"16" квітня 2015 р. Справа № 908/5802/14
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Білецька А.М. , суддя Горбачова Л.П.
при секретарі Скорописовій Н.І.
за участю представників сторін:
позивача - не з"явився
відповідача - Мележик О.О., за довіреністю б/н від 23.12.2014, Скиба С.Г., за довіреністю б/н від 16.12.2014.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „ДТЕК Добропіллявугілля" (вх. №1605 З/3-10) на рішення господарського суду Запорізької області від 16 лютого 2015 року по справі №908/5802/14
за позовом Публічного акціонерного товариства "Завод залізобетонних конструкцій № 1", м. Запоріжжя
до Товариства з обмеженою відповідальністю „ДТЕК Добропіллявугілля", м.Добропілля
про стягнення 45517,67 грн.,-
Рішенням господарського суду Запорізької області від 16.02.2015 у справі №908/5802814 (суддя Л.С.Місюра) позов задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю „ДТЕК Добропіллявугілля" на користь Публічного акціонерного товариства "Завод залізобетонних конструкцій № 1" основний борг в сумі 37919,83 грн., 3602,66 грн. пені, 403,35 грн. 3 % річних, 3591,83 грн. інфляційних витрат та 1292,05 грн. судового збору. Повернуто Публічному акціонерному товариству "Завод залізобетонних конструкцій № 1" судовий збір у розмірі 534,95 грн., сплачений платіжним дорученням № 10 від 11.12.2014.
Відповідач з рішенням місцевого господарського суду не погодився та подав до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій з урахуванням уточнень від 16.01.2015 вх.№6224, просить скасувати рішення господарського суду Запорізької області від 16.02.2015 у справі №908/5802/14 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
В апеляційній скарзі ТОВ "ДТЕК Добропіллявугілля" посилається на те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм чинного законодавства України і що суд першої інстанції не в повному обсязі з'ясував обставини справи, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, неправильно та неповно дослідив докази, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи, а також на те, що суд невірно застосував норми як матеріального, так і процесуального права, що потягло за собою неправильне вирішення господарського спору та згідно статті 104 Господарського процесуального Кодексу України є підставою для його скасування.
Публічне акціонерне товариство "Завод залізобетонних конструкцій №1" відзиву на апеляційну скаргу не надало, свого представника в судове засідання 16.04.2015 не направило, про причини неявки суд не сповістило, про час та місце розгляду скарги повідомлено належним чином, про що свідчить наявне в справі повідомлення про вручення 16.03.2015 уповноваженій особі позивача рекомендованого поштового відправлення за №6238/1 від 13.03.2015.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Згідно із п. 3.9.2 Постанови № 18 від 26.12.2011 Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Одночасно, застосовуючи положення Господарського процесуального кодексу України та Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи колегія суддів зазначає, що ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку, який кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п. 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
За висновками суду апеляційної інстанції, незважаючи на те, що позивач свого представника у судове засідання 16.04.2015 не направив, у відповідності до вимог ст. 75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними у ній документами, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.
Представником відповідача до суду апеляційної інстанції 16.04.2015 подано клопотання (вх.11798) про зупинення провадження по справі №908/5802/14.
Колегія суддів, розглянувши подане відповідачем клопотання, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, а також вимоги апеляційної скарги, доводи та докази в їх підтвердження, дійшла висновку про відмову в задоволенні вказаного клопотання з огляду на наступне.
Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України встановлено вичерпний перелік підстав зупинення провадження у справі. Зупинення провадження у справі з інших підстав є неправомірним.
Зупинення провадження у справі - це тимчасове й повне припинення всіх процесуальних дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені.
Відповідно до ч. 1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом. При цьому пов'язаною з даною справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у даній справі.
Під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв'язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов'язаних між собою справ різними судами або з інших причин.
Подані заявником докази, а саме позовна заява про тлумачення умов договору, свідчить лише про звернення відповідача до господарського суду з заявою про тлумачення умов договору. Доказів порушення провадження з розгляду даної заяви, до суду апеляційної інстанції не надано.
Крім того, відповідач звернувся до суду апеляційної інстанції з клопотанням про призначення по справі судової експертизи (16.04.2015 вх. 6225).
Ознайомившись з матеріалами справи суд апеляційної інстанції вважає, що в задоволенні даного клопотання слід відмовити з таких підстав.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судові експертизи» від 25.02.1996 р. судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.
Статтею 41 ГПК України передбачено, що для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору та потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.
Згідно із п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 4 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи.
Водночас, визначення чи потребує вирішення спірного питання застосування спеціальних знань експертів чи ні, віднесено до компетенції суду. У разі коли суддя потребує висновків фахівця з питань, що відносяться до предмету доказування, він вправі призначити експертизу на свій розсуд.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних обставин по даній справі немає, оскільки в матеріалах справи є інші достатні засоби доказування (відзиви, апеляційні скарги, додаткові докази), аналіз яких дає змогу вирішити спір по суті без проведення судової експертизи. До того ж, позивач не був позбавлений можливості реалізувати своє право при розгляді справи в суді першої інстанції, а господарський суд, задовольнивши клопотання про проведення експертизи, сприяв би всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, однак такого клопотання в суді першої інстанції позивачем не заявлялось.
Розглянувши матеріали справи, вислухавши в судовому засіданні представників відповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів визначила наступне.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 07.02.2014 між Публічного акціонерного товариства „Завод залізобетонних конструкцій № 1" (постачальник - позивач у справі) та Товариства з обмеженою відповідальністю „ДТЕК Добропіллявугілля" (покупець - відповідач у справі) був укладений договір поставки №ДУ-2014/222-КП/22(14), відповідно до пункту 1.1 якого в порядку та на умовах встановлених даним договором, постачальник зобов'язується поставити у власність покупцю продукцію і/або обладнання виробничо-технічного призначення (надалі - продукція), в асортименті, кількості, в строки, по ціні та з якісними характеристиками, визначеними сторонами в даному договорі та специфікаціях, які є невід'ємною частиною до даного договору. Покупець зобов'язується прийняти та оплатити постачальну в його власність продукцію у відповідності до умов даного договору (п.1.2 договору)
Умовами договору (пунктом 4.1) контрагенти визначили, що поставка продукції здійснюється партіями в асортименті, кількості, по цінам, з якісними характеристиками та в строк, визначений сторонами в специфікаціях до даного договору. Під партією продукції сторони розуміють будь-яку кількість продукції, однорідної по своїм якісним показникам, яка супроводжується одним документом про якості, та одним товаросупровідним документом.
Пунктом 4.3 договору, визначено, що як доказ поставки постачальник зобов'язаний надати покупцю наступні товаросупровідні документи: рахунок-фактуру, податкову накладну, відповідні товаросупровідні накладні: видаткова накладна, товаротранспортна накладна, сертифікат якості (в разі якщо даний документ передбачений до даного виду продукції) і/або паспорт або інша технічна документація, визначена до даного виду продукції (необхідність надання визначити в специфікаціях), інструкцію (керівництво) по експлуатації ( в разі, якщо даний документ передбачений), технічну документацію, визначену п.2.3 даним договором.
У відповідності до пункту 4.4 договору датою поставки вважається дата, вказана представником покупця на відповідних товаросупровідних документах, наданих постачальником, про приймання продукції. Зобов'язання постачальника вважаються виконаними з моменту передачі продукції в розпорядження покупця у зазначеному пункті призначення поставки. Зобов'язання покупця вважаються виконаними з моменту приймання та оплати поставленої продукції (п.4.5 договору).
Загальна вартість договору визначається загальною вартістю всіх специфікацій до даного договору, але не може перевищувати 999000,00 грн. з урахуванням НДС. Ціни на поставлену постачальником продукцію визначаються сторонами у відповідних специфікаціях до договору (п.5.2 договору).
Сторонами погоджено у пункті 5.3 договору, що розрахунки за поставлену постачальником продукцію по даному договору здійснюється покупцем шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника на 60 календарний день з моменту поставки відповідної партії продукції.
