18 березня 2015 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого суддів: Ткачука О.С., Висоцької В.С., Колодійчука В.М., Умнової О.В., Фаловської І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про визнання договору незаконним, стягнення коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Сумської області від 8 липня 2014 року,
У березні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати укладений 2 жовтня 2013 року між ним та відповідачем договір фінансового лізингу з додатком 1 незаконним таким, що порушує його права, як споживача; визнати вказаний договір розірваним та зобов'язати відповідача повернути йому кошти в сумі 52920 грн.
Позов мотивовано тим, що 2 жовтня 2013 року між позивачем та відповідачем був укладений договір фінансового лізингу, предметом якого є автомобіль Lada 21214-120-40 вартістю 84000 грн. Позивач, згідно досягнутої під час попередніх переговорів з представником відповідача домовленостей оплатив рахунок на суму 42000 грн, а пізніше ще на 10920 грн. Разом з тим, йому повідомили про можливість отримання автомобіля після сплати 111000 грн. Позивач вважає, що діяльність, якою займається відповідач є нечесною підприємницькою практикою, такою, що вводить споживача в оману. Відповідач не має ліцензії на здійснення своєї діяльності, а договір, укладений між ними, не був нотаріально посвідчений. Вказані обставини, на думку позивача, є підставою для визнання укладеного договору незаконним, його розірвання та повернення сплачених за цим договором коштів.
Рішенням Тростянецького районного суду Сумської області від 26 червня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» на користь позивача сплачені ним кошти у розмірі 52920 грн. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Сумської області від 8 липня 2014 року апеляційну скаргу ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» задоволено частково. Рішення місцевого суду скасовано з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову.
Позивач, не погоджуючись з даним рішенням суду апеляційної інстанції подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить його скасувати із залишенням в силі рішення місцевого суду.
Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.
Суд першої інстанції, частково задовольняючи позов виходив з того, що оспорюваний договір є недійсним з підстав визначених положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», як такий, що укладений із застосуванням нечесної підприємницької практики та нікчемним з підстав визначених ч. 1 ст. 220 ЦК України, оскільки він нотаріально не посвідчений. Місцевий суд дійшов висновку про нікчемність укладеного між сторонами правочину і з цих підстав відмовив у задоволенні вимог про визнання договору розірваним і про визнання таким, що порушує його права як споживача. При цьому, виходячи зі змісту ст. 216 ЦК України, вважав необхідним задовольнити вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача сплачені за нікчемним договором кошти.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову апеляційний суд виходив з того, що позивачем неправильно обрано такий спосіб захисту своїх прав та інтересів як визнання укладеного між сторонами договору незаконним та визнання його розірваним. Зокрема, такий спосіб захисту прав та інтересів не передбачений ст. 16, а також главами 29 та 58 ЦК України. Не передбачає такий спосіб захисту і Закон України «Про фінансовий лізинг». Вимоги про повернення стороні договору коштів є похідними від вимоги про розірвання договору або про визнання його недійсним. Разом з тим, місцевий суд за відсутності вказаних основних вимог, передчасно вирішив похідну вимогу та стягнув кошти з відповідача.
Вказані обставини, згідно висновків апеляційного суду є підставою для відмови у задоволенні позову.
З такими висновками суду апеляційної інстанції повністю погодитися не можна, оскільки вони зроблені без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, без належної оцінки наявних у матеріалах справи доказів, з огляду на наступне.
Згідно зі ст.ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вказаним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 2 жовтня 2013 року ОСОБА_6 уклав з відповідачем договір фінансового лізингу з трьома додатками до нього.
Відповідно до п. 1.3 укладеного договору, лізингодавець (відповідач) бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - автомобіль Lada 21214-120-40, зазначений у п. 1.1 договору та специфікації, що є додатком №3 до договору, вартістю 84000 грн у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу (позивач) на строк та на умовах, передбачених договором. Предмет договору є власністю лізингодавця (п. 1.5 договору) та придбається ним на своє ім'я за договором купівлі-продажу у продавця автотранспортного засобу (п. 4.6 договору).
Пунктами 1.7., 1.8 договору передбачено, що предмет договору передається в користування лізинтоодержувачеві протягом строку не більше 90 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу (50% від вартості предмета лізингу, комісії за організацію та оформлення договору (10% від вартості предмету лізингу та комісії за передачу предмета лізингу (3% від вартості предмету лізингу). Лізингоодержувач має можливість сплачувати авансовий платіж впродовж 12 місяців з моменту підписання договору, платежами визначеними лізингодавцем залежно від вартості предмета лізингу в додатку №1 до договору. Авансовий платіж не може бути сплачений повністю лізингоодержувачем до сплати комісії за організацію.
2 жовтня 2013 року ОСОБА_6 сплатив відповідачу 42000 грн, а 4 жовтня 2013 року ще 10920 грн, як внесок за угодою фінансового лізингу, що в сумі складає 52920 грн.
Разом з тим, автомобіль не отримав.
Звернувшись до суду з позовом позивач в обґрунтування свої вимог посилався саме на те, що договір фінансового лізингу укладений з порушенням ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та не відповідає ст.220 ЦК України щодо його оформлення.
Стягуючи з відповідача на користь позивача сплачені ним за договором кошти місцевий суд виходив з нікчемності укладеного між сторонами правочину, оскільки він укладений із застосуванням нечесної підприємницької практики та нотаріально не посвідчений, тобто укладений з порушенням вимог ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та ст. 220 ЦК України.
Оскаржуючи рішення місцевого суду відповідач в апеляційній скарзі посилався на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги вказував на безпідставність заявлених позивачем вимог та відповідність укладеного між сторонами договору фінансового лізингу вимогам закону.
Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову виключно з підстав неправильного обрання позивачем способу захисту прав апеляційний суд не врахував, що місцевим судом позов задоволено частково і кошти стягнуті з відповідача, як такі, що сплачені за нікчемним правочином, оскільки саме на це посилався позивач у позові зазначаючи, що договір фінансового лізингу укладений із застосуванням нечесної підприємницької практики та нотаріально не посвідчений, тобто з порушенням вимог закону щодо його форми і змісту.
Обмежившись посиланням на те, що вимоги про повернення стороні договору коштів є похідним від вимоги про розірвання договору або про визнання його недійсним суд апеляційної інстанції не визначився з характером спірних правовідносин та нормою закону, що підлягає застосуванню до них, не перевірив обставин, на які сторони посилалися в обґрунтування своїх вимог і заперечень, не дав належної оцінки змісту позовних вимог та підставам позову.
З урахуванням вимог ст. 303 ЦПК України та маючи процесуальні можливості вирішити спір по суті, апеляційний суд з формальних підстав відмовив у позові.
Зазначене вище свідчить про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, що в свою чергу призвело до поверхового вирішення спору.
Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд належним чином не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Свої висновки належним чином не мотивував.
За таких обставин, ухвалене судом апеляційної інстанції рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, у зв'язку із чим, відповідно до ст.338 ЦПК України його слід скасувати з передачею справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Керуючись ст.ст. 335, 336, 338, 344, 345 ЦПК України, Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Сумської області від 8 липня 2014 року скасувати.
Справу передати до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.С. Ткачук
судді В.С. Висоцька
В.М. Колодійчук
О.В. Умнова
І.М. Фаловська