Справа № 308/9583/14-ц
26 березня 2015 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:
головуючого: Івашковича І.І.
при секретарі: Гайданка Г.В.
з участю представника: ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу недійсним,-
ОСОБА_2 звернувся до суду із даним позовом, вимоги по якому змінив у процесі розгляду справи, посилаючись на те, що у кінці 2005 року він довідався, що відповідачка ОСОБА_5 має намір продати належну їй квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Дана пропозиція його зацікавила і після огляду спірної квартири вирішив її придбати.
Так як відразу відповідної грошової суми не мав, то задля купівлі вищевказаної квартири 30.12.2005 році він продав належний йому житловий будинок за надвірними спорудами та земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_2.
Після цього він ще декілька разів зустрічався з ОСОБА_5 та домовилися про продаж даної квартири.
Він передав ОСОБА_5 обумовлена ними сума грошей в розмірі 28000 дол.США, а вона в свою чергу передала ключі від квартири та, зважаючи на те, що мала намір терміново (як вона пояснила) виїхати з Ужгорода, видала 07.04.2006 року на його ім'я та ім'я його колишньої дружини ОСОБА_3 довіреність на право користуватися та розпоряджатися вищезазначеною квартирою. На підставі даної довіреності в подальшому мав бути оформлений відповідний договір купівлі-продажу квартири на його ім'я.
Крім того нею була написана розписка про отримання від нього вищевказаної суми грошей в рахунок оплати за квартиру.
Однак, незважаючи на отримання коштів, з невідомих йому причини договір купівлі-продажу з ним так і не був укладений.
Разом з тим, він отримав від ОСОБА_5 ключі від квартири і ніхто до нього жодних претензій не пред'являв. Він відкрито і безперешкодно користувався вказаною квартирою. Зокрема дана квартира здавалася ним в найм і в ній він зробив ремонт.
Однак, з невідомих причини договір купівлі-продажу спірної квартири від імені ОСОБА_5 був укладений ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 та зазначено в ньому суму продажу 9448 грн. замість 28000 дол.США.
Відповідачка ОСОБА_4 не має жодного відношення до купівлі вказаної квартири, грошей за неї не платила, а відтак йому не зрозуміло, чому в спірному договорі купівлі-продажу від 13.03.2007 року вона зазначена як покупець квартири.
Також, після оплати відповідної суми саме він отримав ключі від квартири та користуєся нею як власник, зокрема здає квартиру в найм, здійснив ремонт даної квартири.
Тобто, він фактично здійснює щодо даної квартири всі правомочності власника, а ОСОБА_4 не має до неї жодного відношення.
Дані обставини мають важливе значення для справи і можуть бути підтверджені показаннями сусідів, осіб, які там проживають (наймачів квартири) та осіб, що здійснювали ремонт.
Відповідачка ОСОБА_4 фактично ніде не працювала в той час, ніяких доходів не отримувала, а тому фізично не могла купити дану квартиру. В неї на це просто не було грошей.
Згідно ст.235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Укладений договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 13.03.2007 року між ОСОБА_3, яка діяла від імені ОСОБА_5 та ОСОБА_4 є удаваним правочином в частині покупця, оскільки дана квартира фактично була придбана ним за його власні кошти, одержані від продажу належного йому будинку, і саме він виконує всі правомочності власника щодо даної квартири, а дії ОСОБА_3 та ОСОБА_4 фактично спрямовані на позбавлення його права власності, що є недопустимим. ОСОБА_4 вписана у договір як покупець лише формально без жодних правових наслідків.
Правові наслідки удаваного правочину регламентовано ст.235 ЦК України.
При цьому слід враховувати, що удаваність правочину не є наслідком його недійсності.
В такому разі суд встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Вважає, що наявні всі підстави для визнання договору купівлі-продажу від 13.03.2007 року удаваним в частині покупця із застосуванням відповідних правових наслідків.
Також зазначає, що після передачі грошей ОСОБА_5 та отримання від неї довіреності, він будучи юридично неграмотним, вважав, що вже став власником цієї квартири. Так як до цього ніхто ніяких претензій до нього щодо даної квартири не предявляв, самою квартирою він користувався одноособово та безперешкодно та не знав про існування такого договору купівлі-продажу. За цей період у нього не було необхідності звертатися із даним позовом, а відтак вважає, що трирічний строк позовної давності пропущено ним з поважних причин.
Також, по теперішній час спірна квартира не вибула з його фактичного володіння. Він вільно користується і розпоряджається спірною квартирою, рахунки за всі комунальні послуги приходять на прізвище ОСОБА_5, заявою про зміну позовних вимог просить визнати договір недійсним, як фіктивний.
Стверджує, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 13.03.2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, не є законним та не є виконаним, тобто таким, що був укладений без наміру створити юридичні наслідки, а тому він повинен бути визнаний фіктивним.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1), особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2), волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч.3), правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч.4), правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5).
Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 234 ЦК України передбачає, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. При чому, такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин. якщо він не має на 'меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державнеї реєстрації.
У п.24 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року №9, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
При фіктивному правочині у сторін правочину відсутній намір створити ті правові наслідки, які задекларовані у правочині. Тобто волевиявлення учасників правочину не відповідає їх дійсній волі. Ознаками фіктивності договору є: наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які зумовлювалися у цьому правочині. Тобто, має місце лише імітація правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину - спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин взагалі може не мати правової мети. Будь-який правочин може бути визнаний фіктивним, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Посилаючись на вказане просить визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 13.03.2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - недійсним.
У судовому засіданні позовні вимоги підтримано.
Відповідачка ОСОБА_3 вважає позов безпідставним.
У поданих письмових поясненнях зазначила, що у відповідності до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Згідно Постанови Пленуму ВСУ №9 від 06 листопада 209 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Жодної із вказаних умов позивачем не доведено - як продавець квартири, так і покупець такої вчинили низку дій, що підтверджують дійсні наміри сторін досягнути обумовлених в договорі купівлі-продажу від 13 березня 2007 року правових насідків, а саме: продати квартиру та отримати за неї кошти (з боку ОСОБА_5), стати власником квартири, заплативши визначену продавцем ціну (з боку ОСОБА_4.) та на виконання укладеного договору квартира була передана від продавця покупцю, що виключає згідно названої Постанови ВСУ можливість визнання договору фіктивним.
З метою відчуження квартири власниця такої ОСОБА_5 7 квітня 2006 року нотаріально посвідченою довіреністю уповноважила ОСОБА_3 та ОСОБА_2, які на той момент будучи подружжям разом надавали ріелтерські послуги, розпорядитись своєю квартирою (продати, обміняти); того ж дня було отримано згоду її чоловіка - ОСОБА_8 на відчуження квартири (про згоду чоловіка зазначено в п.7.5. договору купівлі-продажу від 13 березня 2007 року). Дану довіреність власницею квартири було видано строком на три роки та протягом цього часу названа довіреність не була відкликана, скасована чи визнана в судовому порядку недійсною.
Отримавши від посередників покупця гроші ОСОБА_5 передала всі документи на квартиру та ключі довірителям, після чого разом із членами своєї сім'ї виїхала з квартири і в подальшому жодних претензій, вимог чи заперечень стосовно відчуження квартири не пред'являла. Отже, всі дії, які продавець квартири повинен вчинити, було вчинено власницею квартири ОСОБА_5
Жодної обставини, яка б свідчила про умисел ОСОБА_5 укласти фіктивний правочин не існує.
Стверджуючи, що оспорюваний договір не створив жодних правових наслідків для сторін та такий не носить реальний характер, позивач одночасно зазначає, що він вільно користується спірною квартирою. Між тим, сам факт того, що ОСОБА_2 має доступ до квартири, володіє нею, свідчить про те, що насправді ОСОБА_5 передала майно згідно договору, на передану квартиру не претендує, отримавши за неї кошти жодного разу на протязі 7 років після укладення паровичну не оспорила права нового власника користуватись та розпоряджатись квартирою. Це однозначно свідчить про те, що продавець відчужив квартиру, створив для себе права та обов'язки, що обумовлені в договорі купівлі-продажу. А відтак, правових підстав для застосування ст.234 ЦК України не має.
Згідно ч.4 ст. 334 ЦК України якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Відповідно до ст.657 ЦК України договір купівлі-продажу квартири укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
На виконання наведених приписів ОСОБА_4 після підписання та нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу від 13 березня 2007 року здійснила реєстрацію свого права власності на спірну квартиру в КП «БТІ м.Ужгорода», що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 15 жовтня 2007 року. Станом на сьогоднішній день право власності на спірну квартиру ОСОБА_4 не скасовано, не визнано недійсним.
У листопаді 2007 року виконкомом Ужгородської міської ради було прийнято рішення про надання дозволу новому власнику квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_4 дозволу на реконструкцію придбаної квартири, що підтверджує реальність набуття ОСОБА_4 правомочностей власника квартири та використання таких.
Крім того, коштів, за які ОСОБА_4 придбала спірну квартиру, то такі були надані їй рідною матір'ю ОСОБА_9, яка накопичивши відповідну суму (в 2004 році відчужила належну їй квартиру по вул.Бачинського в м.Ужгород, пропрацювала на заробітках в Москві), звернулась до старшої доньки ОСОБА_3 та її чоловіка, з проханням допомогти у пошуку та оформленні за молодшою донькою нерухомості.
Щодо розписки ОСОБА_5, згідно якої вона отримала від ОСОБА_2 кошти за відчуження квартири, не свідчить, що тані кошти належали позивачу, а не були передані ним як посередником від ОСОБА_4 та її матері. Більше того, оригінали розписок ОСОБА_5 знаходяться у дійсного покупчя квартири - ОСОБА_4, що згідно ст.545 ЦК України є свідченням того, хто насправді виконав зобов'язання по оплаті вартості придбаного об'єкту.
Також, слід зазначити, що в даній справі покупець квартири не повинна доводити, на які та на чиї кошти вона придбала спірну квартиру, джерело отримання цих коштів тощо, адже з огляду на приписи ст.234 ЦК України предметом доказування є намір обох сторін правочину відчужити-придбати квартиру.
Очевидним є те, що і продавець квартири, ї її покупець вчинили всіх необхідних та передбачених законом дії, з якими останній пов'язує перехід права власності на нерухоме майно. Вчинені дії з боку обох сторін правочину було спрямовано на продаж-придбання квартири, а відтак, жодних підстав стверджувати про відсутність відповідних намірів у сторін не має.
Твердження позивача про відсутність реального характеру вчиненого правочину, які базуються лише на тому, що він здає квартиру в найм та проводить оплату за комунальні послуги, є безпідставними.
Ставши власницею квартири, ОСОБА_4 довіреністю від 4 вересня 2008 року уповноважила ОСОБА_2, який на той час був чоловіком її рідної сестри - членом сім'ї, представляти її інтереси при вирішенні будь-яких питань, що стосуються її прав як власниці квартири по АДРЕСА_1. Відтак, нічого дивного не має в тім, що саме ОСОБА_2 від імені та за дорученням власниці квартири ОСОБА_4 здійснював здачу такої в оренду, а отримані орендні платежі передав майстрам, що здійснили ремонт квартири.
У будь-якому випадку наведені в позові обставини, в тому числі непереоформлення розрахункових книжок по сплаті комунальних платежів на ОСОБА_4, не спростовують законності договору від 13 березня 2007 року, не свідчать про те, що ОСОБА_5. й надалі користується проданою квартирою або ж те, що позивач є власником такої.
Стверджує, що жодних підстав для визнання фіктивним договору купівлі-продажу
квартири від 13 березня 2007 року позивач не навів та не довів. Договір у передбаченій законом формі було укладено сторонами з наміром створити обумовлені в такому правові наслідки, на виконання укладеного договору продавцем було реально передано не тільки в юридичне, але й у фактичне володіння та розпорядження відчужену квартиру.
Крім того, позивачем пропущено строк позовної даності.
Згідно ст.ст.256,257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду явимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позивач просить визнати недійсним договір, що був укладений 13 березня 2007 року. При цьому, позовну заяву подає до суду в липні 2014 року, тобто, через 4 роки після закінчення наданого законом строку для звернення до суду.
Згідно ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відтак, оскільки при зверненні до суду з даним позовом ОСОБА_2 пропустив строк позовної давності, жодних обставин, що свідчать про зупинення чи переривання перебігу такого, не навів.
Про те, що позивачу було добре відомо про укладення в березні 2007 року договору купівлі-продажу свідчить наступне.
Позивач був особисто присутній в нотаріальній конторі при посвідченні оспорюваного договору.
У липні 2007 року, вересні 2007 року та вересні 2008 року ОСОБА_4 уповноважувала позивача представляти її інтереси як власниці квартири по АДРЕСА_1. Тобто, ОСОБА_2 у вересні 2007 року знав, що власницею квартири є ОСОБА_4
Строк дії довіреності від 7 квітня 2006 року, якою ОСОБА_5 уповноважила ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продати належну їй квартиру, становив три роки, тобто до 7 квітня 2009 року. Відтак, будучи юридично грамотним та обізнаним з даних питань в силу здійснення багаторічної підприємницької діяльності за КВЕДом - операції з нерухомістю, позивач повинен був, принаймні мав можливість, по закінченню строку дії довіреності або продовжити таку, або дізнатись причини відмови у продовженні, що неодмінно привело його до нового власника квартири - ОСОБА_4
Жодної поважної причини, яка б дала змогу поновити позивачу, який на протязі 7 років жодного разу не оспорив договір купівлі-продажу від 13 березня 2007 року, об'єктивно не існує. Зазначене є підставою для відмови в задоволенні позову, якщо тільки суд прийде до переконання, що по суті позивач правий і оспорюваний договір дійсно є фіктивним.
Окрім того посилається на наступне.
Відповідно до ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
На підставі вказаної норми Пленумом Верховного Суду України в Постанові №9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зроблено висновок, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Як вбачається з договору купівлі-продажу нерухомого майна від 13 березня 2007 року, нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського МНО Єгер Н.Д. за реєстраційним номером 433, такий укладено між попередньою власницею квартири - ОСОБА_5, від імені якої по довіреності діяла ОСОБА_3, та покупцем -сьогоднішнім власником квартири ОСОБА_4 Отже, ОСОБА_2 не був стороною даного правочину.
Відтак, позивач, звертаючись до суду із даним позовом та вимагаючи визнати нвдійсним договір купівлі-продажу, не будучи його стороною, зобов'язаний довести, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси.
Між тим, ОСОБА_2 не є описаною ст.215 ЦК України заінтересованою особою, права якої були порушені вчиненням правочину. На момент укладення договору купівлі-продажу від 13 березня 2007 року позивач не був ні власником чи співвласником спірної квартири, ні її заставодержателем чи орендарем, в такій не був зареєстрований та не проживав фактично, та взагалі жодних майнових, житлових чи інших прав на квартиру не мав.
Отже, оскільки позивач ніяких прав на спірну квартиру станом на березень 2007 року не мав, відповідно такі неіснуючі права і не могли бути порушені вчиненням правочину по відчуженню даної квартири. Отже, ОСОБА_2 не є належним позивачем, правом оспорювати договір купівлі-продажу квартири не володіє. Зазначене є безумовною підставою для відмови в задоволенні позову.
Слід зазначити, що будь-які права на об'єкт нерухомого майна згідно чинного законодавства повинні бути оформлені належним чином та виникають саме з моменту такого оформлення, зокрема, право власності та право застави підлягають державній реєстрації, право користування підтверджується письмовим договором оренди, житловим ордером чи відміткою в паспорті громадянина про реєстрацію місця проживання. Жодного належним чином оформленого документу на підтвердження своїх прав на спірну квартиру позивач не надавав, а відтак в силу ст.60 ЦПК України не довів свого права на звернення до суду з названим позовом.
Насправді даний позов подано з почуття глибокої образи ОСОБА_2 на свою колишню дружину - ОСОБА_3 та є нічим іншим як черговою спробою принизити її, відібрати від неї, а точніше від її рідних, цінне майно, тим самим викликати увідповідачки душевні переживання та страждання. Маючи від шлюбу із ОСОБА_3 двох малолітніх дітей, позивач окрім того, що жодним чином всупереч чинному законодавству та нормам людської моралі не допомагає в утриманні дітей, ще й намагається відібрати від своєї колишньої сім'ї будь-яке майно при цьому добре усвідомлюючи, що таке належить їм на законній підставі.
19 квітня 2014 року, у злочинній домовленості із приватним нотаріусом Кузьо Г.В., ОСОБА_2 підробив підпис на довіреності, якою ніби то ОСОБА_4 уповноважила його відчужити спірну квартиру. Відповідачам вдалося своєчасно припинити такі дії позивача, який не встиг відчужити квартиру, а відповідна заява про злочин перебуває у провадженні правоохоронних органів.
Згідно ст.ст.10,60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Посилаючись на вказане просить у задоволенні позову відмовити.
Відповідачка ОСОБА_5 вважає позов безпідставним.
Відповідачка ОСОБА_4 в судове засідання не з»явилася.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд констатує наступне.
Із фактичних матеріалів та обставин справи слідує, що між ОСОБА_3, яка діяла від імені ОСОБА_5 на підставі довіреності, посвідченої 07.04.2006р. приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Данич О.Ф. за р.№712 (Продавець) та ОСОБА_4 (Покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна від 13.03.2007р., який посвідчено 13.03.2007р. приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу за р.№433.
Відповідно до умов вказаного договору Продавець продає (передає у власність), а Покупець купує (приймає у власність) квартиру, що знаходиться у АДРЕСА_1, і сплачує за нього ціну, визначену цим договором. Договір передбачає, що нерухоме майно належить Продавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 25.07.2003р. приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Дроботя А.В. за р.№992, зареєстрованого комунальним підприємством «Ужгородське міжрегіональне бюро технічної інвентаризації» 28.07.2003р. за р.н. №1986323.
На підставі договору купівлі-продажу від 13.03.2007р. №433 за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за реєстраційним номером 1986323, що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №16274703 від 15.10.2007р.
Оспорюючи дійсність вищезгаданого договору купівлі-продажу нерухомого від 13.03.2007р., позивач стверджує про наявність підстав вважати такий правочин фіктивний, а отже для визнання його недійсним в судовому порядку.
Відповідно до ст. 55 Конституції України кожна особа реалізує конституційне право на судовий захист через звернення до відповідного судового органу відповідно до його встановленої законом юрисдикції.
Ст. 3 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1).
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України, серед яких, зокрема, передбачено визнання правочину недійсним.
За змістом ст.ст. 215, 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. (правова позиція Верховного Суду України, постанова від 21.01.2015р. Справа №6-197цс14).
Натомість, спірний договір купівлі-продажу від 13.03.2007р. укладено відповідачем ОСОБА_4 з власником спірної ОСОБА_5, від імені якої діяла представник ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 07.04.2007р. №712, дійсність якої в установленому порядку не спростовано. Відтак, особи, які вчиняли спірний правочин, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Окрім того, право власності Покупця квартири ОСОБА_4 зареєстровано відповідно до чинного законодавства України. Оформлення права власності ОСОБА_4 на спірну квартиру, що виникло на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 13.03.2007р. №433, свідчить про реальність настання правових наслідків правочину.
Необхідно зазначити, що саме по собі невиконання сторонами правочину не означає, що укладено фіктивний правочин. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача. (Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними, Узагальнення Верховного Суду України).
Суд констатує, що позивачем не наведено переконливих доказів та жодним чином не доведено наявність умислу сторін спірного договору вчинити його з метою досягнення інших цілей, ніж тих, які ним передбачено.
Матеріали справи свідчать про те, що договір купівлі-продажу спірної квартири укладено з метою реального настання правових наслідків у вигляді набуття відповідачкою ОСОБА_4 права власності на квартиру.
Окрім реєстрації за ОСОБА_4 права власності на квартиру АДРЕСА_1, останньою вчинялись дії, як власником цієї квартири. Зокрема, за заявою останньої, як власника квартири, виконкомом Ужгородської міської ради прийнято рішення від 28.11.2007р. №434 про надання дозволу на реконструкцію цієї квартири.
Виходячи з вищевикладеного, доводи позивача про наявність правових підстав для визнання спірного договору недійсним як фіктивного правочину, не знайшли підтвердження у процесі судового розгляду справи, такі слід визнати необґрунтованими згідно з законом.
Окрім того, суд погоджується із твердженнями відповідача ОСОБА_3 про звернення позивачем з даним позовом з пропуском позовної давності.
Так, з матеріалів справи слідує, що ОСОБА_4, як власник квартири АДРЕСА_1, згідно нотаріально посвідченої довіреності від 04.09.2008р., р.№3980, із строком дії протягом трьох років, уповноважувала позивача вчиняти від її імені представництво при вирішенні питань стосовно цієї квартири. Наведене свідчить про те, що станом на дату оформлення вказаної довіреності позивач був обізнаний про набуття відповідачем ОСОБА_4 права власності на спірну квартиру, а відтак з даним позовом позивач звернувся з пропуском встановленої гідно зі ст.257 ЦК України позовної давності.
Разом з тим, згідно з нормами цивільного законодавства позовна давність - це правовий інститут, який застосовується до вимог про захист порушеного права. В даному випадку, як зазначено вище, відсутні правові підстави для висновку про наявність порушеного права позивача, що є підставою для відмови в позові.
Виходячи з наведених обгрунтувань, у позові слід відмовити.
У зв»язку з наведеним у задоволенні позову слід відмовити.
Керуючись ст.ст.10,11,214,215 ЦПК України, ст.ст.230,215,234,256,257,334,545,657 ЦК України, суд,-
У позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_3, яка діяла від імені ОСОБА_5 та ОСОБА_4, посвідченого 13.03.2007 року приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Єгер Н.Д. недійсним - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя: Івашкович І.І.