18 лютого 2015 року Справа № 910/13043/14
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого Остапенка М.І.,
суддів :Гончарука П.А., Стратієнко Л.В.
розглянувши касаційну скаргуДержавного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною
на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.11.2014 року
у справі за позовомДержавного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною
доТовариства з обмеженою відповідальністю "Крамар Рісайклінг"
простягнення коштів
у липні 2014 року, Державне підприємство з питань поводження з відходами як вторинною сировиною (Державне підприємство "Укрекоресурси") звернулося до господарського суду з позовом, у якому просило стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Крамар Рісайклінг" 595 115,81 грн. неустойки за своєчасно неповернене орендоване майно.
Рішенням господарського суду міста Києва від 10.10.2014 року у задоволені позову відмовлено.
За наслідками перегляду справи в апеляційному порядку, постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.11.2014 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постановлені судами рішення оскаржено в касаційному порядку й ухвалою Вищого господарського суду України від 09.02.2015 року порушено касаційне провадження у справі за касаційною скаргою позивача, у якій він посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, і просить постановлені судові рішення скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задавольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, судова колегія вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Із наявних у справі матеріалів вбачається, що 01.03.2006 року Державне підприємство з питань поводження з відходами як вторинною сировиною (орендодавець) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Крамар Рісайклінг" (орендар) уклали договір оренди № 011/0 індивідуально визначеного рухомого майна, що належить до державної власності, за умовами якого орендодавець зобов'язувався передати в строкове платне користування окреме індивідуально визначене рухоме майно, що належить до державної власності (приймальні пункти, які знаходяться на балансі орендодавця), загальна вартість яких за експертною оцінкою становить 390 770,50 грн., а орендар, в свою чергу, зобов'язувався прийняти це майно, використовувати його виключно з метою здійснення діяльності із збирання та заготівлі відходів, як вторинної сировини, а також сплачувати орендодавцю орендну плату у порядку та розмірі, визначеними умовами договору.
Пунктом 11.2 договору сторони передбачили, що термін оренди починається з моменту підписання представниками та скріплення печатками приймально-передавального акта та закінчується 31.03.2009 року.
Додатковою угодою № 1 від 27.02.2009 року до договору № 011/0 від 01.03.2006 року сторони продовжили строк дії договору до 01.03.2010 року та зазначили, що у разі відсутності заперечень за два місяці до закінчення дії договору він вважається продовженим на один рік на тих же умовах.
Рішенням господарського суду міста Києва від 01.12.2011 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.02.2012 року договір оренди від 01.06.2006 року розірвано, стягнуто з орендаря 141 684,34 грн. заборгованості з орендної плати за період з жовтня 2010 року по серпень 2011 року та зобов'язано відповідача повернути орендоване майно, перелік якого наведено у резолютивній частині судового рішення.
За твердженням позивача, на виконання судового рішення відповідач у примусовому порядку повернув два металевих кіоски, розташовані на вул. Зодчих, 40-а та вул. Симиренка, 17-а міста Києва, а рештою майна продовжує користуватись по теперішній час, що на думку позивача зобов'язує колишнього орендаря сплатити неустойку, у розмірі подвійної плати за користування річчю за весь час прострочення виконання зобов'язань з повернення майна, яка за його розрахунками складає 595 115,82 грн.
Зазначене потребувало з'ясування часу виникнення у відповідача зобов'язань з повернення майна, правильності розрахунку неустойки періоду неповернення майна, визначення ступеня вини у цьому тієї чи іншої сторони та надання відповідної правової оцінки встановленому.
Проте ці обставини, які визначають предмет судового спору суд не встановив і висновків щодо них судові рішення не містять.
Зокрема, ні позовна заява, ні судові рішення не містять даних про час виникнення у відповідача зобов'язань з повернення майна, періоду не повернення майна, який визначає позивач і який встановлено судом, а тому визнати, що наведені судами обставини, які на його думку звільняють відповідача від відповідальності є такими, що відповідають дійсності, не можна.
Предметом спору є вимоги про повернення майна, яке складає лише частку від загального обсягу майна, що було предметом договору оренди від 01.06.2006 року і це вимагало визначення його вартості та розміру орендної плати за кожен із його складових.
Дані про це позивач не надав, а суд їх не витребував, що робило неможливим визначення розміру неустойки як за весь час неповернення майна, так і за окремі періоди, зокрема і з огляду на те, що частина майна за твердженням відповідача втрачена, що могло б мати своїм наслідком відшкодування його вартості.
Визначаючи суму неустойки шляхом складання заборгованості з орендної плати за період з вересня 2011 року, за вирахуванням здійснених платежів у сумі 103 529,70 грн. позивач включив до суми неустойки 40 839,24 грн. заборгованості з орендної плати за період вересня - листопада 2011 року.
На цю суму неустойка не нараховувалась, вона була окремою вимогою, яку суди залишили поза увагою і рішення по ній не прийняли.
За таких обставин, визнати, що судові рішення постановлено на матеріалах справи, які повно та всебічно перевірені судом, а висновки суду є вичерпними і відповідають дійсності не можна, а тому вони не можуть залишатись в силі і підлягають скасуванню з направленням матеріалів справи на новий судовий розгляд, під час якого суду необхідно повно та всебічно з'ясувати дійсні обставини справи, дати їм належну правову оцінку і в залежності від встановленого постановити законне і обґрунтоване рішення.
Керуючись ст. ст. 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України, -
Касаційну скаргу задовольнити частково.
Рішення господарського суду міста Києва від 10.10.2014 року та постанову Київського апеляційного господарського від 24.11.2014 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд у іншому складі суду.
Головуючий М.І. Остапенко
Судді П.А. Гончарук
Л.В. Стратієнко