18 лютого 2015 року Справа № 917/1209/14
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючогоПлюшка І.А.,
суддів :Татькова В.І. (доповідача), Шевчук С.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Буртехнологія"
на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 18.11.2014 р.
у справі№ 917/1209/14 господарського суду Полтавської області
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська бурова компанія" (надалі - ТОВ "Українська бурова компанія")
доТовариства з обмеженою відповідальністю "Буртехнологія" (надалі - ТОВ "Буртехнологія")
простягнення 554 335,55 грн.
за участю представників:
від позивача- Максименко Я.П., дов. від 02.02.2015 р.
від відповідача- не з'явилися
У червні 2014 року ТОВ "Українська бурова компанія" звернулося до господарського суду Полтавської області з позовом до ТОВ "Буртехнологія" та просило суд, з урахування заяви про збільшення позовних вимог, стягнути з останнього суму основного боргу у розмірі 25 185,70 грн., пеню у розмірі 171 519,23 грн., 3 % річних у розмірі 34 769,95 грн., інфляційні нарахування у розмірі 322 860,67 грн. за період з 12.11.2013 р. по 07.07.2014 р. та понесені позивачем судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 11 086,71 грн.
Рішенням господарського суду Полтавської області від 04.09.2014 р. (суддя Кльопов І.Г.) у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18.11.2014 р. (головуючий суддя Шепітько І.І., судді: Ільїн О.В., Черленяк М.І.) рішення господарського суду Полтавської області від 04.09.2014 р. скасовано та прийнято нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, стягнуто з ТОВ "Буртехнологія" на користь ТОВ "Українська бурова компанія" заборгованість у розмірі 25 185,70 грн., 3 % річних у розмірі 33 834,44 грн., інфляційні нарахування у розмірі 200 267,51 грн., судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 5 185,75 грн. та 2 592,88 грн. судового збору, сплаченого при подачі апеляційної скарги; в іншій частині позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятою постановою, ТОВ "Буртехнологія" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням господарським судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що подана касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 09.09.2013 р. між ТОВ "Українська бурова компанія" (Продавець) та ТОВ "Буртехнологія" (Покупець) укладено Договір купівлі-продажу бурового обладнання № 31/13 (надалі - Договір), відповідно до умов якого продавець зобов'язався в порядку та на умовах, визначених цим Договором, передати у власність Покупця бурове обладнання, а Покупець зобов'язався прийняти і оплатити майно, відповідно до умов даного Договору.
Згідно з п. 2.2. Договору оплата вартості Майна здійснюється Покупцем у безготівковій формі, шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Позивача (Продавця) у наступному порядку:
- передоплата 50 % від вартості майна, визначеної у п. 2.1 Договору, що становить З 785 966,66 грн. з ПДВ, протягом 5 (п'яти) банківських днів з моменту підписання Договору;
- решта 50 % від вартості майна, визначеної у п. 2.1 Договору, що становить З 785 966,66 грн. з ПДВ, щомісячно протягом чотирьох місяців з дня приймання-передачі Покупцем майна за Актом приймання-передачі рівними платежами у розмірі 946 491,66 грн. з ПДВ.
У п. 8.2. Договору сторони визначили, що Продавець має право в односторонньому порядку відмовитися від цього Договору та вимагати від Покупця повернення майна, якщо останній прострочив строки оплати, визначені у п. 2.2. договору, більш ніж на 5 банківських днів.
Згідно з п. 8.4. Договір може бути розірваний за домовленістю Сторін, про що складається відповідна угода.
З матеріалів справи також вбачається, що 08.10.2013 р. сторони підписали Додаткову угоду № 1 до Договору № 31/13 купівлі-продажу бурового обладнання, відповідно до якої п. 2.1. Договору виклали в наступній редакції: "Вартість Майна за цим Договором визначається за погодженням Сторін, оформленим у вигляді протоколу погодження договірної сторони та складає 6 309 944,43 грн., крім того ПДВ 20% -1 261 988,89 грн., що разом становить 7 571 933,32 грн.
Судами встановлено, що відповідно до акту приймання-передачі майна від 09.09.2013 р. позивач передав, в відповідач прийняв відповідно до п. 3.2 Договору майно на загальну суму 7 571 933,32 грн.
Також, судами було з'ясовано, що відповідач частково виконав зобов'язання щодо оплати придбаного майна, а саме: 12.09.2013 р.- на суму 4 184 313,26 грн., 29.11.2013 р. - на суму 100 000 грн., 03.12.2013 р. - на суму 100 000 грн., 18.12.2013 р. - на суму 50 000 грн., 30.12.2013 р. - на суму 100 000 грн., всього на загальну суму 4 534 313,26 грн.
Станом на 19.05.2014 р. сума заборгованості Відповідача за придбане Майно становила 3 037 620,04 грн., що в цілому не заперечувалося сторонами у даній справі.
19 травня 2014 року між ТОВ "Українська бурова компанія" та ТОВ "Буртехнологія" підписано Угоду про розірвання Договору купівлі-продажу № 31/13 від 09.09.2013 р. (надалі - Угода).
Як вбачається із зазначеної Угоди, у зв'язку з невиконанням Покупцем Договору Сторони дійшли згоди розірвати Договір в частині невиконаного зобов'язання на загальну суму 3 037 620,02 грн.
Зокрема, сторони визначили наступний порядок розірвання Договору:
- Покупець протягом 10 (десяти) календарних днів з моменту підписання цієї Угоди повертає Продавцю Майно в неоплаченій частині на загальну суму 3 037 620,02 грн.;
- підтвердженням повернення Майна Продавцю є підписаний Сторонами Акт приймання-передачі майна в неоплаченій частині.
Зобов'язання Сторін за Договором, зазначеним у п. 1 цієї Угоди, припиняється з моменту підписання Сторонами Акту приймання-передачі Майна в неоплаченій частині.
Ця Угода набуває чинності з моменту підписання її Сторонами.
Як зазначено судами попередніх інстанцій, з Акту приймання-передачі майна відповідно до Угоди вбачається, що в період з 20.05.2014 р. по 28.05.2014 р. відповідач повернув позивачу неоплачену частину майна на загальну суму 3 012 434,32 грн.
Звертаючись до суду з відповідним позовом, ТОВ "Українська бурова компанія" просило суд, з урахування уточнених вимог, стягнути з відповідача суму основного боргу у розмірі 25 185,70 грн., пеню у розмірі 171 519,23 грн., 3 % річних у розмірі - 34 769,95 грн., інфляційні нарахування у розмірі - 322 860,67 грн. за період з 12.11.2013 р. по 07.07.2014 р.
Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Статтею 631 ЦК України передбачено, що договір набирає чинності з моменту його укладення.
У статті 651 ЦК України зазначено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін.
Відповідно до ст. 653 ЦК України в разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до Акту наданих послуг № 14 від 28.05.2014 р. відповідачем було надано позивачу транспортні послуги на суму 25 166,40 грн., і дану суму було зараховано в рахунок боргу відповідача за спірним Договором купівлі-продажу, а отже і відсутні підстави для стягнення заявленої позивачем суми основної заборгованості. Крім того, місцевий господарський суд дійшов висновку, що і решта позовних вимог не можуть бути задоволені, з огляду на те, що Угодою про розірвання Договору сторони домовилися про припинення будь-яких зобов'язань сторін за Договором в неоплаченій частині з моменту підписання відповідного акту приймання-передачі майна.
Водночас, колегія суддів апеляційної інстанції, з огляду на матеріали справи, дійшла висновку, що така позиція місцевого господарського суду є безпідставною та необґрунтованою, оскільки Акт надання послуг № 14 від 28.05.2014 р. свідчить лише про надання відповідачем позивачу послуг на суму 25 166,40 грн., а доказів в підтвердження факту проведення між сторонами взаєморозрахунків за спірним Договором купівлі-продажу та Договором про надання транспортних послуг відповідачем ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції надано не було.
Однак, колегія суддів касаційної інстанції вважає такі висновки місцевого та апеляційного господарських судів дещо передчасними, зважаючи на таке.
Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 ст. 651 ЦК України визначено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із ч. 2, 3 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення. Після з'ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально - правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача. У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права суд приймає рішення про відмову у позові. Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Так, право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 ЦК України.
Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.
Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 ЦК України. Відповідно до приписів вказаної статті кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому, способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або Законом.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Звертаючись з відповідним позовом, ТОВ "Українська бурова компанія" просило суд стягнути з ТОВ "Буртехнологія" суму заборгованості за придбане майно відповідно до Договору купівлі-продажу.
Однак, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що позивачем було невірно обрано спосіб захисту свого порушеного права відповідно до норм чинного законодавства, оскільки як вбачається з Угоди про розірвання Договору купівлі-продажу № 31/13 від 09.09.2013 р., сторони погодили, що покупець протягом 10 календарних днів з моменту підписання цієї Угоди повертає продавцю майно в неоплачені частині на загальну суму 3 037 620,02 грн., а не саму суму заборгованості.
Зважаючи на викладене, Вищий господарський суд України, не виходячи за межі своїх повноважень, визначених чинним процесуальним законодавством, вважає, що постанова Харківського апеляційного господарського суду від 18.11.2014 р. у справі № 917/1209/14 підлягає скасуванню в частині задоволення позову про стягнення з ТОВ "Буртехнологія" на користь ТОВ "Українська бурова компанія" заборгованості у розмірі 25 185,70 грн. з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.
Разом з тим, обґрунтованим та правомірним є висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача пені у розмірі 171 519,23 грн., оскільки як вірно зазначено судом, зобов'язання за Договором купівлі-продажу були припинені відповідно до Угоди про його розірвання.
Також, позивач у заяві про збільшення розміру позовних вимог просив стягнути з відповідача 3 % річних у розмірі - 34 769,95 грн. та інфляційні нарахування у розмірі 322 860,67 грн. за період з 12.11.2013 р. по 07.07.2014 р.
Відповідно до ч. 7 ст. 180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Згідно з п. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 відсотка річних з простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або Законом.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч.2 ст. 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає обґрунтованими та правильними висновки про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат з відповідача на користь позивача у розмірах, визначених апеляційним судом, які відповідно підтверджені матеріалами справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України підставою для скасування рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права, а в силу положень п. 2 ч. 1 ст.1119 зазначеного Кодексу касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення у справі.
З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що постанова апеляційного господарських судів, що прийнята з порушенням норм матеріального права в частині задоволенні позову про стягнення заборгованості, не може залишатись без змін в цій частині і підлягає скасуванню.
Поряд з цим, оскільки господарським судом апеляційної інстанції повно та всебічно встановлено фактичні обставини справи, які входять до предмета доказування в цій справі, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, через що висновок суду не відповідає цим обставинам, суд касаційної інстанції вважає за можливе прийняти нове рішення у справі в частині позовних вимог про стягнення суми заборгованості.
Відповідно до ст. 49 ГПК України підлягають перерахунку і витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій.
Доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія вважає непереконливими, а також такими, що не відповідають приписам чинного законодавства, спростовуються матеріалами справи та встановленими судом апеляційної інстанції обставинами.
Керуючись ст. ст. 49, 1115, 1117, 1119-11111 ГПК України, суд
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Буртехнологія" задовольнити частково.
Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 18.11.2014 р. у справі № 917/1209/14 скасувати в частині задоволення позову про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Буртехнологія" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська бурова компанія" заборгованості у розмірі 25 185,70 грн. та в частині стягнення 5 185,75 грн. судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції, 2 592,88 грн. судового збору, сплаченого при подачі апеляційної скарги, і в цій частині прийняти нове рішення.
В задоволенні позову в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Буртехнологія" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська бурова компанія" заборгованості в розмірі 25 185,70 грн. відмовити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Буртехнологія" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська бурова компанія" 4 682,04 грн. судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції та 2 341,02 грн. судового збору, сплаченого при подачі апеляційної скарги.
Доручити господарському суду Полтавської області видати відповідний наказ.
В решті постанову Харківського апеляційного господарського суду від 18.11.2014 р. у справі № 917/1209/14 залишити без змін.
Головуючий суддя І.А. Плюшко
Суддя (доповідач) В.І. Татьков
Суддя С.Р. Шевчук