ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
24 березня 2015 року № 826/2411/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії:
головуючого судді - Добрівської Н.А., суддів: Кармазіна О.В., Катющенка В.П.,
при секретарі судового засідання - Шаповалової К.В.,
представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача - Молодницької І.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовомОСОБА_3
доДержавної міграційної служби України
провизнання протиправним та скасування рішення від 19 грудня 2014 року №770-14 та зобов'язання вчинити певні дії,
Громадянка Російської Федерації ОСОБА_3 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_3) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач, ДМС України) про:
- визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 19 грудня 2014 року №770-14;
- зобов'язання ДМС України визнати ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що у країні свого походження вона зазнає переслідування з боку органів державної влади через свої релігійні переконання. Крім того, посилаючись на переслідування її в порядку кримінального судочинства, в рамках якого її оголошено в міжнародний розшук, ОСОБА_3 звернулась із заявою про надання їй статусу біженця.
Під час розгляду справи у судовому засіданні 24 березня 2015 року позивач і її представник підтримали вимоги, викладені у позовній заяві з наведених у ній підстав та просили її задовольнити.
Представник відповідачів в судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову та надав письмово викладені заперечення, в яких наполягав на правомірності дій та прийнятого рішення суб'єкта владних повноважень зважаючи на відсутність правових підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, під час співбесід позивачем не було надано будь-яких документальних підтверджень її переслідування через релігійні переконання, надані копії постанов про порушення кримінальних справ, свідчать про участь позивача у діяльності організації, яка заборонена на території Російської Федерації відповідним рішенням суду, а надані ОСОБА_3 пояснення під час співбесід носять суперечливий характер.
Заслухавши пояснення позивача і її представника, а також представника відповідача, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_3 є громадянкою Російської Федерації, росіянка за національністю, неодружена, за віросповіданням Свідок Ієгови.
13 лютого 2012 року позивач прибула до України легально залізничним транспортом на підставі паспорта громадянина Російської Федерації.
06 березня 2014 року позивач звернулась до міграційної служби із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду зазначеної заяви та проведених 18 березня 2014 року та 19 червня 2014 року співбесід, працівником Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві підготовлено висновок із рекомендацією прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами вивчення особової справи позивача, листом від 12 серпня 2014 року відповідача її направлено до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві для доопрацювання.
Після проведення 29 жовтня 2014 року співбесіди з позивачем, 24 листопада 2014 року працівником Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві підготовлено висновок щодо відмови іноземцю у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого, рішенням Державної міграційної служби України від 19 грудня 2014 року №770-14 позивачу відмовлено у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 12 січня 2015 року №16 позивача повідомлено про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 19 грудня 2014 року №770-14 позивач звернулась з відповідним позовом до суду.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіряючи правомірність оскаржуваного позивачем рішення, суд звертає увагу на таке.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI (далі по тексту - Закон України від 08.07.2011р. № 3671-VI).
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Аналізуючи зміст зазначеної норми, суд вважає за необхідне зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Статтею 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI).
Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI).
Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини 5 статті 10 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI, відсутні.
Проте, Окружний адміністративний суд міста Києва не може погодитися з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що позивач є громадянкою Російської Федерації та проживала в м. Таганрог. У 2012 році ОСОБА_3 виїхала з Росії в Україну - батьківщину своєї матері, на території якої проживає багато її родичів. Маючи намір отримати посвідку на тимчасове проживання на території України, позивач звернулась до Управління інформаційно-аналітичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області для отримання довідки про несудимість, де отримала інформацію, що перебуває в міжнародному розшуку, оскільки в Російській Федерації щодо неї порушено кримінальну справу за частиною 2 статті 282.2 КК РФ - участь в екстремістській діяльності. Підставою для порушення кримінальної справи стало те, що ОСОБА_3 є свідком Ієгови та в м. Таганрог активно допомагала у організації та проведенні богослужінь релігійною організацією Свідки Ієгови м. Таганрог. Через побоювання стати жертвою переслідування за релігійні переконання, 06 березня 2014 року позивач звернулась до органів міграційної служби із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Під час співбесід позивач зазначила, що на території Російської Федерації громадяни, які сповідують релігійні переконання релігії Свідків Ієгови, зазнають кримінального переслідування. Вчинення такого переслідування відносно позивача підтверджується наданими нею копіями рапорту про вияв ознак злочину від 02 лютого 2012 року, постанови про порушення кримінальної справи та прийняття її до провадження від 04 лютого 2012 року, постанови про розшук підозрюваного від 01 грудня 2012 року.
На підтвердження переслідування осіб, які сповідують релігію Свідків Ієгови на території Російської Федерації позивач посилається на резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи №1896 (2012), в якій зазначено про помилкове застосування органами державної влади Закону «Про протидію екстремістській діяльності», зокрема щодо окремих релігійних груп, особливо Свідків Ієгови.
Наведені обставини також були підтверджені позивачем і її представником під час розгляду справи. Додатково зауважено на безпідставність посилань відповідача щодо ухилення позивача від оскарження рішень правоохоронних органів щодо притягнення позивача до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною 2 статті 282.2 КК РФ, оскільки розгляд кримінальної справи судом відносно осіб, які, як і позивач сповідують релігію Свідків Ієгови, підтверджує неможливість уникнення покарання, передбаченого статтею, за якою їх звинувачують. На підтвердження своєї позиції представник позивача наголошував на скасуванні виправдального вироку за скаргою генерального прокурора з огляду на його безпідставну м'якість до підсудних.
Аналізуючи обставини, що стали підставою для прийняття відповідачем рішення про відмову позивачу у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд звертає увагу, що під час розгляду справи представник відповідачів не зміг пояснити чому під час вивчення матеріалів особової справи позивача працівниками органу міграційної служби не було проведено дослідження інформації, яка міститься у відкритих джерелах про країну походження, хоча про це зазначалось у листі відповідача від 12 серпня 2014 року про доопрацювання особової справи.
Також суд не погоджується з твердженнями відповідача про суперечливість тверджень позивача, наданих під час співбесід щодо її участі в організації МРО «Свідки Ієгови в м. Таганрог», оскільки ОСОБА_3 весь час наполягала на її участі у богослужіннях з огляду на її релігійні погляди, а не у зв'язку з членством в організації. Натомість її переслідування правоохоронними органами за таку діяльність, на переконання суду, свідчить саме про переслідування через релігійні погляди, а не у зв'язку з членством в екстремістській організації.
Додатково суд вважає за необхідне звернути увагу на положення Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004р. №1629-IV, якими визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соттunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач у своїй заяві про надання статусу біженця, відповідній анкеті та під час співбесід в органі міграційної служби зазначила причини, через які вона не може повернутися до Російської Федерації.
Крім того, в ході судового розгляду справи позивач підтвердив зазначені причини, а саме побоювання зазнати переслідування через релігійні переконання в країні походження.
З матеріалів особової справи №2014КУІV0025 ОСОБА_3, копія якої міститься в матеріалах справи, вбачається, що Головне управління Державної міграційної служби в м. Києві надаючи висновок про доцільність відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не надало належної оцінки відповідності побоювань позивача ситуації в країні її громадянської належності.
Перевіряючи наявність у позивача підстав для визнання її біженцем, визначених у Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколі 1967 року, суд зауважує, що у висновку посадової особи Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві таким не надано жодної оцінки. Зокрема, не надано оцінки ситуації у країні походження позивача, яка при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
У цілому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
При цьому приписами статті 27 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VІ визначено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, належить, зокрема, збір та аналіз інформації про наявність у країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, умов, зазначених у пунктах 1, 13 і 14 частини першої статті 1 цього Закону.
З урахуванням зазначеного, суд критично ставиться до посилань відповідача на відсутність будь-якого документального підтвердження наданої позивачем інформації та не приймає їх до уваги.
Більш того, суд звертає увагу на зазначені вище положення статті 10 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VІ, згідно з якою Державна міграційна служба України мала право самостійно витребувати як у Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві, так і у позивача чи від інших державних органів, додаткові документи, що останньою вчинено не було.
Наявність підтверджуючих доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про те, що заява позивача є обґрунтованою, оскільки позивачем надано докази, які свідчать про наявність у неї обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у країні свого походження, у той час як відповідачем не вчинено дій на виконання покладених на нього обов'язків щодо збору та аналізу інформації про наявність підстав для таких побоювань.
Таким чином, рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції не відповідає міжнародним принципам з питань міграції, оскільки позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні; повідомлені позивачем факти, відповідач не визнав такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача; позивач заслуговує на довіру, оскільки щодо неї не виявлено компрометуючої інформації.
В судовому засіданні не виявлено обставин, зазначених у статті 6 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VІ, відповідно до яких відмовляється у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак відповідач, всупереч вищезазначеному прийняв спірне рішення, яким відмовив позивачу у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи вищенаведене, суд прийшов до висновку, що відповідачем всупереч статтям 10 та 27 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VІ не були всебічно вивчені та оцінені всі докази наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, суд звертає увагу, що у порушення вимог розділу V Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за №1146/19884, суб'єктом владних повноважень не здійснювалось направлення в установленому порядку до органів Служби безпеки України відповідного запиту щодо здійснення перевірки наявності обставин, за якими заявник не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців 2 - 4 частини 1 статті 6 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VІ.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що оскаржуване позивачем рішення ДМС України не відповідає наведеним вимогам, а тому підлягає скасуванню.
Щодо вимоги ОСОБА_3 зобов'язати відповідача визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як випливає зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980р. під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Отже, під дискреційним повноваженням суд розуміє таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
Відповідно до положень частини 5 статті 10 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VІ, який регулює спірні правовідносини на час розгляду справи судом, прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту покладається на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
За таких обставин суд, дотримуючись принципів законності, поділу влади, а також компетенції, визначеної Конституцією та законами України, не має права перебирати на себе повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту щодо вирішення питання про прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У той же час, в силу приписів частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України та з огляду на те, що під час розгляду справи судом встановлено протиправність рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з метою повного захисту прав та інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_3 від 06 березня 2014 року №25 у порядку, визначеному Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VІ з урахуванням висновків суду, викладених у даному рішенні.
Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Всупереч наведеним вимогам відповідач як суб'єкт владних повноважень не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення і не довів правомірності прийнятого ним рішення.
Зважаючи на вищевикладене та виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, колегія суддів дійшла висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є частково обґрунтованими та відповідно такими, що підлягають задоволенню частково.
Керуючись ст.ст.69-71, 94, 158-163, 167, 254 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Адміністративний позов ОСОБА_3 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №770-14 від 19 грудня 2014 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_3 щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили у порядку, встановленому в ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, визначені ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя: Н.А. Добрівська
Судді: О.А. Кармазін
В.П. Катющенко