03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Апеляційне провадження № 22-ц /796/3385/2015 Головуючий в суді 1 інстанції - ТрусоваТ.О.
Доповідач - Ящук Т.І.
05 березня 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого судді Ящук Т.І.
суддів Немировської О.В., Чобіток А.О.
при секретарі Калініній Я.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 грудня 2014 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним,
встановила:
В жовтні 2014 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування 2/5 частин житлового будинку АДРЕСА_1 від 31 грудня 2013 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4
Свої вимоги обґрунтовував тим, що зазначена в оспорюваному договорі житлова площа будинку - 24,7 кв.м. не відповідає дійсності. Оскільки згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, на підставі якого позивач набув право власності на 3/5 частин будинку АДРЕСА_1 та технічного паспорту на вказаний будинок його житлова площа становить 18,7 кв.м., то відповідачі у договорі дарування безпідставно збільшили житлову площу будинку.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 04 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи.
Вказував, що вважає необґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено, яке його право чи інтерес порушене оспорюваним договором. Оскільки позивач є власником 3/5 частини житлового будинку, то оспорюваним договором дарування порушуються його права як співвласника, тому позивач має право на підставі ст. 215 ЦК України звертатись до суду з даним позовом.
В судовому засіданні представник апелянта підтримала апеляційну скаргу та просила задовольнити; відповідач ОСОБА_3 вважав доводи апеляційної скарги безпідставними та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, що з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1 належав на праві спільної часткової власності відповідачу ОСОБА_3 - 2/5 частини, на підставі договору купівлі-продажу від 17.08.1995 року, та позивачу ОСОБА_2 - 3/5 частини, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 10.05.2002 року.
31 грудня 2013 року між ОСОБА_3 ( дарувальником) та ОСОБА_4 (обдарованою) було укладено договір дарування, відповідно до умов якого дарувальник подарував, а обдарована прийняла в дар 2/5 частин жилого будинку АДРЕСА_1. Вказаний договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим № 798.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_2 просив визнати недійсним вказаний договір дарування , посилаючись на положення ч. 1 ст. 203 та ст. 229 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позовна заява не містить посилань на те, яке право чи цивільний інтерес позивача порушені оспорюваним договором. За результатами розгляду справи в судовому засіданні також не встановлено обставин, які б давали підстави вважати, що оспорюваним договором порушуються суб'єктивні права позивача.
Крім того, позивачем не вказано, які норми Цивільного кодексу України чи інших актів цивільного законодавства були, на думку позивача, порушені при укладенні оспорюваного договору. Судом також не встановлено обставин, які б давали підстави вважати, що при укладенні договору дарування його сторони помилково сприймали обставини щодо природи правочину, своїх прав і обов'язків за ним та певних властивостей частини будинку, яка є предметом договору.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що зазначені висновки є законними і обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону. Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин застосовані правильно.
Доводи апеляційної скарги позивача є аналогічними доводам, викладеним в обґрунтування позовних вимог, вони були предметом розгляду суду першої інстанції та отримали належну правову оцінку.
За змістом статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно ( дарунок) у власність.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, на яку посилається позивач, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Проте позивачем не доведено, що договір дарування 2/5 частин будинку, укладений між відповідачами в передбаченій законом письмовій формі та нотаріально посвідчений, будь-яким чином порушує його права та законні інтереси.
Як вбачається з договору купівлі-продажу від 17.08.1995 року, посвідченого державним нотаріусом Сьомої Київської державної нотаріальної контори, ОСОБА_3 купив у ОСОБА_6 2/5 частини жилого будинку по АДРЕСА_1, жилою площею 24,7 кв.м. Відповідно до п. 3 договору, в користування ОСОБА_3 перейшло 2/5 частини будинку, що складається з однієї жилої кімнати, розміром 18,7 кв.м. та передньої, розміром 8,6 кв.м.
Доводи апеляційної скарги позивача про те, у період 2000 - 2002 років відбулось перепланування будинку і позивач отримав у 2002 році на підставі свідоцтва про право на спадщину у власність 3/5 частини зазначеного жилого будинку, при цьому його загальна жила площа у свідоцтві зазначена - 18,7 кв.м., - висновків суду не спростовують та не ґрунтуються на нормах матеріального права, оскільки статтею 361 ЦК України передбачено право співвласника самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Як вбачається зі змісту оспорюваного договору дарування, майном, переданим у дар, є саме 2/5 частини жилого будинку, що належали відповідачу ОСОБА_3 на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу.
Доводи апеляційної скарги позивача про те, що внаслідок перепланування будинку відповідач втратив своє право власності на 2/5 частин будинку, а втрачене право неможливо відчужувати - колегія суддів вважає безпідставними, оскільки такі доводи не ґрунтуються на нормах матеріального права.
Статтею 321 ЦК України встановлено презумпцію непорушності права власності та визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України, статті 316-319 ЦК України). Порядок припинення права на частку у спільному майні визначено законом - ст. 364 - 365 ЦК України, проте жодних даних щодо припинення права власності відповідача ОСОБА_3 на 2/5 частини будинку до моменту укладення договору дарування - матеріали справи не містять.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав вважати, що судом допущено порушення норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення спору.
Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку про те, що судом першої інстанції дана належна оцінка доводам сторін у сукупності з наданими сторонами доказами, висновки суду відповідають обставинам справи, доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують їх, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення немає.
Керуючись ст.ст. 303, 304, 307-308, 313- 317, 218 ЦПК України, колегія суддів
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04 грудня 2014 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий : Судді: