17 березня 2015 року м. Київ К/9991/43837/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної міграційної служби України про надання статусу біженця, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 5 жовтня 2011 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2012 року,-
У березні 2011 року ОСОБА_4 звернулася із зазначеним позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігій і Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання надати статус біженця. В обґрунтування позову зазначав, що є громадянином Киргизстану, через побоювання стати жертвою переслідування внаслідок своєї національності був змушений покинути країну своєї громадянської належності, де відбуваються масові сутички на міжетнічному підґрунті між узбеками та киргизами, та прибув до України. У липні 2010 року позивач звернувся до міграційної служби з заявою про надання статусу біженця, однак рішенням № 127-11 від 16 лютого 2011 року відповідач відмовив у наданні такого статусу з підстав відсутності умов, передбачених статтею 1 Закону України «Про біженців».
Дану відмову позивач вважає протиправною, тому посилаючись на ці обставини і на неправильне застосування Закону України «Про біженців», Женевської Конвенції про статус біженців 1951 року, Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, просив про задоволення позову.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 5 жовтня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2012 року в задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені судові рішення скасувати та задовольнити позовні вимоги.
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи колегія суддів, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку про відхилення скарги з таких підстав.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди на підставі наявних у справі даних встановили і правильно виходили з того, що у позивача відсутні обґрунтовані обставини для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи.
Відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону України «Про біженців» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 є громадянином Киргизстану, звідки востаннє виїхав у вересні 2009 року та прибув транзитом через Казахстан і Російську Федерацію до України. У липні 2010 року позивач звернулась до міграційної служби з метою отримати статус біженця, внаслідок побоювання стати жертвою переслідування за ознакою національності і нестабільної ситуації у країні своєї громадянської належності (міжетнічні конфлікти). Спірним рішенням від 16 лютого 2011 року позивачу відмовлено у наданні такого статусу, оскільки відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 Закону України «Про біженців».
Судами попередніх інстанцій встановлено, що фактів звернення до правоохоронних органів у країні походження щодо свого переслідування за ознакою національності позивачем не наведено і доказів зазначеному судами не встановлено.
Твердження позивача про загрозу його життю у разі повернення на батьківщину не доведено в суді. Крім того, встановлено, що до жодних політичних партій, громадських, військових та релігійних організацій позивач не відноситься.
Суди дійшли правильного висновку, що ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є вихідним критерієм для його надання. Така ситуація є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
Системний аналіз доказів по справі, щодо фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань щодо позивача, не має.
За таких обставин, підстав для надання позивачеві статусу біженця в Україні, немає.
За приписами статті 10 Закону України «Про біженців» статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом
другим статті 1 цього Закону, відсутні.
За таких обставин суди дійшли правильного висновку, що заява позивача є необґрунтованою, фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою національності, немає.
Таким чином, рішення судів попередніх інстанцій відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, а тому підстав для скасування судових рішень колегія суддів не вбачає.
За правилами частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанцій залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись статтями 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -
Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 5 жовтня 2011 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2012 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: Я.Л. Іваненко
М.І. Мойсюк
В.В. Тракало