказати: зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви. Підставою позову стала вимога відповідача до позивачів про звільнення займаного ними житла і невизнання права користування таким житлом. Відповідно до п. 11 вказаної постанови у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини.
Судом встановлено, що між сторонами виник спір з приводу права користування позивачами житлом, яке вони займають, у зв'язку із вимогою про виселення, а не з приводу правових підстав їх вселення у відповідне житло. Тому правових підстав для видачі ордеру, який відповідно до житлового законодавства є підставою для вселення в житло особи позивачем та його представником перед судом не доведено.
Разом з цим відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, відповідно до п. 43 рішення Європейського суду з прав людини в справі “Кривіцька та Кривіцький проти України” (Заява № 30856/03) від 2 грудня 2010 року вислів “згідно із законом” не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 р. у справі “ОСОБА_3 проти Росії” (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, п. 125). Функція роз'яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (наприклад, рішення у справі “Озтюрк проти Туреччини” (Ozturk v. Turkey) [ВП], заява № 22479/93, п. 55, ECHR 1999-VI). Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі “Слівенко проти Латвії” (Slivenko v. Latvia) [ВП], заява № 48321/99, п. 105, ECHR 2003-Х; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі “Пауліч проти Хорватії” (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, п. 39), його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції (див. рішення у справі “Слівенко проти Латвії”, зазначене вище). Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (mutatis mutandis, рішення у справі “Лупса проти Румунії” (Lupsa v. Romania), заява № 10337/04, пункти 41-42, ECHR 2006-VII; та рішення від 24 квітня 2008 р. у справі “С.G. та інші проти Болгарії” (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, пункти 42,46 та 49-50).
В свою чергу відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Правові підстави для виселення особи без надання їй іншого житла, в тому числі і за вимогою власника про звільнення кімнати в гуртожитку, передбачені в ст. 116 ЖК України.
Крім цього відповідно до п. 41 постанови від 3 червня 1986 р. № 208 “Про затвердження Примірного положення про гуртожитки” з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено учасників Великої Вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії, яким є ОСОБА_1, а також пенсіонерів по старості.
Правових підстав для припиння права позивачів на користування жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання перед судом не доведено.
Так, згідно із ч. 3 ст. 9 Житлового кодексу України ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 р. у справі “МакКенн проти Сполученого Королівства”, заява № 19009/04, п.41 50, Справа “Кривіцька та Кривіцький проти України” (Заява № 30856/03) 2 грудня 2010 року).
Отже негативним зобов'язанням держави в спірних відносинах відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є непорушення житлових прав відповідача, визнання права позивачів на користування спірним житлом.
Відповідно до “Висновків Верховного Суду України, викладених у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України, за перше півріччя 2013 року” від 01.07.2013 р., які відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими до врахування в цьому спорі, виходячи з аналізу змісту ст.ст. 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 Цивільного кодексу України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає. Відповідно до зазначених правових норм постійність проживання не обмежено будь-яким часом; особа може мати декілька місць проживання.
Відповідно до п. 40 рішення ЄСПЛ в справі “Кривіцька та Кривіцький проти України” (Заява № 30856/03) 2 грудня 2010 року) згідно з Конвенцією поняття “житло” не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання “житлом”, яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі “Прокопович проти Росії” (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Так відповідно до пояснень позивача та його представника, актів, складених представниками відповідача, що не заперечено та не спростовано відповідачем позивачі використовують спірне житло для свого проживання протягом останніх 20 років.
Відповідно до ст. 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до п. 4 ст. 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
В свою чергу відповідно до ст. 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Необхідно особливо відзначити, що у рішенні Європейського суду з прав людини від 30 листопада 2004 року у справі “Case of Oneryildis v. Turkey” (за заявою No 48939/99 та розглянута Великою палатою) Європейський суд визнав, що поняття “майно” охоплює не лише річ, яка реально існує (матеріальна складова), але також стосується засобів праводомагання (юридична складова), включаючи право вимоги, відповідно до якого особа може стверджувати, що вона має принаймні “законне сподівання” стосовно ефективного здійснення речового права. Отже перед судом не доведено правових підстав для виселення військовослужбовця з огляду на його право на житло на підставі ордеру та обов'язку Держави Україна на соціальне і житлове забезпечення відповідача. При цьому позивачем не надано суду жодного доказу того, що державою було надано відповідачу інше житло і, що саме він зловживає правом на забезпечення житлом, а не здійснює самозахист цивільного права в межах, визначених цивільним законодавством.
