Справа № 22-ц/796/1254/2015 Головуючий у 1-ій інстанції - Лісовська О.В.
11 березня 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого судді - Шахової О.В.,
суддів: Головачова Я.В., Поливачс Л.Д.
при секретарі Бугай О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та представника приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 - ОСОБА_6 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 01 грудня 2014 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання квартири спільним майном подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності на частину квартири -
В лютому 2014 року позивачка ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання квартири спільним майном подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності на частину квартири, мотивуючи свої вимоги тим, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем в період з 27.11.2009 року по 25.09.2008 року. Після розірвання шлюбу вони продовжували проживати однією сім'єю. В період шлюбу сторонами було придбано квартиру АДРЕСА_1 шляхом інвестування грошових коштів у будівництво. Грошові кошти були внесені повністю. Будівництво будинку було завершено і будинок введено в експлуатацію у період шлюбу, але лише у 2012 році відповідач отримав свідоцтво про право власності на вказану квартиру, а 21.10.2013 року, ОСОБА_2 спірну квартиру продав. ОСОБА_7 свою згоду на продажу квартири не надавала, про укладення договору купівлі-продажу квартири дізналася лише під час розгляду справи судом, а тому вважає його недійсним.
В ході розгляді справи по суті, представниками позивача були уточнені позовні вимоги, в яких зокрема просили визнати квартиру АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності подружжя; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 21 жовтня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5; визнати за ОСОБА_7 право власності на Ѕ частину двокімнатної квартири АДРЕСА_1; визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину двокімнатної квартири АДРЕСА_1.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 01 грудня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_7 - задоволені в повному обсязі. Визнано квартиру АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_2. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1, укладений 21 жовтня 2013 року між ОСОБА_2, з однієї сторони, та ОСОБА_3 і ОСОБА_4, з другої сторони, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 Визнано за ОСОБА_7 та ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1. Повернуто сторони за Договором купівлі-продажу від 21.10.2013 року у попередній стан.
Не погоджуючись із таким рішення суду, ОСОБА_2, представник третьої особи приватного нотаріуса КМНО ОСОБА_5 - ОСОБА_6 та апелянти ОСОБА_3 і ОСОБА_4 подали апеляційну скаргу, в якій посилаються на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просять скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_7 в повному обсязі.
Зокрема, представник третьої особи приватного нотаріуса КМНО ОСОБА_5 - ОСОБА_6 вказує, що договір купівлі-продажу від 21.10.2013 року був укладений відповідно до закону, оскільки з правовстановлюючого документу та інших документів випливало, що зазначене майно є особистою приватною власністю ОСОБА_2 який підтвердив, що на момент придбання квартири АДРЕСА_1, яка відчужується за договором купівлі-продажу, в шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебував, і дана квартира не є спільною сумісною власністю. Крім того, апелянт зазначає, що посилання суду першої інстанції щодо визнання правочину недійсним є безпідставними, оскільки на момент вчинення правочину було додержано всіх вимог, встановлених законодавством для оформлення даного договору, зокрема, здійснений повний розрахунок за придбану квартиру. Продавець, ОСОБА_2 своїм підписом у договорі купівлі-продажу квартири підтвердив факт отримання коштів від покупців за продану квартиру, а також підтвердив факт отримання коштів від покупців окремою заявою. Позивачем не було надано доказів того, що інвестовані кошти в будівництво квартири були спільними з ОСОБА_2 коштами.
Апелянти ОСОБА_3 і ОСОБА_4 зазначають, що суд першої інстанції при винесенні даного рішення не врахував принципи Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України від 10 травня 2006 року за № 361/2006. Окрім того, судом не було виділено у самостійне провадження в порядку ст. 126 ЦПК України, як того вимагає п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 року про те, що поділ спільного майна подружжя зачіпляла інтереси третіх осіб, яких суд визначив як відповідач -2 та відповідач-3. Крім цього, апелянти вказують, що судом першої інстанції не було враховано рішення Оболонського районного суду м. Києва від 03.03.2014 року за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, яке набрало законної сили на підставі ухвали Апеляційного суду м. Києва від 20.11.2014 року, де було встановлено, що мати відповідача - 1 ОСОБА_8 передала своєму синові Відповідачу - 1 ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 250 000, 00 грн. на цільове використання, а саме на придбання двокімнатної квартири АДРЕСА_1, а тому дана двокімнатна квартира є особистою приватною власністю чоловіка, так як таке майно було придбано чоловіком за кошти, які належали відповідачу - 1 ОСОБА_2 особисто.
Апелянт ОСОБА_2 зазначив, що квартира була проінвестована ним особисто за кошти, які він отримав в дар в 2005 році від своєї матері ОСОБА_8. Крім того, апелянт вказує, що шлюб між ним та ОСОБА_7 було розірвано в 2008 році, квартира в якості нерухомого майна з»явилася 2012 році, право власності на зазначену квартиру зареєстровано в 2013 році, а тому будь-яких доказів наявності права власності на квартиру під час шлюбу у будь-кого з подружжя не було. Власником нерухомого майна, а саме квартири ОСОБА_2 став через декілька років після розірвання шлюбу з позивачкою, а тому твердження про квартиру як спільне сумісне майно подружжя придбане під час шлюбу є безпідставним.
В суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та представник третьої особи приватного нотаріуса КМНО ОСОБА_5 - ОСОБА_6 підтримали апеляційні скарги в повному обсязі з підстав наведених в ній, та просили їх задовольнити.
Представник та адвокат ОСОБА_7 заперечували проти доводів апеляційних скарг, та просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого по справі рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно зі ст. 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми) самостійного заробітку (доходу)
Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Статтею 69 СК України зазначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності незалежно від розірвання шлюбу.
Судом встановлено, що з 27.11.2009 року по 25.09.2008 року, ОСОБА_7 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу та свідоцтвом про розірвання шлюбу (а.с. 7,9).
Від шлюбу сторони мають неповнолітню дочку, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про народження (а.с. 8).
В період шлюбу 05.04.2005 року відповідачем ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Деснабуд» було укладено Інвестиційний контракт № 12 (про інвестування у житлове будівництво) (а.с. 10-14).
У відповідності до умов Інвестиційного контракту, предметом його є двокімнатна квартира за адресою об'єкта будівництва: АДРЕСА_1 ( відповідно до проектної документації).
05.04.2005 року, грошові кошти за контрактом були внесені у розмірі 245 595,64 грн. у повному обсязі, що підтверджується відповідною довідкою (а.с. 15) та платіжними документами (а.с. 18).
20.12.2012 року відповідач ОСОБА_2 отримав Свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка складається з двох кімнат, жилою площею 37,60 кв.м., загальною площею 74,20 кв.м. на праві приватної власності (а.с. 35).
Згідно довідки, виданою Комунальним підприємством «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» Деснянського району м. Києва від 18.10.2013 року, вбачається, що лише ОСОБА_2 прописаний та є власником квартири АДРЕСА_1 згідно свідоцтва про право власності (а.с. 37).
21.10.2013 року між відповідачем ОСОБА_2, з однієї сторони, та відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4, з другої сторони, був укладений Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (а.с.33).
При посвідченні Договору відповідачем ОСОБА_2 була подана заява до приватного нотаріуса про те, що на момент придбання квартири у шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах він не перебував і ця квартира не є спільною сумісною власністю.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_7 суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном подружжя, оскільки кошти за Інвестиційним контрактом були внесені у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, а тому дані кошти є спільними коштами подружжя.
Проте таких висновків суд дійшов без належного з‛ясування обставин,що мають значення для правильного вирішення справи та на порушення норм матеріального права,з огляду на що рішення суду не можна визнати законним та обгрунтованим з огляду на таке.
Статтями 70,71 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року « Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу( статті 60,69 СКЮ, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2,3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть ім. належати, незалежно від того, на імя кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Разом з тим, судом не було враховано того факту, що шлюб між сторонами було розірвано 25.09.2008 року, квартира АДРЕСА_1 в якості нерухомого майна з'явилось у 2012 році, та лише у 2013 році відповідач отримав право власності на зазначену квартиру.
Крім того, судом першої інстанції не було враховано рішення Оболонського районного суду м. Києва від 03.03.2014 року за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, яке набрало законної сили на підставі ухвали Апеляційного суду м. Києва від 20.11.2014 року, де було встановлено, що грошові кошти у розмірі 250 000, 00 грн. які були інвестовані на цільове використання, зокрема на придбання двокімнатної квартири АДРЕСА_1, є особистою приватною власністю ОСОБА_2
З огляду на встановлене, суд першої інстанції помилково дійшов до висновку про те, що спірна квартира АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном подружжя.
Окрім цього, колегія суддів не погоджується із висновком суду щодо визнання договору купівлі-продажу від 21.10.2013 року недійсним, з огляду на наступне.
Відповідно до п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року « Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження таким майном, після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК, та презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя вже не діє.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст.. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом ( нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Визнаючи недійсним договір купівлі-продажу квартири від 21.10.2013 року, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка ОСОБА_7 своєї згоди на відчуження квартири не надавала, про існування договору дізналася наприкінці 2013 року, що свідчить про порушення прав позивачки при укладенні Договору дарування.
Разом з тим, колегія суддів не може погодитись із висновком суду щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним, оскільки із даних документів, які містяться в матеріалах справи, вбачається, що квартира АДРЕСА_1 - є особистою приватною власністю відповідача ОСОБА_2, який підтвердив своєю заявою, що на момент придбання даного нерухомого майна, яка відчужується за договором купівлі-продажу, ОСОБА_2, в шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебував, та дана квартира не є спільною сумісною власністю. Окрім цього,позивачка не є стороною зазначеного договору.
З огляду на викладене та основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення та про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 про визнання квартири спільним майном подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності на частину квартири, в повному обсязі.
У відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального права.
На підставі викладеного та керуючись ст. 303, 304, 309, 314, 316, 317 ЦПК України колегія суддів, -
Апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та представника приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 - ОСОБА_6 - задовольнити.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 01 грудня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту:
В задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання квартири спільним майном подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності на частину квартири - відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий
Судді: