"09" квітня 2015 р. м. Київ К/800/10044/15
Вищий адміністративний суд України у складі:
головуючого суддіРозваляєвої Т. С. (суддя-доповідач),
суддівМаслія В. І.,
Черпіцької Л. Т.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу та постанову Кіровського районного суду м. Кіровограда від 21 січня 2014 року, постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13 травня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Кіровоградської обласної військової частини ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області, Відділу державної служби охорони при Управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
У вересні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до обласного військкомату, міського військкомату, управління ПФУ, УМВС, ВДСО, у якому просив визнати відмову призначити йому пенсію протиправною та зобов'язати призначити йому пільгову пенсію відповідно до пункту «б» статті 12 Закону України від 9 квітня 1992 року № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (у редакції від 04 липня 2002 року; далі - Закон № 2262-XII).
На обґрунтування позову зазначив, що 10 березня 2006 року йому виповнилося 45 років, а згідно із пунктом «б» статті 12 Закону № 2262-XII йому може бути призначена відповідна пенсія незалежно від підстав та часу звільнення.
Кіровський районний суд міста Кіровограда ухвалою від 21 січня 2014 року адміністративний позов у частині вимог щодо визнання безпідставними відмови обласного військкомату та міського військкомату призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років, оформленої листом від 16 березня 2006 року № 1171, з рекомендацією звернутися до органів внутрішніх справ; відмови УМВС призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років, оформленої листом від 1 березня 2007 року № 12/м-41; відмови ВДСО призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років, оформленої листом від 29 серпня 2006 року № 19/4-М-26; зобов'язання відповідачів сформувати та передати за формою, що затверджується ПФУ, документацію, необхідну для забезпечення виконання функцій з призначення і виплати йому пенсії за вислугу років з моменту першого звернення до міського військкомату, тобто з 02 березня 2006 року по 3 березня 2013 року, включно, залишив без розгляду у зв'язку із пропуском строку звернення до суду.
Постановою від 21 січня 2014 року Кіровський районний суд міста Кіровограда в іншій частині позову ОСОБА_1 відмовив.
Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 13 травня 2014 року ухвалу та постанову Кіровського районного суду: міста Кіровограда від 21 січня 2014 року скасував та прийняв нове рішення, яким провадження в адміністративній справі в частині заявлених вимог до обласного військкомату закрив, в іншій частині позову відмовив.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 01 серпня 2014 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
Верховний Суду України постановою від 10 лютого 2015 року ухвалу Вищого адміністративного суду України від 01 серпня 2014 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
У касаційній скарзі, посилаючись на порушенням судами норм процесуального та матеріального права, позивач просив скасувати рішення судів та прийняти нове рішення, яким позов про призначення йому пільгової пенсії задовольнити.
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги в межах ч. 2 ст. 220 КАС України, матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Судами встановлено, що позивач з 17 жовтня 1979 по 19 червня 1992 року проходив службу в Збройних Силах СРСР та України. 19 червня 1992 року - звільнений в запас.
З 19 квітня 1993 року по 12 квітня 1995 року позивач проходив службу в органах МВС. Відповідно до витягу з наказу по ВДСО за відповідним місцем служби від 11 квітня 1995 року № 27 о/с позивач звільнений з органів МВС за власним бажанням.
10 березня 2006 року позивачу виповнилося 45 років.
Згідно із трудовою книжкою позивача його загальний трудовий стаж складає більше 26 років, з яких військовий стаж - 12 років 6 місяців, а з урахуванням проходження служби в органах МВС - 13 років 8 місяців.
2 березня 2006 року позивач звернувся до обласного військкомату із заявою про призначення пільгової пенсії за вислугу років відповідно до пункту «б» статті 12 Закону № 2262-XII.
Листом від 16 березня 2006 року № 1171 обласний військкомат роз'яснив позивачу, що, оскільки наказом ВДСО від 11 квітня 1995 року № 27 л/с позивача звільнено в запас з органів МВС, йому необхідно звернутися у відомство за місцем останньої служби.
04 серпня 2006 року позивач звернувся до ВДСО із заявою про призначення йому пенсії, як це передбачено пунктом 2.1 Інструкції про організацію роботи по пенсійному забезпеченню військовослужбовців військ внутрішньої і конвойної охорони та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України і членів їх сімей, затвердженої наказом МВС від 30 жовтня 1992 року № 611.
Листом від 29 серпня 2006 року № 19/4-М-26 ВДСО повідомив позивача про відсутність правових підстав для призначення пенсії, оскільки на день звільнення з органів внутрішніх справ позивач не досяг 45-річного віку і заяву подав після введення в дію Закону України від 04 квітня 2006 року № 3591-IV «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців» (далі - Закон № 3591-IV).
05 лютого 2007 року позивач звернувся до УМВС щодо призначення йому пенсії, проте отримав відповідь від 01 березня 2007 року № 12/М-41 про доцільність звернення до управління ПФУ у зв'язку зі змінами законодавства.
За дорученням прокуратури Кіровоградської області на скаргу позивача від 14 червня 2013 року управління ПФУ листом від 18 липня 2013 року № 458/М-11 повідомило позивача про відсутність правових підстав для призначення йому пенсії, оскільки на момент звільнення з військової служби він не досяг 45-річного віку.
Не погоджуючись з рішенням відповідача, позивач заявив цей позов.
