Ухвала від 12.03.2015 по справі 2а-3640/12/1470

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.03.2015р. м. Київ К/800/34708/13

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого:Штульман І.В. (доповідач),

суддів:Бутенка В.І.,

Олексієнка М.М., -

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд справи за позовом Ленінського районного центру зайнятості міста Миколаєва до ОСОБА_4 про стягнення 1862,36 гривень, за касаційною скаргою Ленінського районного центру зайнятості міста Миколаєва на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2013 року, -

встановив:

У липні 2012 року Ленінський районний центр зайнятості міста Миколаєва звернувся в суд з позовом до ОСОБА_4 про стягнення коштів матеріального забезпечення, отриманих незаконним шляхом в сумі 1862,36 гривень.

В обґрунтування позову послався на те, що відповідачеві неправомірно виплачена допомога по безробіттю за період з 24 грудня 2011 року по 13 січня 2012 року, оскільки під час перебування на обліку в якості безробітної вона отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю і не повідомила своєчасно про дану обставину, чим порушила вимоги частини 2 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 року № 1533-III.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що сама лише наявність у ОСОБА_4 свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльність не може бути безумовною підставою для віднесення її до категорії самозайнятого населення та не є обставиною, що впливає на отримання допомоги по безробіттю.

У касаційній скарзі Ленінський районний центр зайнятості міста Миколаєва, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм права, просить Вищий адміністративний суд України скасувати постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2013 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 22 листопада 2011 року до Ленінського районного центру зайнятості міста Миколаєва звернулася ОСОБА_4 із заявою про реєстрацію її як шукаючу роботу. У даній заяві відповідач зазначала, що до зайнятого населення не належить, і зобов'язалася своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їй матеріального забезпечення на випадок безробіття та надання соціальних послуг. З 29 листопада 2011 року ОСОБА_4 перебувала на обліку в якості безробітної та отримувала допомогу по безробіттю.

24 грудня 2011 року відповідач після складання кваліфікаційного іспиту отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю НОМЕР_1, про що 10 лютого 2012 року повідомила позивача.

2 квітня 2012 року директором Ленінського районного центру зайнятості міста Миколаєва видано наказ № 84 про вжиття заходів по відшкодуванню ОСОБА_4 виплачених їй коштів.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року № 803-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у

державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. Безробітними визнаються також інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу.

Пунктом 1 статті 1 Закону України «Про зайнятість населення» встановлено, що зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі.

Згідно підпункту «б» пункту 3 статті 1 цього Закону в Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах: громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві.

У відповідності до частини 2 статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» застраховані особи, зареєстровані в установленому порядку як безробітні, зобов'язані своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення та надання соціальних послуг.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року № 2887-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України.

Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об'єднань (частина 2 статті 4 цього Закону).

Таким чином, наявність у відповідача свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю факт здійснення такої діяльності не підтверджує, а лише свідчить про наявність у нього певної кваліфікації та можливість розпочати адвокатську діяльність в одній із передбачених Законом форм.

Відповідно до рекомендацій щодо оподаткування адвокатських об'єднань та адвокатів як самозайнятих осіб, що здійснюють незалежну професійну діяльність, затверджених рішенням Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури від 18 березня 2011 року № VI/4-97 адвокатська діяльність не є господарською і, зокрема, підприємницькою, у розумінні статті 3 Господарського кодексу України, а адвокат не є суб'єктом господарювання, який здійснює підприємницьку діяльність, а тому він повинен зареєструватися в органах податкової служби як самозайнята особа, що здійснює незалежну професійну діяльність.

Порядок оподаткування самозайнятих осіб викладений у статті 178 Податкового кодексу. Згідно з пунктом 178.1 цієї статті особи, які мають намір здійснювати незалежну професійну діяльність, зобов'язані стати на облік в органах державної податкової служби за місцем свого постійного проживання як самозайняті особи та отримати довідку про взяття на облік згідно із статтею 65 цього Кодексу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, адвокат ОСОБА_4 взята на облік в органах державної податкової служби 2 лютого 2012 року за № 17969.

Враховуючи те, що в період з грудня 2011 року по січень 2012 року відповідач не була зареєстрована в органах податкової служби як самозайнята особа, що здійснює незалежну професійну діяльність, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про правомірність її перебування на обліку в Ленінському районному центрі зайнятості міста Миколаєва в цей період та відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо стягнення виплаченої допомоги по безробіттю.

Відповідно до частини 3 статті 2201 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскільки постанова Миколаївського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2012 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2013 року прийняті з додержанням норм права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, підстави для призначення справи до розгляду в судовому засіданні відсутні.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ухвалив:

Касаційну скаргу Ленінського районного центру зайнятості міста Миколаєва - залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 червня 2013 року у справі за позовом Ленінського районного центру зайнятості міста Миколаєва до ОСОБА_4 про стягнення 1862,36 гривень - залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий: Штульман І.В.

Судді: Бутенко В.І.

Олексієнко М.М.

Попередній документ
43333835
Наступний документ
43333837
Інформація про рішення:
№ рішення: 43333836
№ справи: 2а-3640/12/1470
Дата рішення: 12.03.2015
Дата публікації: 31.03.2015
Форма документу: Ухвала
Форма судочинства: Адміністративне
Суд: Вищий адміністративний суд України
Категорія справи: Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та спорів у сфері публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо:; управління, нагляду та інших владних управлінських функцій (призначення, перерахунку та здійснення страхових виплат) у сфері відповідних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, у тому числі: