04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"10" березня 2015 р. Справа№ 911/5118/14
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Пашкіної С.А.
суддів: Сітайло Л.Г.
Баранця О.М.
Від позивача - не з'явився;
Від відповідача - Кирей О.В. (довір. №570/02-05 від 25.11.14);
Від третьої особи - Толсторебров І.М. ( довір. №499 від 29.12.14);
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО"
на рішення Господарського суду Київської області від 12.02.2015р.
у справі № 911/5118/14 (суддя Лутак Т.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріелторі Плюс"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Публічне акціонерне товариство "Банк "Київська Русь"
про визнання договору недійсним договору
Рішенням Господарського суду Київської області від 12.02.2015р. у справі №911/5118/14 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Рішення місцевого господарського суду ґрунтується на тому, що позивачем не доведено умисне введення його в оману щодо предмету поставки та інших обставин, що мають істотне значення для договору поставки обладнання, а тому відсутні правові підстави для визнання зазначеного договору недійсним.
Не погоджуючись із вказаним рішенням позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить Київський апеляційний господарський суд скасувати рішення Господарського суду Київської області від 12.02.2015р. та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В апеляційній скарзі позивач зазначає про те, що договір повинен бути визнаний недійсним, оскільки відповідач при укладенні договору ввів позивача в оману. Відповідач в момент укладення договору заперечив наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, а також замовчав їх існування, а саме: відповідно до умов п.6.1.4 договору, продавець зобов'язаний поставити та передати обладнання покупцю без будь-яких обтяжень зі сторони третіх осіб, вільним від будь-яких прав третіх осіб, у тому числі вільним від будь-яких заставних зобов'язань. Продавець гарантує, що станом на дату укладення договору продавець є власником обладнання, уповноважена особа продавця, що укладає цей договір, має усі необхідні для укладення цього договору повноваження, передбачені статутом продавця, що обладнання не обтяжене ніякими зобов'язаннями на користь третіх осіб, зокрема, але не вичерпно, не знаходиться під арештом, в заставі тощо. 24 лютого 2012р. позивач отримав від банку лист, в якому банк зазначає, що передане відповідачем позивачу обладнання знаходиться в заставі.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.02.2015р. розгляд апеляційної скарги призначено на 10.03.2015р.
В судове засідання апеляційного господарського суду не з'явився представник позивача.
Враховуючи те, що позивач про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення, явка представників сторін не визнана судом обов'язковою, про причини неявки суд не повідомив, судова колегія ухвалила розгляд апеляційної скарги у відсутність представника позивача.
Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представників відповідача та третьої особи судова колегія встановила.
01.07.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ЕКО", як покупцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ріелторі Плюс", як продавцем, укладено договір №ОБ-01/07-11 поставки обладнання, за умовами якого відповідач зобов'язався поставити та передати у власність, а позивач зобов'язався прийняти у власність та оплатити обладнання, перелік якого, кількість одиниць та вартість наведені в специфікації, яка є додатком № 1 до даного договору, що є невід'ємною частиною даного договору.
Відповідно до п. 1.2 договору обладнання належить відповідачу на праві приватної власності, що підтверджується випискою з балансу відповідача, виданою на дату укладання цього договору.
Згідно з п. 2.1 договору при поставці та передачі у власність позивача обладнання відповідач зобов'язаний передати позивачу усі пов'язані з обладнанням експлуатаційні документи, включаючи технічну документацію, інструкції з експлуатації, сервісні книжки з гарантійними талонами тощо.
Пунктом 3.3.5 договору передбачено, що поставка обладнання за договором у власність позивача та перехід права власності на обладнання від відповідача до позивача здійснюється в день підписання сторонами акту приймання-передачі обладнання.
Відповідно до п. 4.1 на дату укладання договору обладнання знаходиться за адресою: Київська обл., м. Буча, вул. Жовтнева, 66-А. Поставка обладнання позивачеві у власність здійснюється в місці розташування обладнання за актом приймання-передачі у власність обладнання за договором, який підписується в день підписання даного договору.
Підпунктом 6.1.4 п. 6.1 договору передбачено, що відповідач зобов'язався поставити та передати обладнання позивачу без будь-яких обтяжень зі сторони третіх осіб, вільним від будь-яких прав третіх осіб, у тому числі вільним від будь-яких заставних зобов'язань. Відповідач гарантує, що станом на дату укладення цього договору відповідач є власником обладнання, уповноважена особа відповідача, що укладає договір, має усі необхідні для укладання цього договору повноваження, передбачені статутом відповідача, що обладнання не обтяжене ніякими зобов'язаннями на користь третіх осіб, зокрема, але не вичерпно, не знаходиться під арештом, в заставі, в тому числі й податковій заставі (що підтверджується відповідною довідкою про відсутність у відповідача заборгованості перед бюджетом станом на дату укладання договору, виданою органом державної податкової служби за місцем реєстрації відповідача платником податків), речові права на володіння та користування обладнанням надані виключно позивачу, що не має ніяких спорів, в тому числі й судових, з будь-якими особами з приводу права власності та/чи права володіння та/чи права користування обладнанням, тощо.
Відповідно до п. 6.2 договору у випадку порушення відповідачем гарантій та/чи зобов'язань, передбачених підпунктами 6.1.2, та/чи 6.1.4 п. 6.1 розділу 6 договору, відповідач сплачує позивачу штраф у розмірі 20 % від загальної вартості обладнання, зазначеної в п. 3.1 розділу 3 договору, та зобов'язується негайно повернути всі грошові кошти, отримані від позивача за цим договором до дати виявлення порушення відповідачем гарантій та/чи зобов'язань, встановлених в підпунктах 6.1.2, та/чи 6.1.4 п. 6.1 розділу 6 договору, при цьому зобов'язання позивача щодо сплати чергових щомісячних платежів в оплату вартості обладнання, передбачених пунктами 3.3 та 3.4 розділу 3 договору, призупиняється до моменту відновлення відповідачем правового становища позивача за цим договором щодо набуття права власності на обладнання, який існував до моменту порушення відповідачем гарантій та/чи зобов'язань, передбачених підпунктами 6.1.2, та/чи 6.1.4 п. 6.1 розділу 6 договору. У випадку неможливості в строк 30 днів з моменту виявлення позивачем порушення відповідачем гарантій та зобов'язань, передбачених підпунктами 6.1.2, та/чи 6.1.4 п. 6.1 розділу 6 договору, для відповідача відновити правове становище позивача щодо набуття права власності на обладнання, позивач вправі в односторонньому порядку, достроково, відмовитися від виконання зазначеного договору та розірвати цей договір в односторонньому порядку, повідомивши про це відповідача, а останній зобов'язаний прийняти таке одностороннє дострокове розірвання позивачем цього договору та відшкодувати збитки, завдані позивачу у зв'язку з достроковим розірванням договору.
Згідно з підпунктом 6.3.1 п. 6.3 договору позивач зобов'язався в місці поставки та в дату поставки обладнання оглянути обладнання, перевірити обладнання на відповідність специфікації, технічного стану, кількості, якості й комплекції, на відповідність умовам і вимогам, передбаченим даним договором, та пов'язаним з обладнанням документам, повноту пов'язаних з обладнанням документів, і у випадку відсутності зауважень щодо асортименту, кількості, якості, комплектності, стану обладнання та повноти документів, прийняти обладнання та документи за актом у відповідача.
На виконання умов договору № ОБ-01/07-11 поставки обладнання від 01.07.2011 відповідач передав, а позивач прийняв обладнання згідно наведеного переліку, про що сторони склали акт приймання-передачі обладнання від 01.07.2011, який підписаний представниками сторін, скріплений печатками та копія якого долучена до матеріалів справи.
Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно з ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (абз. 4 п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 29.05.2013 № 11).
Як вбачається з матеріалів справи, з метою забезпечення виконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором № 6579-20/8-1 від 17.03.2008 між Публічним акціонерним товариством "Банк "Київська Русь" (заставодержатель - третя особа) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ріелторі Плюс" (заставодавець - відповідач) укладено договір застави № 58150-20/8-6 від 30.12.2008, відповідно до якого відповідач передає в заставу належні йому на праві власності основні засобі згідно переліку, що викладений у додатку № 1 до договору застави.
Додатком № 1 до договору застави № 58150-20/8-6 від 30.12.2008 сторони вказаного договору визначили перелік основних засобів, що передаються в заставу в якості забезпечення зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріелторі Плюс" за кредитним договором № 6579-20/8-1 від 17.03.2008.
Перелік обладнання, яке було передано відповідачем позивачу на виконання умов оспорюваного договору визначено в акті приймання-передачі обладнання від 01.07.2011.
Доводи позивача в апеляційній скарзі про те, що відповідач при укладенні договору №ОБ-01/07-11 поставки обладнання від 01.07.2011 ввів позивача в оману, оскільки передане за вказаним договором обладнання знаходиться в заставі у Публічного акціонерного товариства "Банк "Київська Русь", а тому договір № ОБ-01/07-11 поставки обладнання від 01.07.2011 повинен бути визнаний недійсним, не можуть бути покладені в основу рішення, оскільки в додатку №1 до договору застави № 58150-20/8-6 від 30.12.2008 та акті приймання-передачі обладнання від 01.07.2011, який був складений на виконання умов оспорюваного договору найменування, кількість та вартість зазначеного у вказаних документах майна є різними.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Отже, позивачем, належними та допустимими доказами не доведено того, що оспорюваним договором позивачу передано майно, яке перебувало у заставі третьої особи.
Зі змісту наявного у матеріалах справи протоколу № 36 загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріелторі Плюс" від 30.03.2012 вбачається, що майно, яке було предметом договору застави, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Банк "Київська Русь" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ріелторі Плюс", з урахування амортизаційного зносу списано з балансу відповідача, а майно, яке передавалося Товариству з обмеженою відповідальністю "ЕКО" за договором поставки - це зовсім інше майно, яке не має ніякого відношення до майна, що є предметом застави, тим більше воно передане на баланс Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріелторі Плюс" лише в 2009 році, що значно пізніше, ніж був укладений договір застави.
Крім того, відповідно до п. 15.4 договору застави № 58150-20/8-6 від 30.12.2008 передане в заставу третій особі майно є товарами в обороті, які підлягають заміні у разі їх реалізації.
Відповідно до наявної у матеріалах справи бухгалтерської довідки позивача № 62 від 11.02.2015 придбане у відповідача обладнання за оспорюваним договором станом на 11.02.2015 знаходиться на балансі позивача.
За таких обставин, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту передачі йому за оспорюваним договором обладнання, яке знаходиться в заставі у Публічного акціонерного товариства "Банк "Київська Русь".
Відповідно до ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Пунктом 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 29.05.2013 № 11 передбачено, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, ненадання технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі).
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Вбачається, що саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Варто враховувати, що обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним (лист Верховного Суду України від 24.11.2008 "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними").
У силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Проте, позивачем всупереч вимог статей 32-34 Господарського процесуального кодексу України не надано суду належних та допустимих доказів укладення ним договору внаслідок введення його в оману відповідачем, а саме, внаслідок повідомлення позивачу відомостей, що не відповідають дійсності та замовчування обставин, які мають істотне значення для укладеної угоди та не доведений навмисний характер дій відповідача при укладенні оспорюваного договору.
Враховуючи викладене, судова колегія дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст.101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,
1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО" залишити без задоволення.
2.Рішення Господарського суду Київської області від 12.02.2015р. у справі № 911/5118/14 залишити без змін.
3.Повернути до Господарського Київської області матеріали справи №911/5118/14.
Повний текст постанови складено та підписано 16.03.2015р.
Головуючий суддя С.А. Пашкіна
Судді Л.Г. Сітайло
О.М. Баранець