Умовами пункту 8.1 передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання будь-якої із сторін прийнятих на себе по даному договору зобов'язань, вона несе відповідальність перед іншою стороною у відповідності до вимог чинного законодавства, в тому числі, відшкодовує збитки, сплачує штрафні санкції.
Сторони несуть наступну відповідальність, зокрема, в разі несвоєчасної оплати продукції, покупець сплачує постачальнику неустойку у вигляді пені, у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення оплати від вартості, не сплаченої продукції (пункт 6.6 договору).
17.07.2014 до договору поставки №ДУ-2014/222-КП/22(14) від 07.02.2014, зобов'язаними сторонами було укладено додаткову угоду, згідно якої були внесені зміни до договору, зокрема, викладено в новій редакції п.5.3, а саме встановлено, що розрахунки за поставлену постачальником продукцію по даному договору здійснюється покупцем шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника на 60 календарний день з моменту поставки відповідної партії продукції, якщо інше, відстрочка більше 60 календарних днів, не встановлена у відповідних специфікаціях до даного договору.
Одночасно контрагентами, на виконання умов договору, було погоджено та підписано сертифікацію від 03.06.2014 та від 03.07.2014 (додаток до договору), відповідно до яких зобов'язаними сторонами було узгоджено найменування товару, одиницю виміру, кількість товару, строк поставки товару та ціну договору. Дані специфікації є невід'ємними частинами договору.
В рамках укладеного між сторонами договору Публічним акціонерним товариством „Завод залізобетонних конструкцій № 1" поставлено, а відповідачем отримано товар на загальну суму 48146,23 грн. Однак, відповідач в порушення умов договору зобов'язання щодо повної та своєчасної оплати товару належним чином не виконав, вартість поставленого товару позивачу не сплатив, внаслідок чого утворилась заборгованість у сумі 48146,23 грн.
З метою досудового регулювання спору на адресу відповідача була направлена вимога (вих.№1278) від 02.12.2014 про сплату заборгованості, що утворилась внаслідок не своєчасного виконання останнім зобов'язань за договором.
Як стверджує позивач, відповіді зобов'язаний контрагент (відповідач) на вказану претензію не надав, грошові кошти за договором поставки не сплатив, що стало підставою для звернення з відповідним позовом до суду для відновлення порушених прав і інтересів.
Господарський суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що факт поставки позивачем та прийняття відповідачем товару повністю підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а відповідач, в свою чергу, в порушення вимог статті 526, 629 Цивільного Кодексу України, статті 193 Господарського Кодексу України, за отриманий товар не розрахувалися, доказів оплати отриманого товару - не подавав.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
З огляду на ст. 509 Цивільного кодексу України вбачається, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.
Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов'язань.
Положення ст. 626 Цивільного кодексу України передбачають, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
З приписів ст. 3 Цивільного кодексу України вбачається, що однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.
Разом із тим ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).
Дослідивши зміст договору від 07.02.2014 за №ДУ-2014/222-КП/22(14), на підставі якого виникло грошове зобов'язання, колегія суддів вважає, що даний договір за своєю правовою природою є договором поставки, до якого повинні застосовуватись положення Цивільного кодексу України, що регулюють загальні умови виконання зобов'язання, а також положення глави 54 Цивільного кодексу України, що регулюють відносини пов'язанні з купівлею та продажем майна (товару).
За приписами ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Відповідно до ст. 691 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.
З умов договору (пункт 5.3) вбачається, що розрахунки за поставлену постачальником продукцію по даному договору здійснюється покупцем шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника на 60 календарний день з моменту поставки відповідної партії продукції, якщо інше, розстрочка більше 60 календарних днів, не встановлена у відповідних специфікаціях до даного договору.
Сторонами у специфікаціях деталізовано умови оплати вартості товару, а саме: на 90 календарний день з моменту поставки відповідної партії продукції.
За змістом статей 525, 526 Цивільного кодексу України вбачається, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
В силу частини 1 статті 193 Господарського Кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного Кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом України.
З наведених норм права вбачається, що договірні зобов'язання є обов'язковими для виконання сторонами у порядку та у строк, визначений відповідним договором.
Статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).
У відповідності до частини 1 статті 614 Цивільного кодексу України вбачається, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Відсутність своєї вини відповідно до частини 2 статті 614 Цивільного кодексу України доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Доказів на підтвердження сплати заборгованості у розмірі 48146,23 грн. відповідачем суду не надано. Факт наявності боргу у відповідача перед позивачем за договором в сумі 48146,23 грн., у відповідності до положень специфікації є таким, що настав.
При цьому, відповідач жодним чином не заперечує проведення операції з поставку товару, що підтверджується не тільки довіреностями, а перш за все видатковими накладними, що містять інформацію про кожну партію поставленого товару, які підписані уповноваженими представниками відповідача без зауважень та скріплені печаткою його підприємства.
Згідно п. 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за №168/704 (далі по тексту - Положення), вбачається, що первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.
Згідно приписів п. 2.4, 2.5 Положення первинні документи повинні містити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
У відповідності до ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій і які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Первинні бухгалтерські документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Відповідно до правової позиції Вищого господарського суду України, викладеної в п. 1 Інформаційного листа від 17.07.2012р. № 01-06/928/2012 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права», підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і яка відповідає вимогам, зокрема ст. 9 названого Закону і Положенню про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар в порядку ст. 692 ЦК України. (Постанова Вищого господарського суду України від 28.02.2012 у справі № 5002-8/481-2001).
Колегія суддів зазначає, що видаткові накладні, копії яких є в матеріалах справи, відповідають вимогам Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", та є первинними документами, які констатують факт здійснення господарської операції переведеної між зобов'язаними контрагентами (позивачем та відповідачем).
Пунктом 11 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 № 99 закріплено, що приймання товарів мають право здійснювати робітники отримувача (покупця), уповноважені керівництвом підприємства - отримувача.
Вказаною Інструкцією передбачено, що товарно-матеріальні цінності відпускаються покупцям тільки за довіреністю одержувачів на бланках довіреностей встановленої форми (додаток № 1 до Інструкції). Довіреність підписується керівником та головним бухгалтером підприємства або їх заступниками та особами, які на те уповноважені керівником підприємства.
Видача бланків довіреностей (Типова форма № М-2) здійснюється після їх реєстрації у журналі реєстрації довіреностей (Типова форма № М-3), який має бути пронумерований, прошнурований та скріплений печаткою і підписами керівника і головного бухгалтера підприємства. При цьому нумерація виданих протягом року довіреностей має бути наскрізною (п. 3 Інструкції № 99).
Згідно з пунктом 6 Інструкції № 99 довіреність на одержання цінностей від постачальника видається довіреній особі під розписку і реєструється в журналі реєстрації довіреностей.
У відповідності з абзацу 3 пункту 6 Інструкції № 99 при виписуванні довіреності перелік цінностей, які належить отримати по ній (графа "Найменування цінностей" у бланку довіреності), наводиться обов'язково із зазначенням назви і кількості цінностей для одержання, незалежно від того, чи є такі відомості у документах на відпуск (наряді, рахунку, договорі, замовленні, угоді тощо) цінностей. Незаповнені рядки довіреності прокреслюються.
Згідно з пункту 12 зазначеної Інструкції забороняється відпускати цінності у випадках подання довіреності, виданої з порушенням встановленого порядку заповнення або з незаповненими реквізитами тощо.
Відпуск товарно-матеріальних цінностей покупцям або передача їх безоплатно здійснюється підприємствами тільки на підставі доручень отримувачів (покупців).
Відповідно до пункту 13 Інструкції довіреність на отримання матеріальних цінностей, залишається у постачальника.
Колегія суддів визначає, що наявні в матеріалах справи довіреності на одержання цінностей від 31.07.2014 №756, від 10.06.2014 №634 та від 06.08.2014 №784 є первинними документами, та констатують рішення уповноваженої особи підприємства-відповідача про уповноваження конкретної фізичної особи (Козлової Ю.В.) одержати для підприємства визначені перелік та кількість цінностей.
Відповідно до частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Оскільки факт поставки та отримання відповідачем товару є підтвердженим належними доказами - первинними документами бухгалтерського обліку, а саме видатковою накладною, довіреністю, у відповідача виникло зобов'язання по оплаті отриманого товару в розмірі 48146,23 грн. на умовах договору.
Колегія суддів вважає безпідставними посилання відповідача на те, що строк оплати за поставлену продукцію не розпочався в зв'язку з відсутністю доказів, які б свідчили про передачу позивачем в повному обсязі документів, визначених пунктом 4.3 договору, оскільки договором та діючим законодавством не передбачена відмова від оплати товару з підстав надання документів не в повному обсязі. Крім того, відповідач прийняв товар без будь-яких зауважень.
Відповідно до статті 666 Цивільного Кодексу України якщо продавець не передає покупцеві приналежності товару та документи, що стосуються товару та підлягають переданню разом з товаром відповідно до договору купівлі-продажу або актів цивільного законодавства, покупець має право встановити розумний строк для їх передання; якщо приналежності товару або документи, що стосуються товару, не передані продавцем у встановлений строк, покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу та повернути товар продавцеві.
Однак, відповідач не встановлював строку для передання документів (сертифікату на насіння). Докази звернення до позивача з відповідними письмовими претензіями щодо відсутності документів, які зазначені в пунктом 4.3 договору, або доказів звернення до позивача з листами щодо повернення отриманого відповідачем товару в матеріалах справи відсутні і таких доказів до суду не надано.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 664 Цивільного Кодексу обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар.
Інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар договором не визначений.
Беручи до уваги, що відповідач будь-якими доказами не спростував факт отримання товару за видатковою накладною, а також не надав суду доказів сплати заборгованості за поставлений товар в розмірі 48146,23 грн. позовні вимоги правомірно визнані судом першої інстанції обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню.
Оскільки факт неналежного виконання відповідачем зобов'язання за договором підтверджується матеріалами справи, у позивача (нового кредитора по договору) є всі правові підстави вимагати стягнення із зобов'язаного контрагента штрафних санкцій.
За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарського Кодексу України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 Господарського Кодексу України).
Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 Господарського Кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено пеню (частина перша статті 230 Господарського Кодексу України).
Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 Цивільного Кодексу України, частиною шостою статті 231 Господарського Кодексу України, статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частиною шостою статті 232 Господарського Кодексу України.
У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 Господарського Кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
В частині 2 статті 343 Господарського кодексу України прямо зазначається, що пеня за прострочення платежу встановлюється за згодою сторін господарських договорів, але її розмір не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України.
Така позиція узгоджується з викладеним у пункті 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 - сторони можуть домовитися про збільшення або зменшення встановленого законом розміру пені, зазначивши про це в договорі, за винятком випадків, коли згідно із законом зміна розміру штрафних санкцій за погодженням сторін не допускається (абзац третій частини другої статті 551 Цивільного кодексу України, частина перша статті 231 Господарського Кодекс України).
З умов договору (пункт 6.6) вбачається, що сторони погодили, що в разі несвоєчасної оплати продукції, покупець сплачує постачальнику неустойку у вигляді пені, у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення оплати від вартості, не сплаченої продукції.
Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача пені в розмірі 2390,83 грн. за невиконання останнім покладених на нього договірних зобов'язань.
Колегія суддів здійснивши перерахування суми пені, з урахуванням встановленого договором строку оплати партії поставленого товару по видатковим накладним, копії яких містяться в матеріалах справи, а також періоду прострочення оплати товару відповідно до вимог частини 6 статті 232 Господарського Кодексу України, дійшла висновку щодо правомірного висновку суду першої інстанції про стягненню з відповідача суми пені в розмірі 2390,83 грн.
Згідно статтею 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір відсотків.
Тобто, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді трьох відсотків річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р.
Згідно зазначеного листа, а також Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення заборгованості. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця.
Розглядаючи вимоги про стягнення інфляційних втрат та річних, суд попередньої інстанцій дослідив правильність проведеного позивачем розрахунку сум, встановив вірний період за які вказані суми повинні нараховуватись, що є беззаперечним дотриманням судом першої інстанції вимог ст. 43 Господарського Процесуального Кодексу України щодо всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.
Таким чином, місцевий господарський суд правомірно задовольнив позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача 13553,57 грн. інфляційних втрат та 3% річних в сумі 270,62 грн.
З огляду на встановлені обставини, враховуючи те, що позивачем доведено суду факт порушення своїх законних прав та інтересів з боку відповідача, а також правових підстав для виконання відповідачами зобов'язань з оплати за договором поставки від 07.02.2014 за №ДУ-2014/222-КП/22(14), колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про обґрунтованість позовних вимог та визнав їх такими, що підлягають задоволенню.
Судова колегія повністю погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю „ДТЕК Добропіллявугілля" про відстрочення виконання рішення місцевого суду на 6 місяців, виходячи з наступного.
Обов'язковість рішення суду визначено однією із основних засад судочинства (ст. 129 Конституції України). Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, виконання судових рішень розглядається як невід'ємна частина судового розгляду в розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому тривале невиконання рішення суду призводить до нівелювання принципу Верховенства права.
Відповідно до статті 115 Господарського процесуального кодексу України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".
Відповідно до ст. 121 Господарського процесуального кодексу України при наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання.
Відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом. Наприклад, відстрочка може надаватись за рішенням, у якому господарським судом визначено певний строк звільнення приміщення, повернення майна тощо. (п. 7.1.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 р. № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України").
Пленум Вищого господарського суду України в п. 7.2 постанови "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" від 17 жовтня 2010 року № 9 роз'яснив, що підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 121 ГПК України, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи.
У зв'язку з викладеним вбачається, що при вирішенні питання щодо заяви сторони про відстрочку виконання рішення, потрібно мати на увазі, що ст. 121 ГПК України не визначає переліку обставин, які свідчать про неможливість виконання рішення чи ускладнюють його виконання, у зв'язку з чим суд оцінює докази за правилами статті 43 ГПК України, і за наявності обставин, що обумовлюють об'єктивні ускладнення при виконанні судового рішення або наявність яких робить його виконання неможливим, господарський суд має право, зокрема, розстрочити виконання судового рішення.
Наведені у заяві відповідача підстави для відстрочення виконання судового рішення, не є тими виключними обставинами, які можуть бути підставою для відстрочення виконання судового рішення прийнятого 16.02.2015 у справі 908/5802/14, а твердження відповідача не можуть бути свідченням наявності виняткових обставин які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
При цьому, суд апеляційної інстанції повністю погоджується з висновками суду першої інстанції про необхідність, при вирішенні питання про розстрочення судового рішення, встановлювати матеріальні інтереси обох сторін, оскільки, невиконання судового рішення порушує та впливає, насамперед на права та інтереси позивача за захистом яких він змушений був звернутись до суду.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів відзначає відсутність належних доказів щодо обставин, передбачених статті 104 Господарського процесуального кодексу України, які підтверджували б наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.
У відповідності з пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України та статті 33 Господарського Процесуального Кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.
На підставі викладеного колегія суддів вважає, що рішення господарського суду Харківської області від 16.02.2015 по справі №908/5802/14 прийняте при належному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи та у відповідності до норм матеріального і процесуального права і відсутні підстави для його скасування, в зв'язку з чим, апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню.
На підставі викладеного та керуючись статтями 99, 101, 102, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „ДТЕК Добропіллявугілля" залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Запорізької області від 16 лютого 2015 року у справі №908/5802/14 залишити без змін.
Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом 20-ти днів.
Повний текст постанови виготовлено та підписано 21 квітня 2015 року.
Головуючий суддя Істоміна О.А.
Суддя Білецька А.М.
Суддя Горбачова Л.П.