ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
12.02.2015Справа №910/1102/15-г
За позовом Товариства з обмеженою відпоідальністю "Славтрейд Агро";
до Товариства з обмеженою відпоідальністю "УТФ Зерно";
про визнання частково недійсним договору
Суддя О.В. Мандриченко
Представники:
Від позивача: Олійников С. І., представник, довіреність № б/н від 09.02.2015 р.;
Від відповідача: Маринчук В.І., представник, довіреність № 01/05 від 05.01.2015 р.
До господарського суду міста Києва звернулося з позовом Товариство з обмеженою відповідальністю "Славтрейд Агро" до Товариства з обмеженою відповідальністю "УТФ Зерно" про визнання недійсним п. 5.4 договору поставки № 3 від 03.03.2014 р., укладеного між позивачем та відповідачем.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.01.2015 р. порушено провадження у справі № 910/1102/15-г, розгляд справи призначено на 12.02.2015 р.
У судовому засіданні 12.02.2015 р. представник позивача позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.
Розглянувши документи і матеріали, додані до позовної заяви, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які мають значення для вирішення спору, господарський суд-
Між Товариством з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «УТФ «Зерно» (постачальник) 03.03.2014 р. було укладено договір поставки №3 (надалі - договір), згідно умов якого постачальник передає, а покупець приймає та сплачує, на умовах, що вказуються у специфікаціях (додатках) до даного договору, сільськогосподарську продукцію.
Відповідно до п. 3.1. договору, зазначений в даному договорі товар поставляється протягом 2014-2015 р.
Пунктом 5.4. договору сторони визначили, що у разі не оплати партії товару, або за порушення строків оплати покупець сплачує штраф у розмірі 20% від загальної вартості специфікацій (додатків) до даного договору.
Обгрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує на те, що п. 5.4. договору поставки № 3 від 03.03.2014 р. порушує приписи ст. 540 ЦК України, ст. 231 ГК України, та протирічить моральним засадам суспільства, що є підставою для визнання його недійсним.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.
Згідно ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятись у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Пунктами 1, 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-IV), Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV "Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV) та іншими актами законодавства.
При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Водночас, приписами статті 217 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Як встановлено судом та вбачається з доказів, наявних у матеріалах справи, сторонами було укладено правочин, який за своєю правовою природою є договором поставки.
У відповідності до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Статтею 627 Цивільного кодекс України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).
Положеннями ст. 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Зі змістом вказаних норм вбачається, що сторони є вільними в укладенні договору, а його умови є обов'язковими до виконання.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).
Судом встановлено, що укладений між позивачем та відповідачем договір поставки № 3 від 03.03.2014р. містить всі істотні умови, необхідні для даного виду договорів, та своїми фактичними діями, направленими на виконання умов договору, сторони схвалили виникнення між ними правовідносин, на підставі даного договору.
Згідно зі статтею 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають встановлені договором або законом правові наслідки.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у встановлений договором або законом строк (частина 1 статті 612 ЦК України).
Частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями у цьому кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Отже, виходячи з норми ч. 4 ст. 231 Цивільного кодексу України, штрафні санкції можуть бути встановлені договором, як у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, так і відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання.
Таким чином, усі умови укладеного між позивачем та відповідачем договору поставки № 3 від 03.03.2014р. відповідають положенням статті 203 ЦК України, а саме щодо змісту, форми, необхідного обсягу цивільної дієздатності, волевиявлення та настання передбачених договором правових наслідків, що в свою чергу, свідчить при чинність усіх положень укладеного договору.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не грутуються на вимогах чинного законодавства, а відтак задоволенню не підлягають.
Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на позивача.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 33, 43, 49, 82-85 ГПК України, господарський суд
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Суддя О.В. Мандриченко
Дата складання рішення 17.02.2015 р.