№ а/п 22-ц/796/2294/15 Головуючий у 1 інстанції: Чередніченко Н.П.
Доповідач: Нежура В.А.
Іменем України
27 січня 2015 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого судді: Нежури В.А.
суддів: Соколової В.В., Невідомої Т.О.
при секретарі: Троц В.О.
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Старокиївський банк" на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 2 грудня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Старокиївський банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про визнання правочинів недійсними,-
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 2 грудня 2014 року в задоволенні позову ПАТ "Старокиївський банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про визнання правочинів недійсними відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ПАТ "Старокиївський банк" звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення яким, визнати недійсним договір банківського рахунку № 7552, укладений ОСОБА_2 з ПАТ "Старокиївський банк" , визнати недійним договір банківського вкладу № 05/1067-2014, укладений ОСОБА_2 з ПАТ "Старокиївський банк", судові витрати покласти на ОСОБА_1, посилаючись на те, що рішення суд є незаконним та необґрунтованим таким, що прийнято з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Зокрема апелянт вказує на те, що укладені між ПАТ "Старокиївський банк" і ОСОБА_2 Договори банківського вкладу № 05/1067-2014 від 14.05.2014 р. та банківського рахунку № 7552 від 16.04.2014 р. є фіктивними, удаваними, оскільки сторони не мали на меті реальне настання правових наслідків у вигляді отримання доходів від розміщення коштів на депозитних рахунках, вказані кошти в дійсності не вносилися в касу банка, а їх зарахування на рахунки вкладника здійснювалися працівником банку за допомогою комп*ютерної техніки, укладаючи вказані договори, сторони мали мету, спрямовану на заволодіння державними коштами, не відповідали інтересам Держави, і відповідно до вимог ч. 3 ст. 228 ЦК України, а також статей 234, 235 ЦК України повинні бути визнані недійсними.
В суді апеляційної інстанції представник апелянта підтримали подану скаргу, із викладених в ній підстав, представник відповідачів заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, третя особа ОСОБА_3, надала заяву про слухання справи без її участі.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, з урахуванням пояснень наданих представником апелянта від 21.01.2015 р., перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, 03.12.2012 р. між ПАТ "Старокиївський банк" та ОСОБА_1 (далі Відповідач -1) було укладено Договір банківського вкладу № 12/1008-2012, за умовами якого Відповідач-1 вніс на відкритий йому Вкладний рахунок 4 085 410,50 грн. зі сплатою 10% річних, строком повернення Вкладу 03.06.2014 р. (а.с. - 95).
На підставі поданої Відповідачем -1 05.05.2014 р. заяви про видачу коштів з вкладу, Договір банківського вкладу № 12/1008-2012 від 03.12.2012 р. було достроково припинено, а кошти з депозитного рахунку в сумі 4 086 410,50 грн., а також нараховані відсотки по вкладу в сумі 33 578,72 грн. були отримані Відповідачем -1 13.05.2014 р. в повному обсязі, про що свідчать надані суду копії заяв про видачу готівки №№ 63066, 63067 від 13.05.2014 р., у зв*язку із чим взаємні зобов*язання між ПАТ "Старокиївський банк" та Відповідачем -1 з приводу виконання Договору банківського вкладу № 12/1008-2012 від 03.12.2012 р. припинилися, і правомірність припинення дії вказаного договору його сторонами в судовому порядку не оспорюють.
16.04.2014 р. між ОСОБА_2 (далі - Відповідач-2) та ПАТ "Старокиївський банк" (далі - Позивач) було укладено договір банківського рахунку № 7552, на який Відповідачем-2 13.05.2014 р. було внесено грошові кошти в сумі 200 000,00 гривень, згідно заяви про внесення готівки № 63264 (а.с. - 100, 101).
14.05.2014 року Відповідачем -2 та Позивачем було укладено договір банківського вкладу № 15/1067-2014, за умовами якого Банк відкриває Вкладнику вкладний (строковий) Рахунок № НОМЕР_1 «Недільний» у гривні, а Вкладник вносить на цей рахунок 200 000,00 грн. зі сплатою 1 % річних строком, з датою повернення вкладу 21.05.2014 р. (а.с. - 102).