Суд першої інстанції ухвалою від 21 січня 2014 року залишив позов без розгляду в частині вимог за період з 02 березня 2006 року по 3 березня 2013 року, вказуючи на пропуск позивачем строку звернення до суду, в іншій частині постановою від 21 січня 2014 року в позові відмовив. Відмовляючи в позові, зазначив, що позивач на день звільнення зі служби (11 квітня 1995 року) не досяг 45-річного віку, тому підстав для призначення йому пенсії за вислугу років на підставі пункту «б» статті 12 Закону № 2262-XII немає.
Суд апеляційної інстанції скасував ухвалу та постанову суду першої інстанції, ухвалив нове рішення про відмову в позові за весь зазначений позивачем період. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що на момент звернення позивача за призначенням пенсії діяла стаття 12 Закону № 2262-XII у редакції, яка передбачала обов'язкову умову призначення пенсії за вислугу років - досягнення на час звільнення з військової служби 45-річного віку. Позивач на момент звільнення у 1995 році не досяг цього віку.
Колегія суддів не погоджується з висновками судів, виходячи з такого.
Верховний Суд України вирішував питання про усунення розбіжностей у застосуванні вищезазначеної норми права та у постанові від 6 лютого 2012 року (справа № 21-322а11) зазначив таке.
Умови призначення пенсії за вислугу років визначено статтею 12 Закону № 2262-XII.
Редакція пункту «б» зазначеної статті змінювалась, міняючи при цьому умови і підстави виникнення права на пенсію за вислугу років, зокрема, умову призначення пенсії - досягнення 45-річного віку на час звільнення зі служби.
У певний час існували положення статті, за якими військовослужбовець міг звільнитися зі служби і раніше, але при досягненні ним 45-річного віку йому могла бути призначена пенсія за вислугу років за наявності інших обов'язкових умов.
Так, відповідно до пункту «б» зазначеної статті в редакції, що діяла на час виникнення права на пенсію, право на пенсію за вислугу років мали особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом, звільнені зі служби незалежно від підстав та часу звільнення і досягли 45-річного віку, крім осіб, позбавлених військових або спеціальних звань, а також звільнених із служби у зв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, а ті з них, що є інвалідами війни, - незалежно від віку, і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ.
Законом № 3591-IV внесено зміни до Закону № 2262-ХІІ, зокрема, змінено назву цього Закону, зміст і редакцію окремих статей та доповнено його новими статтями. Так, статтю 12 викладено в іншій редакції, зокрема пункт «б» цієї статті передбачає, що особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах «б»-«д» статті 1-2 Закону № 2262-ХІІ, в разі досягнення ними на день звільнення зі служби 45-річного віку, крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону, за наявності у них страхового стажу 25 років і більше, з яких не менше ніж 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України.
Вирішуючи питання про застосування цього закону у часі, Верховний Суд України виходить із того, що згідно зі статтею 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо [рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій (далі - Рішення № 5-рп/2002)].
Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (Рішення № 5-рп/2002).
Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність.
Також у цьому ж Рішенні зазначено, що зупинення пільг, компенсацій і гарантій для військовослужбовців та працівників правоохоронних органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовці, за винятком тих, які проходять строкову службу, не можуть бути звільнені з військової служби до набуття права на пенсію за вислугу років.
Виходячи із висловленого у рішеннях Конституційного Суду України розумінні сутності соціальних гарантій військовослужбовців та прирівняних до них осіб, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства, а правовідносини по їхньому пенсійному забезпеченню виникають не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення.
Таким чином суд касаційної інстанції дійшов висновку, що судами неправильно визначено час виникнення спірних правовідносин, і у зв'язку з цим вони помилилися у застосуванні норм матеріального права, які їх регулюють.
Водночас, колегія судді звертає увагу на помилковість застосування судами норм процесуального права, які судом апеляційної інстанції не виправлено.
Так, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (ч. 2 ст. 5 КАС України).
Згідно із п. 5 ч. 1 ст. 107 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Згідно із ч.ч. 1 - 3 ст. 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Наслідки пропуску цих строків встановлені ст. 100 КАС України, відповідно до якої адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.
Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.
Така редакція цієї статті характеризує її як норму процесуального права.
Отже, аналіз наведеної вище редакції ч. 1 ст. 100 КАС дає підстави вважати, що суд повинен самостійно, на свій розсуд, застосувати наслідки пропуску строку звернення до суду.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач звернувся з позовом до суду у вересні 2013 року, тоді як просить вирішити питання про призначення пенсії з 02 березня 2006 року.
Утім, строк звернення до адміністративного суду обмежено ст. 99 КАС України. З урахуванням положень цієї статті належним способом захисту порушеного права є, зокрема, звернення до суду з даними позовом в межах строку, встановленого ст. 99 КАС України.
Таким чином, вирішуючи спір, судам необхідно дати оцінку пропуску строку звернення позивача до адміністративного суду та причинам його поважності.
Також, судам слід мати на увазі, що питання про призначення пенсії вирішував той державний орган в залежності від того, коли виникли спірні правовідносини.
За таких обставин, судам необхідно встановити цей орган та вирішити спір до належних відповідачів.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу та постанову Кіровського районного суду м. Кіровограда від 21 січня 2014 року, постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13 травня 2014 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів з моменту направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: