04 грудня 2014 року м. Київ К/800/54016/14
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: головуючого судді Юрченко В.П., суддів: Блажівської Н.Є., Бухтіярової І.О., розглянувши в попередньому судовому засіданні
касаційну скаргу Костопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Рівненській області (Березнівське відділення)
на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2010 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 03 липня 2014 року
у справі №2а-3151/09/1770
за позовом Костопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Рівненській області (Березнівське відділення)
до Приватного підприємства «Євробуд-М», Підприємства об'єднання громадян «Інвабуд» про стягнення вартості матеріалів, одержаних за нікчемним правочином,
Костопільська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Міндоходів у Рівненській області (Березнівське відділення) звернулась до суду з позовом до Приватного підприємства «Євробуд-М», Підприємства об'єднання громадян «Інвабуд» про стягнення вартості матеріалів, одержаних за нікчемним правочином.
Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2010 року, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 03 липня 2014 року в задоволені позовних вимог відмовлено.
В касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що підприємство об'єднання громадян «Інвабуд» (Продавець), в особі директора Обода П.Г., та ПП «Євробуд М» (Покупець), в особі директора Менжереса Я.Ю. уклали договір купівлі - продажу № 02/11/07 від 02.11.2007 року, предметом якого є поставка будівельних матеріалів. Фактичне виконання договору підтверджується видатковими та податковими накладними, документами про оплату.
Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, стверджує про наявність у відповідачів умислу на укладання названого вище договору з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. На обґрунтування позовних вимог зазначено, що підставою для визнання договору нікчемним стало відсутність ПОГ «Інвабуд» за місцезнаходженням.
Відмовляючи у задоволенні позову суди першої та апеляційної інстанції виходили з наступного, з чим погоджується суд касаційної інстанції.
Згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
У той же час, відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину містять серед іншого і таку, як зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (частина перша статті 203 Цивільного кодексу України).
Положеннями статті 215 названого Кодексу закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України, - Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Отже, перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, чітко визначений статтею 228 Цивільного кодексу України. Такими є правочини, що спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.
Порушення з боку суб'єктів господарювання правил ведення податкового обліку, не можливість проведення перевірки та неправильне віднесення до податкового кредиту по податку на додану вартість сум, сплачених за оспорюваним договором, не є належним доказом його нікчемності з підстав порушення публічного порядку.
Суд касаційної інстанції зазначає, що позивач ототожнив поняття «недійсний правочин» та «нікчемний правочин», і не звернув увагу на правові наслідки цих угод.
Нормами Цивільного та Господарського кодексів передбачено, що правочини можуть бути визнані нечинними або недійсними.
Щодо визнання правочину нікчемним, необхідно зазначити, що відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, - недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Правові наслідки нечинного правочину передбачені статтею 216 ЦК України:
1.Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Тобто, у разі укладення нечинного правочину, діючим законодавством не передбачено стягнення коштів в дохід держави, а лише сторони повертаються у початковий стан (застосовується реституція).
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18.11.2014 р.(ЄДРСР 41735920), та в постанові пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними, а саме судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (пункт 4). Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним (пункт 5).
Тобто, у разі визнання правочину нікчемним, такі висновки можуть бути зазначені судом або тільки в мотивувальній частині, або у мотивувальній та резолютивній частині. Такий правочин є недійсним з моменту його вчинення незалежно від того, чи визнав його таким суд.
Щодо визнання недійсним правочину, суд зазначає, що відповідно до статті 215 ЦК України - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини 3 цієї статті - якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України встановлено:
1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Тобто, оспорюванні правочини можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи або прокурора, та лише після встановлення недійсності правочину застосовуються правові наслідки недійсного правочину, які передбачені ст. 208 ГК України.
Позивач взагалі не заявляв позовні вимоги про визнання укладеного правочину недійсним, при тому, що у разі оспорювання правочину, саме ця вимога має бути основною, а правові наслідки у вигляді стягнення певних сум в дохід держави є похідними.
Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства передбачені частиною 1 статті 208 ГК України, - якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
При цьому, застосовуючи правові наслідки визначені статтею 208 ГК України, необхідно керуватись приписами статті 207 цього кодексу, яка встановлює порядок визнання господарського зобов'язання недійсним, а саме: господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Тобто, як вже зазначалось, нікчемний правочин є таким в силу закону ( ч. 2 ст. 203, ч. 2 ст. 215, ЦК України) та правові наслідки застосовуються за загальним правилом відповідно до статті 216 ЦК України.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України). Тобто, правові наслідки, передбачені ч. 1 ст. 208 ГК України можуть бути застосовані лише після визнання судом такого правочину недійсним.
Відповідно до статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, та залишає судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухвалені судових рішень чи вчинені процесуальних дій.
За вказаних обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги і скасування судових рішень.
На підставі викладеного, керуючись статтями 222, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Касаційну скаргу Костопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Рівненській області (Березнівське відділення) - відхилити.
Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2010 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 03 липня 2014 року у справі №2а-3151/09/1770 - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: В.П.Юрченко
Н.Є.Блажівська
І.О.Бухтіярова