Отже право користування позивачів спірним житлом підлягає захистові відповідно до змісту вказаної конвенції.
Так, відповідно до п. 2 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Як в казано в позові інтерес позивачів полягає в тому, щоб не залишитись взагалі без житла і без права на нього. Та обставина, що позивачі зареєстровані в іншому житлі в м. Івано-Франківську не свідчить про можливість використання відповідного житла для їх проживання. Також відповідно до пояснень позивача та його представника в судовому засіданні позивачі неодноразово звертались до відповідача для надання їм можливості зареєструватись в спірному житлі, але їм було відмовлено в цьому. Однак представник відповідача заперечив право позивачів на спірне житло саме у зв'язку із відсутністю реєстрації в спірному житлі та їх реєстрацію в іншому житлі. Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини вказаний інтерес є елементом права на приватне життя і держава не може втручатись у зазначену сферу в спосіб надіслання вимоги про звільнення житла і виселення особи, без надання їй іншого благоустроєного житла, незважаючи на будь-який статус житла, в тому числі гуртожитка чи тимчасового житла.
Відповідно до пояснень позивача та його представника неможливість проживання позивачів в житлі по вул. Сагайдачного обумовлена тим, що у відповідному житлі проживають особи, кількість яких робить неможливим спільне проживання з ними без порушення прав позивачів та мешканців зазначеної квартири. Так само реєстрація в житлі не означає наявність права і можливості користування ним.
Крім цього, відповідно до інформації відповідача позивачі перебувають на обліку, осіб, які потребують покращення житлових умов.
Так, неприпустимість порушення права особи на житло була констатована Європейським судом з прав людини від 16 травня 2013 року в справі “Максименко та Герасименко проти України” за заявою № 49317/07.
Позивачі не належать до числа осіб, які підлягають виселенню без надання їм іншого благоустроєного житла. Однак відповідач надіслав їм вимогу про звільнення спірного житла без надання їм іншого житла.
В рішенні Європейського суду з прав людини від 18.11.04 р. в справі Прокопович проти Росії, № 58255/00, встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його статусу, є достатньою підставою для того щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
В п. 44 рішення Європейського суду з прав людини в справі “Кривіцька та Кривіцький проти України” (Заява № 30856/03) 2 грудня 2010 року) вказано, що крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й “необхідним у демократичному суспільстві”. Інакше кажучи, воно має відповідати “нагальній суспільній необхідності”, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі “Зехентнер проти Австрії” (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція “житла” має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі “Коннорс проти Сполученого Королівства” (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі “Зехентнер проти Австрії”, зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі “Станкова проти Словаччини” (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі “МакКенн проти Сполученого Королівства”, п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі “Косіч проти Хорватії” (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі “Пауліч проти Хорватії” (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі “Беєлер проти Італії” (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Отже, позивачі на належній правовій підставі зі згоди відповідача отримали житло, в якому на даний час проживають, протягом 20 років із часу вселення відповідач не звертався до позивачів із вимогою про звільнення спірного житла, не звертався до суду із позовом про їх виселення, а тому заперечення прав позивачів на спірне житло є незаконним та неприпустимим. Крім цього, позивачі перебувають на обліку осіб, які потребують покращення житлових умов і не належать до осіб, які підлягають виселенню без надання їм іншого житла.
Таким чином, судом встановлено обґрунтованість позову в частині визнання за позивачами прав на користування спірним житлом.
Відповідно до п. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Тому позивачам підлягають компенсації їх витрати на оплату судового збору із врахуванням часткового задоволення їх позову і відмови в іншій частині позову.
Відповідно до зазначеного суд, -
позов задовольнити частково;
визнати за ОСОБА_1, ОСОБА_2 право користування кімнатою №35 в гуртожитку по вул. Військових ветеранів, 6А в м. Івано-Франківськ;
в іншій частині позову відмовити;
стягнути з Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 121,8 гривень витрат з оплати судового збору.
Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Івано-Франківської області протягом 10 днів з моменту його проголошення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Головуючий суддя С.О. Бородовський