Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"16" березня 2015 р.Справа № 922/327/15
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Аюпової Р.М.
при секретарі судового засідання Лобові Р.М.
розглянувши справу
за позовом Публічного акціонерного товариства "Енергомашспецсталь", м. Краматорськ
до Товариства з обмеженою відповідальністю "НПП "Алкар", м. Алчевськ
про визнання недійсним договору
за участю представників сторін:
Представник позивача - Харитонова М.І., дов. від 11.02.2013 року.
Представник відповідача - не з"явився.
Позивач - Публічне акціонерне товариство "Енергомашспецсталь", м. Краматорськ, звернувся до господарського суду з позовом до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "НПП "Алкар", м. Алчевськ, в якому просить суд визнати недійсним договір №15/519 від 15.05.2014р., укладений між сторонами даного спору.
Ухвалою господарського суду від 19 січня 2015 року прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні на 09.02.2015р. о 12:00 год.
Ухвалами господарського суду від 09.02.2013р., 02.03.2015р. розгляд справи відкладався.
У призначеному судовому засіданні 16.03.2015р. представник позивача позов підтримав, наполягав на його задоволенні. Додаткових доказів по справі суду не надав.
Представник відповідача в судове засідання 16.03.2015р. не з'явився, про причину неявки суд не повідомив, відзив на позов не надав.
19.01.2015р. та 11.02.2015р. відділом документального забезпечення та контролю господарського суду Харківської області, посилаючись на лист Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 01 грудня 2014 року № 07-13-3569, було складено акти про відсутність можливості направити поштову кореспонденцію до Товариства з обмеженою відповідальністю "НПП "Алкар".
При цьому 10.02.2015р. на веб-порталі господарського суду Харківської області розміщено оголошення до відома Товариства з обмеженою відповідальністю "НПП "Алкар", м. Алчевськ про розгляд даної справи господарським судом Харківської області.
Як роз'яснив Вищий господарський суд України у Інформаційному листі "Про Закон України "Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції" від 12 вересня 2014 року № 01-06/1290/14, за неможливості здійснити повідомлення учасника судового процесу - інформація про час і місце судового засідання розміщується на сторінці відповідного суду (у розділі "Новини та події суду") офіційного веб-порталу "Судова влада в Україні" в мережі Інтернет (www.court.gov.ua/sudy/). У такому разі на роздрукованій сторінці з мережі Інтернет, на якій розміщено інформацію про час та місце засідання господарського суду, зазначаються дата розміщення інформації, прізвище та ініціали судді, у провадженні якого знаходиться відповідна справа, а також вчиняється його підпис. Якщо господарським судом вжито відповідних заходів щодо повідомлення учасника судового процесу, який знаходиться на території проведення АТО, у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування прийнятого судового рішення з посиланням на пункт 2 частини третьої статті 104 або пункт 2 частини другої статті 111-10 ГПК.
Таким чином, судом вжито всі заходи для належного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи, в зв'язку з чим, суд вважає, що відповідач повідомлений належним чином про час і місце розгляду справи.
У судовому засіданні 16.03.2015р. позивач наголосив на тому, що ним надані всі необхідні для розгляду справи докази та вважає за можливе розглянути справу по суті в даному судовому засіданні, за відсутності представника відповідача.
Беручи до уваги, що відповідно до статті 33 ГПК України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд згідно ст. 75 ГПК України розглядає справу за наявними матеріалами.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
Як свідчать матеріали справи, 15.05.2014 року між ПАТ "Енергомашспецсталь" (позивач, покупець) та TOB "НПП "Алкар" (відповідач, постачальник) був укладений договір на поставку товару № 15/519, відповідно до умов якого постачальник передає у власність покупця, а покупець приймає та оплачує товар, загальна кількість, одиниця виміру, ціна за одиницю виміру, загальна ціна товару та виробник вказуються у специфікації, яка є невід'ємною частиною вказаного договору та яка також підписана сторонами та скріплена печатками сторін.
Згідно умов вищевказаного договору та специфікації № 1 від 15.05.2014 року постачальник зобов'язався передати товар у власність покупця, а покупець зобов'язався згідно умов договору прийняти товар та сплатити його вартість.
Відповідно до п. 2.1. договору, ціна продукції вказується в специфікаціях, які є невід'ємною частиною договору.
Постачальник, зобов'язується передати у власність покупця разом з продукцією наступні документи: рахунок, сертифікат якості, накладну, податкову накладну, товарно-транспортну накладну (п. 6.1. договору).
Товар за даним договором поставлявся на умовах FCA ІНКОТЕРМС-2000. Згідно даних умов продавець доставляє товар, який пройшов митну очистку, вказаному покупцем перевізнику до вказаного місця.
Згідно з п. 13.2. договору, строку дії договору - до 31.12.2015р.
Даний договір може бути розірваний тільки за згодою сторін, яке оформлюється додатковою угодою до даного договору.
Відповідно до матеріалів справи, покупець, згідно з видатковими накладними, за період з 04.06.2014 р. по 21.10.2014 р. отримав від постачальника - ТОВ «НПП «Алкар» товар на загальну суму 989917,29 грн.
Для сплати вартості товару позивачу були виставлені рахунки на загальну суму 989917,29 грн., які були сплачені позивачем, відповідно до наданих до матеріалів справи платіжних доручень.
Отриманий від TOB «НПП «Aлкар» за специфікацією № 1 від 15.05.2014 р. до договору № 15/519 від 15.05.2014 р. товар був використаний у виробництві.
Товар, отриманий від TOB «НПП «Aлкар» був оприбуткований на підприємстві згідно прибуткових ордерів та використання даного товару у виробництві підтверджується бухгалтерськими довідками по товару.
Однак, звертаючись до господарського суду з відповідним позовом, позивач посилається на лист № 17883/10/28-10-39-2-11, відповідно до якого Міжрегіональним головним управлінням Міндоходів - Центральним офісом з обслуговування великих платників, встановлено здійснення у 2014 році операцій між ПАТ «Енергомашспецсталь» та TOB «НПП «Алкар», які мають ознаки сумнівності у факті їх вчинення.
Позивач зазначає, що дані обставини можуть суттєво вплинути на використання позивачем прав, передбачених податковим законодавством та автоматично призвести до його порушення, оскільки на підставі спірного договору формуються податкові кредити, валові витрати. Позивач не має наміру продовжувати господарські відносини з відповідачем, оскільки вважає, що є ризик пасивної участі позивача у схемі ухилення від сплати податків. Відведення контрагента позивача до сумнівного значно порушує майнові права позивача, гарантовані законом. Невиконання в подальшому спірного договору не зможе породжувати ті правові наслідки, на котрі розраховував позивач під час його укладення.
Використання ПАТ «Енергомашспецсталь» для створення тіньового сектору протидіє інтересам позивача та впливає на права позивача стосовно здійснення стабільної, прибуткової діяльності.
Позивач вважає, що виконання спірного договору у подальшому ущемляє майнові права позивача. Вказаний договір породжує не ті правові наслідки, на котрі розраховував позивач під час його укладення. Замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається, є підставою вважати спірний договір недійсним. Сумнівна, на думку позивача, діяльність відповідача може вплинути на репутацію ПАТ "Енергомашспецсталь", що значно вплине на відносини з його контрагентами, оскільки, визначені на основі ретельного аналізу центри мінімізації та суб'єкти підприємництва, які є складовими ланками ланцюгів виведення коштів в тіньовий обіг, підлягають одночасним перевіркам та комплексному відпрацюванню оперативно-розшуковими заходами по всій Україні.
Враховуючи викладені вище обставини, з посиланням на ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, позивач просить суд визнати недійсним договір №15/519 від 15.05.2014р., укладений між ПАТ "Енергомашспецсталь" та ТОВ "НПП "Алкар".
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).
Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ст. 530 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором, а згідно статті 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Судовий захист майнових інтересів осіб, названих у ст. 1 ГПК України, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 20 Господарського України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.
Згідно з частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним.
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Стаття 215 Цивільного кодексу України містить підстави для визнання правочину недійсним, зокрема, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, проте у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.
При цьому, спір - це розбіжності або суперечності між суб'єктами правовідносин з питання факту або права.
Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є:
1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно до ст. 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
На спірному договорі міститься відбитки печаток позивача та відповідача .
Судом перевірено повноваження представників сторін спірного договору (з урахуванням усіх умов договору) на його підписання: від імені позивача - генеральним директором Єфимова М.В., діючого на підставі Статуту, зі сторони відповідача - директором Офіцеровим С.А. який діяв на підставі Статуту).
Так, в позовній заяві, позивачем було наголошено на тому, що укладений між сторонами договір на поставку товару № 15/519, повністю відповідає за формою та змістом діючому законодавству України.
У відповідності до статті 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.
Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).
Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплена презумпція правомірності правочину, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним
В Постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними (із змінами і доповненнями)" зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідно до п. 2 постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" необхідно враховувати, що згідно із ст.ст.4, 10 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (ст.ст. 1, 8 Конституції України).
В п. 7 вказаної постанови пленуму Верховного Суду України № 9 роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
З аналізу ст. 203 Цивільного кодексу України вбачається, що дійсність правочину визначається встановленою законодавцем системою умов, а саме: законністю змісту, можливістю фізичних та юридичних осіб до участі у правочині, відповідність волі та волевиявлення, дотримання форми правочину.
Законність змісту правочину означає його відповідність вимогам законодавства.
Статтею 712 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Частиною 1 ст. 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Як свідчать матеріали справи, відповідач свої зобов'язання за договором виконує, що підтверджується видатковими накладними, згідно з якими відповідач за період з 04.06.2014 р. по 21.10.2014 р. поставив позивачу товар на загальну суму 989917,29 грн. та виставив рахунки на його оплату в сумі 989917,29 грн., що підтверджується позивачем.
Позивач, звертаючись до господарського суду з позовом, просить визнати недійсним договір поставки товару, укладений між сторонами 15.05.2014р., посилаючись на лист № 17883/10/28-10-39-2-11, відповідно до якого Міжрегіональним головним управлінням Міндоходів - Центральним офісом з обслуговування великих платників, встановлено здійснення у 2014 році операцій між ПАТ «Енергомашспецсталь» та TOB «НПП «Алкар», які мають ознаки сумнівності у факті їх вчинення, що в свою чергу свідчить про можливість порушення ПАТ «Енергомашспецсталь» норм податкового кодексу України від 02.12.2010р. при визначенні податкових зобов'язань з податку на додану вартість.
Суд, дослідивши всі надані сторонами докази та пояснення, приймаючи все вищевикладене зазначає, що чинним законодавством України не передбачено можливості визнання договору недійсним на підставі акту перевірки податкової інспекції.
Згідно із ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.
За загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.
У відповідності до вимог ст. 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.
Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Враховуючи вищенаведене та те, що договір №15/519 поставки товару від 15.05.2014р., укладений між ПАТ "Енергомашспецсталь" та TOB "НПП "Алкар" відповідає вимогам, які ставляться до правочину такого виду, позовні вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають, тому суд вважає за необхідне у задоволенні позову відмовити повністю.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача.
Враховуючи викладене та керуючись Конституцією України, ст. ст. 3, 6, 11, 16, 203, 204, 207, 215, 509, 525, 526, 598, 627-629, 692, 712 Цивільного кодексу України, ст. ст. 1, 20, 173, 179, 193, 207 Господарського кодексу України, ст. ст. 1, 12, 22, 32, 33, 34, 43, 49, 54, 65, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
У задоволенні позову відмовити повністю.
Повне рішення складено 23.03.2015 р.
Суддя Р.М. Аюпова
справа № 922/327/15