ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
04 лютого 2015 року № 826/18301/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Мазур А.С., суддів: Бояринцевої М.А., Кротюка О.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовомгромадянки Афганістану ОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України
провизнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) про визнання неправомірним та скасування рішення ДМС України від 14.10.2014 № 516-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні; зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що 22.04.2014 звернулася до управління у справах біженців Головного управління ДМС України в місті Києві із заявою про визнання її біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказала, що звернулася за захистом до міграційного органу по соціальним причинам, оскільки один старий заможний чоловік насильно хотів одружитися на ній, а у останнього вже було чотири дружини, які страждали від домашнього насильства зі сторони чоловіка. Разом з тим, причиною звернення стало також вбивство невідомими людьми її батька у 2013 році. Стосовно позивача ДМС України 14.10.2014 прийнято рішення № 516-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», так як умови, передбачені п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні. ОСОБА_1 14.11.2014 отримала повідомлення Головного управління ДМС України в місті Києві № 113 від 28.10.2014 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись з даним рішенням відповідача та вважаючи його таким, що прийняте без повного з'ясування обставин, позивач звернулася з даним позовом до суду за захистом своїх прав.
У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, зазначивши, що позивач зробила реальну спробу обґрунтувати свою заяву, її твердження були зрозумілими та правдоподібними. Проте відповідачем зазначене враховано не було, як і не було враховано ситуації у країні походження позивача.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у письмових запереченнях на позов. При цьому звертала увагу суду на те, що у своїй заяві до управління у справах біженців Головного управління ДМС України в місті Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 22.04.2014 позивач зазначила, що була змушена залишити Афганістан разом зі своєю родиною по соціальним причинам, а саме через те, що старий заможний чоловік хотів насильно на ній одружитися та через вбивство у 2013 році її батька, проте під час наступної співбесіди причиною виїзду з Афганістану крім примусового шлюбу заявниця назвала відсутність на батьківщині можливості отримати освіту та жити нормальним життям. Крім того, представник відповідача зауважувала на тому, що позивач не отримувала вироків суду про застосування до неї смертної кари, арешту та інших обмежень. Інформація щодо можливого застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання не була доведена. З огляду на наведене, під час розгляду заяви позивача відповідач прийшов до висновку, що умови передбачені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» відсутні, а тому позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У судовому засіданні судом за згодою сторін ухвалено здійснити подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення осіб, що беруть участь у справі, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступного.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 є громадянкою Афганістану, народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Кабул, сімейний стан - неодружена, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманка - суніт. Афганістан залишила 08.02.2014 літаком з Кабулу. Державний кордон України перетнула автомобільним транспортом та пішки нелегально 15.02.2014. Документи, які посвідчують особу - відсутні.
ОСОБА_1 22.04.2014 звернулася до управління у справах біженців Головного управління ДМС України в місті Києві із заявою-анкетою про визнання її біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві як причину виїзду з країни постійного проживання позивач зазначила, що змушена була залишити Афганістан разом зі своєю матір'ю та двома братами по соціальним причинам, оскільки один старий заможний чоловік насильно хотів одружитися на ній, а у останнього вже було чотири дружини, які страждали від домашнього насильства зі сторони чоловіка. ЇЇ батько був убитий невідомими людьми у 2013 році, приблизно червень-липень. У грудні 2013 року до неї додому прийшли дружини багатія і повідомили, що останній хоче одружитися на ОСОБА_1, проте матір відмовила їм, пояснивши, що позивач ще не готова до шлюбу. Вдруге, коли прийшли молодики, з ними розмовляв дід ОСОБА_1, якому повідомили, що останню викрадуть та насильно одружать зі старим багатієм, і той, хто буде заважати їм, буде вбитий. У той самий день, позивач разом з сім'єю переїхали жити до діда, в інший район Кабулу, де залишалися на протязі приблизно 20 днів, поки робилися документи, після чого поїхали, так як боялися, що їх знайдуть. Проте, у подальшому, під час наступної співбесіди з працівниками міграційної служби вказала про те, що у випадку повернення на батьківщину в неї немає жодних шансів отримати освіту та жити нормальним життям.
Головним управлінням ДМС України в м. Києві 15.08.2014 за результатами розгляду справи було прийнято висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно зазначеного висновку відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку зазначено, що відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Рішенням відповідача № 516-14 від 14.10.2014 зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.
Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі по тексту - Закон № 3671-VI).
Згідно зі ст. 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ст. 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.
Статтею 9 Закону № 3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону № 3671-VI).
Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону № 3671-VI).
Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, відсутні.
Колегія суддів погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, у тому числі з висновку Головного управління ДМС України в м. Києві, приводом виїзду з країни постійного проживання позивач зазначила відсутність безпеки через те, що вона молода жінка, яка немає чоловічого захисту, і яку будь-хто може викрасти та насильно одружитися.
При цьому, будь-яких доказів на підтвердження можливого застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання до ОСОБА_1 ані під час звернення до органу міграційної служби, ані під час розгляду та перевірки її заяви названим органом, ані під час розгляду справи судом, не надано.
Так само не доведено, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, також ОСОБА_1 не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС Укрраїни відповідного рішення.
Крім того, з аналізу інформації по країні походження можна зробити висновок, що завдяки зусиллям афганської влади йде активна боротьба проти примусових шлюбів. У разі, якщо в заявниці дійсно існували побоювання щодо цього питання, вона могла звернутися за допомогою до органів правопорядку та місцевої влади аби захистити себе, враховуючи зусилля та підтримку вирішення цієї проблеми на державному рівні.
Також слід зазначити, що позивач не використала можливості внутрішнього переміщення, а виїхала за межі країни постійного проживання, хоча й мала таку можливість, а саме вона мешкала в Кабулі у свого діда деякий час після переїзду і не отримувала погроз від будь-кого.
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_1 має всі ознаки економічного мігранта.
З огляду на викладене, суд погоджується з висновком Головного управління ДМС України в м. Києві про те, що позивач не надала достовірних чи правдивих фактів можливого застосування до неї насильства.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення відповідача від 14.10.2014 № 516-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_1 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства, суд приходить до висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною позовною вимогою.
Відповідно до статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи наведене та виходячи із встановлених судом під час розгляду справи обставин, суд приходить до висновку про правомірність рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.10.2014 № 516-14, з огляду на що позовні вимоги громадянки Афганістану ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
У задоволенні позову громадянки Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії відмовити.
Постанова набирає законної сили у відповідності зі ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.С. Мазур
Судді: М.А. Бояринцева
О.В. Кротюк