Згідно платіжного доручення № 63610 від 14.05.2015 р. 200 000 грн. були перераховані з поточного на депозитний рахунок, а після закінчення строку дії Договору банківського вкладу, кошти в сумі 200 000 грн., меморіальним ордером № 68125 від 26.06.2014 р. перераховані на поточний рахунок Відповідача-2, але останньому не повернуті, у зв*язку із відсутністю у Банка фінансових можливостей для цього.
На даний час заборгованість Позивача перед Відповідачем-2 в результаті неможливості повернення коштів становить 200 224,68 грн. (а.с. - 105).
12 травня 2014 року Національним банком України було винесено постанову № 276\БН "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Старокиївський банк" до категорії проблемних".
На підставі постанови Правління Національного банку України від 17 червня 2014 р. № 365 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Старокиївський банк" до категорії неплатоспроможних", виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 17 червня 2014 року прийнято рішення № 50 "Про виведення з ринку та запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Старокиївський банк" та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ "Старокиївський банк".
Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ "Старокиївський банк" призначено ОСОБА_4
Тимчасову адміністрацію в ПАТ "Старокиївський банк" запроваджено строком на три місяця з 18 червня по 18 вересня 2014 року.
Звертаючись у вересні 2014 року в суд із вказаним позовом ПАТ "Старокиївський банк" в обґрунтування своїх вимог посилається на те, що спірні договори є фіктивними, удаваними, і такими, що не відповідають інтересам держави, оскільки готівкові кошти Відповідачем-2 в дійсності на свій рахунок через касу банка не вносилися, а укладання спірних договорів Відповідачем-2, а також іншими 20 фізичними особами аналогічних договорів призвело до «дроблення» вкладу ОСОБА_1 (Відповідач-1) в межах 200 000 грн., внаслідок чого у Фонду гарантування вкладів фізичних осіб виникло зобов*язання відшкодувати кошти в розмірі вкладів Відповідача-2 та 20 фізичних осіб за рахунок державних коштів в розмірі загалом 4 118 989,22 грн.
Згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав і обов*язків, зокрема є договори та інші правочини.
Статтями 627, 629 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Договір є обов*язковим для виконання сторонами.
Згідно ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п*ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Загальними вимогами чинності правочину є такі: зміст правочину не може суперечити ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вичинятися у формі, встановленій законом; правочнн має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; не може суперечити правам та інтересам осіб. Правочин може визнаватись недійсним за наявності дефектів у будь-якому елементі правочину.
Відповідно до вимог ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином.
Як роз*яснино у п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику визнання правочинів недійсними" № 9 від 6 листопада 2009 року, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.
За змістом ст. 234 ЦК України, у фіктивному правочині внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його знають заздалегідь, що правочин не буде виконаний.
Такий правочин завжди укладається умисно. Ознака фіктивності повинна бути властива діям обох сторін правочин. У разі, якщо одна із сторін намагалася досягти правого результату, то такий правочин не може бути визнаний недійсним.
Обов*язов по доведенню відсутності наміру у сторін створити правові наслідки на момент вчинення правочину покладається на особу, яка пред*являє позов про визнання правочину фіктивним.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України, можна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Аналізуючи зміст спірних договорів, укладених між Позивачем та Відповідачем-2, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку про не доведеність Позивачем відсутності наміру у сторін за договорами на створення юридично значимих наслідків.
Підтвердженням вказаного висновку є встановлені в ході розгляду справи обставини про те, що Позивачем на виконання умов договору банківського вкладу від 14.05.2014 р. був відкритий вкладний (строковий) Рахунок, а Відповідачем-2, згідно наданих позивачем фінансових документів, внесені через касу банка кошти в розмірі 200 000,00 грн. спочатку на власний поточний рахунок, а потім перераховані на вкладний (депозитний) Рахунок, і після закінчення дії депозиту знову повернуті на поточний рахунок Відповідача-2, де вони і обліковуються з урахуванням нарахованих відсотків на вклад до цього часу.
Наведені обставини свідчать не тільки про намір сторін створити правові наслідки при укладанні спірних договорів, але й про те, що сторони фактично виконували взяті на себе зобов*язаня.
Крім того, посилання Позивача на те, що, укладаючи спірні договори, відповідачі мали на меті отримати суму вкладу за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб свідчить про бажання, принаймі з боку відповідачів у справі, на настання правових наслідків у зв*язку із укладанням цих договорів.
Стосовно посилання Позивача на удаваність оспорюваних правочинів, то відповідно до вимог статті 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Як роз*яснено у п. 25 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9, за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
З урахуванням викладеного, вказана норми права (ст. 235 ЦК) не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки з її диспозиції вбачається, що удаваний і той правочин, який вчинений насправді, повинен бути вчинений одними й тими сторонами.
З пояснень представника Позивача випливає, що таким прихованим (удаваним) правочином, є правочин, яким обумовлює порядок взаємовідносин між Відповідачем -1 і Відповідачем-2 та ще 20 фізичними особами, у зв*язку із *дробленням* вкладу Відповідача -1. Останній в свою чергу за допомогою працівників банку ініціював процесу відкриття фіктивних рахунків зазначеними фізичним особам (в тому числі і Відповідачу-2) для штучного зарахування коштів в розмірі не більше 200 000 грн. (ч. 1 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
Тобто на думку Позивача, між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 насправді був укладений договір уступки права вимоги за договором банківського вкладу № 12/1008-2012 від 03.12.2012 р. на суму 200 000 грн.
Наведені доводи є безпідставними, оскільки Відповідач-1 не є стороною оспорюваних Позивачем договорів банківського рахунку і банківського вкладу.
Позивачем не надано належних доказів існування правового зв*язку між відповідачами у справі, в результаті спільних (узгоджених) дій яких був закритий вкладний рахунок на ім.*я Відповідача-1 і відкритий інший - на ім.*я Відповідача-2.
Крім того, і це головне, пред*явивши позов про визнання недійсними договорів, укладених із Відповідачем 2, Позивач не оспорює правомірність повного припинення договірних відносин із Відповідачем-1, наслідком чого є і відсутність будь-яких зобов*язань у Позивача перед Відповідачем-1 на час розгляду справи, що на думку колегії суддів унеможливлює визнання дійсним (вчиненим насправді) договору уступки права вимоги за договором, який було припинено в результаті належного виконання сторонами своїх зобов*язань (ст. 599 ЦК), і відповідно відсутності жодної вимоги у кредитора (Відповідача-1) до боржника (Позивача).
Не можна погодитися із посиланнями Позивача на невідповідність оспорюваних договорів вимогам ч. 3 ст. 228 ЦК України, яка встановлює, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, такий правочин може бути визнаний недійсним.
Цією ж нормою передбачені особливі правові наслідки визнання недійсним правочину, укладеного з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства при наявності умислу у обох сторін або однієї, які відрізняються від тих, які застосовуються за загальним правилом у разі недійсності правочину, встановлених ст. 216 ЦК України.
Згідно діючого цивільного законодавства вимоги про визнання правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності (реституцію) за вибором позивача можуть бути пред*явлені окремо, але при цьому встановленні обставин того, що оспорюваний правочин не відповідає інтересам держави, сторони, які його вчинили, або одна з них завідомо (з умислом) діяли з метою, що суперечить інтересам держави, повинні бути доведені і встановлені в ході розгляду справи про визнання такого правочину недійсним, оскільки наведені обставини складають предмет позову і їх встановлення є необхідною умовою для задоволення позову з цих підстав.
В обґрунтування вимог в цій частині Позивач посилається на те, що оспорювані правочини суперечать інтересам держави, так як сторони мали мету завдати шкоди державі в розмірі 200 000 грн., а оскільки позивачем не заявлені вимоги про стягнення всього отриманого сторонами за правочином в дохід держави, а отже у нього відсутня необхідність доведення умислу сторін правочину, а значення в такому випадку має саме не додержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави в момент його вчинення.
Суд першої інстанції правильно зазначив у рішенні, що для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин, а Позивачем в свою чергу не надано доказів, які підтверджують наявність умислу у відповідачів на досягнення мети, що суперечить інтересам держави та суспільства.
Наявність такого умислу в діях осіб з обох сторін може бути підтверджена вироком або постановою у кримінальній справі, порушених щодо осіб, причетних до вчинення правочину, який суперечить інтересам держави.
Разом із тим, представниками Позивача в ході усього часу розгляду справи судових рішень, ухвалених в межах кримінального судочинства відносно службових чи посадових осіб позивача або відповідачів у цій справі, якими б було встановлено наявність мети і умислу з боку зацікавлених осіб, спрямованих на вчинення спірних правочинів з метою, що суперечить інтересам держави, суду надано не було.
За відсутності вказаних судових рішень усі доводи представників позивача в цій частині, є припущенням, на яких згідно ст. 213 ЦПК України не можу ґрунтуватися рішення суду.
Даний висновок підтверджується і тим, що Тимчасову адміністрацію в ПАТ "Старокиївський банк" було запроваджено з 18 червня 2014 року, а всі події, які є предметом даного спору відбулися в квітні і травні 2014 року.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, які відповідають встановленим у справі обставинам, а також нормам матеріального і процесуального права.
Відхиляючи доводи апеляційної скарги, які не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає необхідним також зауважити, що пред*являючи вимоги про визнання недійсним договору банківського рахунку № 7552, укладеного між Відповідачем-1 та Позивачем 16 квітня 2014 року, останній не навів по суті жодної обставини на підтвердження вимог в цій частині свого позову, і неможливо зрозуміти, які порушення норм права допущенні сторонами при його укладенні.
Посилання апелянта на численні порушення діючого законодавства і внутрішніх нормативних актів банку ведення касових операцій з готівкою, зокрема внесення Відповідачем-2 готівки на свій поточний рахунок приблизно о першій годині ночі, вже після закінчення операційного дня також не свідчать самі по собі про недійсність оспорюваних договір з огляду на те, що за своєю правовою природою (ст.ст. 1058 і 1066 ЦК України), договори банківського вкладу і банківського рахунку є консенсуальними, тобто такими, які набувають чинності (є вчиненими) з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору (ст. 638 ЦК). Доказом підтвердження досягнення сторонами такої згоди є факт підписання ними договору.
Як зазначено у п. 6.1 договору банківського рахунку № 7569 від 16.04.2014 р., і у п. 6.1 договору банківського вкладу № 15/1067-2014 від 14.05.2014 р., обидва договори вступають силу з моменту його підписання уповноваженими представником Позивача і Відповідачем-2, і тому обставини, які свідчать про недійсність цих правочинів повинні були існувати на момент їх вчинення.
Як вбачається з п. 1.1 договору банківського вкладу № 15/1067-2014 від 14.05.2014 р., який визначає предмет договору, Банк зобов*язуєтья відкрити Вкладнику вкладний (строковий) Рахунок, а Вкладник зі свого боку - внести на цей рахунок грошові кошти у визначеному розмірі.
Зазначені обов*язки сторін виникають після укладення (підписання) договору, і стосуються порядку виконання договору. У разі не виконання чи неналежного виконання обов*язків, зацікавлена сторона може вимагати від сторони, яка допустила порушення виконання взятих на себе зобов*язання, або застосування до неї інших негативних наслідків, передбачених договором, в тому числі і його розірвання, але це не може бути підставою для визнання укладеного договору недійсним.
Крім того, обставини, на які посилається апелянт можуть свідчити про порушення встановленого порядку ведення касових операцій з готівкою працівниками Позивача, але не є належним і допустимим доказом не внесення Відповідачем-2 готівкових коштів на свій поточний рахунок через касу банку, враховуючи пояснення Відповідача-2 про те, що гроші були внесені ним в час роботи каси банку, а також наявність у нього заяви про внесення готівки на свій поточний рахунок від 13.05.2014 р., яка була оформлена, як і всі інші фінансові документи щодо руху коштів по внутрішнім рахункам банку, працівниками Позивача, і як правильно зазначив в своїх запереченнях представник Відповідача-2, він не може нести відповідальність за правильність складання вказаних документів.
Таким чином, оскаржуване рішення є законним і обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Старокиївський банк" ОСОБА_4 відхилити.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 2 грудня 2014 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Головуючий:
Судді: