Справа № 22-ц/796/ 2110 /2015 Головуючий у 1-ій інстанції - Гончарук В.П.
Доповідач - Поливач Л.Д.
21 січня 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого: Поливач Л.Д.
суддів: Невідомої Т.О., Головачова Я.В.
при секретарі Бугай О.О.
за участю осіб: позивача ОСОБА_1
представника відповідача МОУ - Полтєва Є.О.
представника відповідача КМВК - Омельчук Я.Б.
прокурора Горіної Р.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Міністерства оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа: Об'єднаний профспілковий комітет Київського міського військового комісаріату про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди;
за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1
на рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 16 квітня 2014 року
Рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 16.04.2014 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді спеціаліста 2-ї категорії відділення комплектування Дарницького районного в м.Києві військового комісаріату. Стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 36 841 грн. 20 коп. заробітної плати за час вимушеного прогулу, 500 грн. моральної шкоди, а всього стягнуто 37 341 грн. 20 коп. Стягнуто з Міністерства оборони України на користь державного і бюджету України 368 грн. 41 коп. судового збору.
Не погоджуючись з рішенням суду, ІНФОРМАЦІЯ_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Посилається на незаконність, необґрунтованість ухваленого судом рішення, неналежну оцінку наявних в матеріалах справи доказів, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення судом норм матеріального права.
Апелянт зазначає, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не спирається ні на доказову базу, надану ІНФОРМАЦІЯ_3 , а ні на норми чинного законодавства. В рішенні суд приходить до висновку про неправомірність звільнення позивача з роботи, посилаючись на незабезпеченість спеціальними умовами праці ОСОБА_1 роботодавцем у зв'язку із інвалідністю позивача, хоча предмет спору (законність або незаконність звільнення) взагалі не передбачає вирішення даного питання. Суд неодноразово та цілеспрямовано звертає увагу на те, що позивача звільнено з роботи з порушенням вимог ст. 43 КЗпП України, тобто звільнення проведено без попереднього погодження виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації. Таке посилання суду також є необґрунтованим, на думку апелянта, адже представником об'єднаного профспілкового комітету Київського міського військового комісаріату зазначалося, що позивач ОСОБА_1 не була членом профспілкової організації, в зв'язку з чим питання про її звільнення на засіданні профкому не розглядалося.
Ухвалюючи рішення, суд посилається на п.п. 19 ППВСУ від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», згідно якого розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст. 40 КЗпП України, суди повинні з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівників... Під час судового розгляду ІНФОРМАЦІЯ_3 достеменно доведено факт реорганізації Дарницького районного у місті Києві військового комісаріату із зменшенням штату організації, що підтверджується штатним розписом.
Судом встановлено факт доведення до ОСОБА_1 наказу про скорочення чисельності штатів Дарницького районного у місті Києві військового комісаріату за 2 місяці до передбачуваного скорочення (список доведення до особового складу Дарницького районного у м. Києві військового комісаріату «Про попередження особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 про проведення організаційних заходів щодо скорочення військовослужбовців та працівників»).
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Позивач ОСОБА_1 переважного права на залишення на роботі не мала, так як відсутні підстави зазначені в ст. 42 КЗпП України. Судом право на переважне залишення ОСОБА_1 на роботі не встановлено.
Дослідивши докази по справі, встановлено, що при проведенні організаційно - штатних заходів в Дарницькому районному у місті Києві військовому комісаріаті, внаслідок неможливості надання іншої роботи працівнику, роботодавцем доведено до відома державної служби зайнятості про вивільнення ОСОБА_1 .
В суді апеляційної інстанції представники ІНФОРМАЦІЯ_1 - Омельчук Я.Б. та Міністерства оборони України - Полтєв Є.О. підтримали подану апеляційну скаргу в повному обсязі, посилаючись на доводи, викладені в ній. ОСОБА_1 та прокурор Горіна Р.М., яка представляла інтереси позивачки, заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на законність та обґрунтованість ухваленого судом рішення. Представник третьої особи - Об'єднаного профспілкового комітету Київського міського військового комісаріатув судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Неявка вказаної особи в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів вважала за можливе розглянути справу за її відсутності.
Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 з 16.12.1991 р. працювала в Харківському (на той час) районному в м. Києві військовому комісаріаті.
З 19.12.2006 р. вона працювала на посаді спеціаліста 2 категорії відділення комплектування та була звільнена з роботи 30.05.2013 р. у зв'язку із скороченням штату працівників та відсутністю вакантних посад на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України у відповідності до наказу від 28.05.2013 р.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням вимог чинного трудового законодавства і колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного.
Так, статею 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:
змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Також, вказаною статтею передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами) розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст.40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Вчинення зазначених дій вимагає від роботодавця й положення ст.49-2 КЗпП України. Відповідно до ст.49-2 цього Кодексу про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Як вбачається зі штатного розпису, що в період з 01.01.2013 р. по 30.05.2013 р. в Дарницькому районному у м.Києві військовому комісаріаті було 34 працівника з них держслужбовців 21, а після виконання директиви МОУ від 19.02.2013 р. кількість працівників зменшилась до 10, з них державних службовців 7.
Судом першої інстанції було вірно враховано, що при звільненні ОСОБА_1 відповідачем не додержано норм законодавства, що регулюють вивільнення працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, оскільки при звільненні ОСОБА_1 не було запропоновано іншу роботу.
Статтею 42 Кодексу передбачено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, сімейним - при наявності двох і більше утриманців, працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації.
До кола працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, і працівники, які таких переваг не мають, а тому підлягають звільненню, входять всі працівники, що займають таку ж посаду і виконують таку ж роботу на підприємстві.
Так, за час трутової діяльності позивач неодноразово заохочувалась роботодавцем за сумлінне ставлення до своїх професійних обов'язків.
Відповідно до довідки МСЕК позивач є інвалідом 2 групи загального захворювання з ураженням опорно - рухового апарату та може працювати в спеціалізованих умовах.
В ході судового розгляду позивач стверджувала, що під час своєї трудової діяльності в Дарницькому РВК м. Києва вона виконувала роботу на рівні зі всіма іншими працівниками.
Представники відповідача не надали до суду доказів, які б підтверджували, що відповідачем створювались спеціальні умови для роботи позивача, що у позивача був менший робочий день чи вона виконувала менший обсяг роботи.
Відповідно до розпорядження Дніпровської районної у м.Києві державної адміністрації від 11.12.2001 р. ОСОБА_1 було призначено опікуном над недієздатною ОСОБА_3 .
Відповідно до довідки Ф-3 вбачається, що з позивачем також проживає її матір ОСОБА_4 1925 року народження, яка фактично перебуває на утриманні позивача.
На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням вимог чинного законодавства, суд обґрунтовано поновив позивача на роботі, стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду.
Отже, твердження апелянта про незаконність ухваленого судом рішення, неналежну оцінку наявних в матеріалах справи доказів, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушення судом норм матеріального, на думку суду є необґрунтованими, а обставини, на які він посилається - недоведеними та не підтверджені належними та допустимими доказами по справі, оскільки доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Справу було розглянуто судом на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних письмових доказів.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Керуючись ст.ст. 303, 304, п.1 ч.1 ст.307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
ухвалила:
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 відхилити.
Рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 16 квітня 2014 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Головуючий:
Судді: